Прогулюючись нещодавно територією найбільшого в Європі Національного музею гончарства, замилувався компактно розміщеними в одній місцині яскравими керамічними скульптурами. Фотографуючи їх, наблизився до оригінального, на колодах, дерев’яного будиночка, що ховається в самому кутку цього саду скульптур. Доки вивчав незвичайну архітектуру будівлі, з неї вийшов молодик у фартусі. Від нього й дізнався, що територія облаштована для дітей і називається «Керамленд» і що в будиночку проходять заняття Міжнародної е-літньої академії гончарства. 

Горно освятили й медовухи попили

— Академії? У музеї-заповіднику?

— Не жартую, — усміхнувся молодик, який назвався Артемом Селівановим, і підкреслив: — Повірте, хоч це 21-денні курси, проведені тут тижні заміняють рік навчання в академії мистецтв. 

І щоб розвіяти мої сумніви, зробив для мене бліц-екскурс у діяльність студії. 

За словами Артема, в Опішному він уперше. Приїхав сюди підкоригувати свій професійний рівень. Тому що трішечки захоплюється гончарством. 

Цілий віз вражень він отримав з першого ж дня перебування у музеї. Вразило все: територія, скульптури, мовне середовище, обряд посвячення в академісти. Із блиском в очах розповів, як вручали фірмові фартухи, як вони, згідно із традицією, закопували горщик із гречкою. Потім був перший досвід роботи на гончарному крузі. 

«Майстер почав робити глечик. Уся наша група продовжила його роботу, і довершив її ще один майстер. Потім цей горщик ми понесли випалювати. Нам показали традиційне опішненське горно, яке в нашій присутності освятили. Кожен підкинув дровець. Згодом нам дали трохи медовухи й кілька ложок каші». 

Артем Селіванов розповідав із таким захопленням, що я не втримався й піднявся вслід за ним у будиночок та поспілкувався з іншими академістами.

Киянка Ірина Вале, як і мій попередній співрозмовник, у гончарстві не неофіт. Відвідувала у Києві гончарську студію. Уміє виготовляти вази й інші глиняні вжиткові речі. Частину своїх виробів реалізує через інтернет. У неї в  інстаграмі є блог, і там, за її словами, досить активна аудиторія, яка цікавиться її творчістю. Для Ірини гончарство — хобі. Розповідає, що в е-літній академії привітні висококваліфіковані викладачі, які діляться найсокровеннішими технологічними секретами. Наприклад, учора показували техніку виготовлення свистунців. Ірина спробувала, і відразу вийшов свистунець, а до цього довго не виходило. 

Оксана Яценко з місцевих. Працює при академії куратором-менеджером 10 років. Каже, ідея створення студії належить генеральному директорові Національного музею-заповідника українського гончарства Олесеві Пошивайлу. Мета створення студії — щоб гончарювати навчилося якомога більше людей. Вік студентів не має значення. «Ми за якість, а не за кількість», — наголосила вона. 

Заняття у студії відбуваються щороку. Зазвичай на курси  набирають 11 осіб. Але були роки, коли у них навчалося десять, дев’ять і навіть шість студентів. Е-літня академія має міжнародний статус, тому що її закінчило багато представників Білорусі, Російської Федерації. Нині з відомих причин звідти не приїжджають. Але серед цьогорічних академістів є представниці Західної Європи. Зокрема киянка Мар’яна Яремчишина живе на північному сході Німеччини в університетському містечку Грайсфальд. 

— Займаюся сучасним мистецтвом, — розповідає вона, — проте нині, на жаль, через пандемію музеї й галереї там закриті, проєкти скасовують. Тому вирішила зайнятися керамікою. Вона мені близька. Я в мистецтві нічого не робила власними руками. Зазвичай використовую своє тіло або навколишнє сере-довище, ситуацію, місце як інструмент для втілення художньої ідеї. А глина для мене — щось незвичне. Це те, що робиш власними руками. І працюєш з матеріалом дуже близько: з кольорами, формами. Тому мені це цікаво. 

В Опішному Мар’яна мешкає недалеко від музею-заповідника, з колежанками наймає кімнату у приватному секторі. Харчується самостійно. Це її влаштовує. Територію музею дівчина називає місцем сили. Тут неймовірно потужна енергетика. 

Творча особистість і студентка е-літньої академії гончарства киянка Анастасія Юрко. У неї є невеликий бізнес. Виготовляє дерев’яні сумки у вигляді книжок. Це її ідея й розробки. Тепер хоче навчитися гончарювати. Дівчина наполеглива й цілеспрямована. Хоч тут вчаться по 12 годин на добу, намагається запам’ятати і опанувати всі гончарські техніки, яких навчають майстри. 

— Добираємо на студію таких, щоб цікаво спілкуватися. І таких, щоб їм у нас було цікаво, — зазначила кураторка академії Зінаїда Близнюк. Вона, до речі, створила більшість керамічних скульптур «Керамленду». 

— Часто до нас приїжджають люди старші від мене. А в мене не вистачає педагогічного досвіду. Тому придивляюся, як працює моя колега кураторка академії Наталя Кормелюк. Вона має 40 років відповідного педагогічного стажу. Тож вчуся в неї викладати. 

Історія із трипільським глечиком

Наталя Кормелюк — гончар-кераміст, педагог, мешкає у США у штаті Меріленд, а в музей-заповідник приїжджає на резиденції. Їй тут подобається все. Найбільше — спілкування з людьми. У місцевості, де живе у США, теж багато гончарів. Вона сама гончарювала й викладала цей предмет у приватній художній школі. Спеціалізується пані Наталя на виготовленні керамічного вжиткового посуду. Проте на замовлення робить і скульптури, й інші речі. Ця привітна енергійна жінка, яка вільно спілкується українською, вірить, що з часом усі люди користуватимуться глиняним вручну зробленим посудом. Принагідно розповіла таку історію. 

Якогось року вона перебувала у Черкаському краєзнавчому музеї. Знайомій екскурсоводу треба було відлучитися у справах, і вона на кілька хвилин залишила пані Наталю в кімнаті, де зберігають трипільські артефакти. Із хвилюванням Наталя взяла до рук зроблений три тисячі років тому глечик і стала його роздивлятися. Несподівано руками відчула, як її сповнює якась енергія, тепло. Так, ніби вона поручкалася з майстром чи майстринею, яка виготовила цей посуд.

То була зворушлива мить. Глина має здатність зберігати й передавати тепло рук тих, хто з нею працював. Не випадково аборигени США індіанці, знайшовши уламок посуду, яким користувалися їхні предки, перешуровують його на шамот і додають свіжої глини. Вони вважають, що стійкість шамоту додає міцності сучасному керамічному виробу.

«Люди звикли, що світ можна пізнавати візуально, через звук. Проте це можна робити й за допомогою рук. Приємно, що наші академісти це розуміють. Серед них є філософи. Щороку в нас наплив охочих відчути на дотик глину, доторкнутися до таїни першотворення власними руками».

Поспілкувавшись з академістами та їхніми кураторами, прослухавши кілька уривків з їхніх лекцій, зробив висновок: Артем Селіванов анітрохи не перебільшує, порівнюючи заняття у студії з навчанням в академії мистецтв. А це означає, що гончарство в Україні розвивається.

КОМЕНТАР 

«Випускники нашої академії ніколи не робитимуть кітчу,
який спотворює українську естетику»

Олесь ПОШИВАЙЛО,
генеральний директор Національного
музею-заповідника українського гончарства: 

–– Багато років займаючись музейною справою, ми не тільки думали про те, щоб зберегти гончарну спадщину, а й сприяти відродженню і розвитку гончарного промислу в Україні. І наприкінці 2009 року зрозуміли, що треба допомагати молодим опанувати гончарство. Так виникла ідея створити е-літню академію гончарства. Про це мене прохав і доктор мистецтвознавства зі Львова професор Юрій Лащук. 

За 11 років її пройшло багато творчих обдарованих особистостей, і всі говорили, що вона дає ґрунтовні знання. Студенти академії опановують різні техніки, технології, вчаться випалювати. Спілкуються з художниками-керамістами, проводять майстер-класи. І це ще не головне. Збираючи сюди академістів, ми ставимо  за мету не тільки дібрати переважно тих, хто дуже хоче. Дивимося за тим, що кожен академіст може дати іншому. Тобто завжди пам’ятаю слова незабутнього Бориса Олійника, який написав в одній з поезій: усе, що взяв, віддай і освятися. І ми примушуємо академістів ділитися їхніми творчими знаннями, досягненнями з іншими академістами. У нас щовечора відбуваються якісь презентації. Академісти розповідають про свої мандрівки світом, своє захоплення там йогою, мистецтвом або чимось іншим. І так розширюємо світогляд кожного.

Ми не ставимо за мету, щоб усі, хто в нас навчався, стали гончарями. Так не буває. Проте частина академістів, побувши в нас, настільки захоплюються гончарством, що намагаються відкрити власну справу. Спочатку ліплять удома, потім створюють майстерні, купують муфельні печі. Беруть участь у виставках. Починають реалізувати ці глиняні вироби.

Упевнений: випускники нашої академії ніколи не робитимуть кітчу, який спотворює українську естетику, наші національні уявлення про красу. Вони продовжуватимуть народні традиції.

Водночас із діяльністю академії у нас працюють три резиденти. Щороку ми запрошуємо художників працювати у нашій керамрезиденції. Вони створюють роботи для власних виставок. 

Важливість нашої е-літньої академії і в тому, що її студенти починають розуміти, що таке українська культура. Починають розуміти її джерела, усвідомлюють себе українцями. Частина з тих, хто до нас приїжджає, російськомовні. Тут вони три тижні спілкуються українською. Ми їх не змушуємо. Саме середовище спонукає  згадати, що вони українці і їхня рідна мова –– українська. Гадаю, повернувшись додому, вони нестимуть цю світлоносну місію далі.