КАРТИНА СЬОГОДЕННЯ:

Хто міняє місто на село?

Років із десять тому в селі можна було купити будинок за $300—500. Зараз ціни на житло в сільській місцевості не падають. А подекуди навіть ростуть — $500—3000. І це при тому, що міграційний потік із села в місто не зменшився, адже люди їдуть туди, де можна заробити. Однак на цьому фоні вже кілька років іде зовсім інший процес — з міста в село, поближче до природи. Безумовно, так було завжди, з тією тільки різницею, що в село їхало набагато менше людей, ніж виїжджало звідти. Нині ж «потік» дещо посилився. Тут ідеться не про тих колишніх вихідців із села, які не прижилися в місті й повертаються додому, а, в основному, про корінних городян, які обирають глибинку за своєю життєвою філософією.

Це явище вже має своє визначення — дауншифтинг. Вікіпедія пояснює, що це вибір між доходами і стресами та душевним комфортом за меншу винагороду. Ми знайшли інформацію про те, що ідеологія дауншифтингу виникла на рубежі XX—XXI ст. у країнах Заходу. Дещо пізніше вона проникла в Росію, а в Україні про дауншифтинг як явище стали говорити лише кілька років тому. Фахівці проводять певні паралелі цього явища з культурою хіппі та буддизмом. І хоч дауншифтером можна назвати й того, хто «забив» на роботу й кар’єру і подався в мандри по всьому світу, але у нас термін «дауншифтинг» найчастіше вживається, коли йдеться про переїзд людей з міста в село.

«У нас є все, що треба пенсіонерам»

Є різні категорії дауншифтерів. Так, одні з них їдуть у глибинку, щоб зменшити свої витрати. Пенсіонери Марія Олександрівна і Олександр Григорович навіть слова такого не чули — «дауншифтер», але виходить так, що вони ввійшли до цієї категорії. Років сім тому купили скромну хату в селі на Чернігівщині за $1000, довели її до ладу і переїхали туди жити. А квартиру в Києві залишили дітям. То був вимушений крок, бо грошей на придбання синам окремого житла за столичними цінами не було. З часом до них «приєдналася» ще одна сім’я знайомих, які вийшли на заслужений відпочинок. А тепер ще одна родина пенсіонерів просить «напитати» їм недорогий будиночок. Хоча що далі — то важче знайти дешеву хату.

— Ми не рахували суму, яку економимо порівняно з міськими витратами, — каже Марія Олександрівна, — однак навіть без підрахунків бачимо, що за 7 років, що тут живемо, вже повністю окупили вартість житла. Судіть самі. Хата обійшлася нам дешево, бо не газифікована. Топимо в основному дровами. Мороки більше, зате й витрати не зрівняти! Окрім того, що раз на рік треба купити дрова, ще платимо за електрику. От і все. Ну, ще весною за оранку городу. Обробляємо не багато — всього 10 соток, решту 20 віддали сусідці, а вона за це раз на тиждень приносить нам молоко. Городина власна, а ще тримаємо курей. Та й діти приїжджають за гостинцями, хоча б овочі та яйця не купують не за столичними цінами. Щоправда, досі жили без зручностей, але зараз уже пробили свердловину, будемо робити каналізацію. Коли треба підремонтувати хату, сини допомагають. На здоров’я особливо не скаржимось, але раптом щось — у селі є фельдшер. Грошей нам вистачає, не те що в місті, де більша частина доходів ішла на продукти, і ми постійно думали — де б ще підзаробити. Тож нині маємо все, що треба пенсіонерам, і почуваємося цілком задоволеними. А головне — живемо спокійним, розміреним життям, без міської суєти…

Міняю стреси на душевний комфорт

Інша категорія дауншифтерів — це ті, в кого якраз матеріальних проблем не було, скоріше навпаки — шикарні квартири, машини, високооплачувана робота і становище в суспільстві… Для них дауншифтинг — своєрідна «гра на зниження», коли люди кидають престижну роботу, комфортабельне житло і їдуть у глуху сільську глибинку. Їдуть, аби відчути себе вільним від усіх умовностей соціуму, від нав’язаних ним стереотипів і жити, належачи просто самому собі.

Найкрасномовніший приклад — і про це було знято немало телепередач — російський бізнесмен і політик Герман Стерлігов, який відмовився від звичного житейського міського укладу на користь життя в російській глибинці, де нині мешкає зі своєю сім’єю без звичних благ цивілізації й каже, що тим щасливий.

В Україні серед багатіїв аж такого рівня дауншифтерів ми не знаємо. Проте є вони серед представників середнього класу. Так, кілька років тому київський програміст Віктор Сергієнко проміняв мегаполіс на одне із сіл Київщини. Про свій намір ще до переїзду розповів на одному з інтернет-сайтів, де він був відомий як Кошастий, пояснивши, чим обумовлений його вибір. На його думку, не за горами масштабна ресурсно-економічна криза, від якої найкраще рятуватися саме там, де можна вести натуральне господарство, забезпечуючи свою родину, і ні від кого не залежати. А ще — зменшити рівень споживання до розумних меж. Нині в одному зі своїх блогів він зазначає, що з переїздом у нього покращилась якість життя: стало більше вільного часу, поліпшилось здоров’я і якість харчування, з’явилася впевненість у завтрашньому дні і відчуття себе як господаря. А фізична праця — невід’ємна складова сільського життя — його не обтяжує. Бо розробив свій метод ведення господарства, при якому може отримати все необхідне оптимальною кількістю зусиль. А господарство «тримає» немале: город, сад, кури, кози, коні…

Хоча є й випадки, коли люди кидають кар’єру і тікають «у глухомань», рятуючись від перенапруження на роботі, від якого просто просвітку немає. Адже не секрет, що в деяких фірмах роботодавці намагаються «витиснути» з працівника якнайбільше, змушуючи працювати вельми напружено, та ще й набагато довше, ніж дозволено трудовим законодавством, подекуди без вихідних, відпусток, лікарняних. Людина тримається скільки може, адже розраховує на кар’єрний ріст або на те, що з часом знайде роботу з кращими умовами. Але… В один прекрасний момент не витримує. Нерідко саме такі люди поповнюють лави дауншифтерів.

Не всім свобода  по зубах

Киянам Ірині і Єгору нині за 45 років. Вони придбали гарний, впорядкований будинок в одному з сіл за 80 км від столиці «на перспективу». Мовляв, дауншифтерами стануть, коли вийдуть на заслужений відпочинок, а столичну квартиру здаватимуть, щоб був «доважок» до пенсії. А поки що мають власний «курорт» на літо і свіжу зелень з городу.

— У нашому — тепер я його так називаю — селі, нині продається ще немало хат. Місцеві їх не купують. Навпаки, шукають, як би його «зачепитися» в місті, — розповідає Ірина. — Порожні ж будинки беруть такі, як ми, — котрі планують переїхати з часом, або щоб просто була дача на літо. Але з’являються й такі, і серед них — молодь, хто їде сюди «на ПМП». Та не всім село по зубах.

Ірина розповіла про молоду родину — тато, мама і двоє діток, які оселилися через три хати від них. Каже, тато працює охоронцем — доба через три, а мама в декреті. Вони самі з одного з обласних центрів, тобто люди міські. Але вдома роботи не знайшлося, поїхали в Київ, і виявилося, що там теж нелегко працевлаштуватися. А за житло просять немало. Тож усі заощадження «вбухали» в хату, звичайно, без зручностей. Від них Ірина й почула вперше дивне слово «дауншифтери». Але, очевидно, молоді люди швидше за все тікали від безгрошів’я в місті, аніж свідомо прагнули до гармонії і спокою. Бо вже мріють про те, аби з часом переїхати в яке-небудь місто, хоча б у райцентр. А хату навіть «під дачу» не хочуть залишати — продаватимуть. Не припав до душі їм дауншифтинг.

Нині, мабуть, ніхто не відповість на запитання — скільки ж у нас дауншифтерів. Адже важко відрізнити того, хто переїхав у село, щоб заощадити на продуктах, від того, хто свідомо відмовився від кар’єри й суспільного статусу на користь психологічного комфорту і споглядально-філософського способу життя.

Ми знайшли в Інтернеті  інформацію про те, що в Європі такий вибір вже зробили приблизно 14—17% населення. Вважають себе дауншифтерами понад 30% американців і 26% австралійців. Утім, як зазначають деякі психологи, навряд чи дауншифтинг в Україні стане масовим явищем у найближчій перспективі. Та й у далекій також. Адже наші люди ще не втамували прагнення до підвищення свого суспільно-матеріального становища, навіть ціною величезних зусиль. Мовляв, відмовитися від благ цивілізації можуть собі дозволити тільки багаті люди, які мають такі статки, що дають можливість їм жити у своє задоволення.

Хоча шалений темп життя, від якого люди втомлюються все більше, а психологи говорять про «професійне вигорання», може спровокувати пришвидшення відтоку людей з міста в село. Це теоретично.

Та хоч як би там було, жити у суспільстві й бути вільними від суспільства не можна. Можливо, в сільській місцевості це проявляється навіть яскравіше, ніж у місті. То в мегаполісі люди «впритул» один одного не бачать, а в селі — усі на виду, навіть якщо живуть на іншому його кінці. Тож треба буде приймати нові правила і жити за ними…

ДОВІДКА «УК»

За даними соцдослідження «Соціально-економічне становище українського села», яке недавно провів Інститут Горшеніна, протягом останніх 10 років з міста до села переїхало 6,1% українців. Цікаво, що за цей час із села до міста переїхало 2,6% людей.

З БЛОГУ ДАУНШИФТЕРА

Віктор СЕРГІЄНКО,
людина, яка рятується в селі
від енергетичної кризи:

— Мета дауншифтера, як, власне, і будь-якої людини — покращити якість свого життя. Найголовніший шлях — це зменшення залежності від грошей, і як наслідок, зменшення кількості роботи. Зовсім байдикувати, звичайно ж, ні в кого не вийде. Але працювати менше, ніж  раніше — навіть дуже можна… Перше, чим дауншифтер  відрізняється від пересічної людини — це тим, що він скидає з п’єдесталу божество на ім’я «рівень матеріального споживання» і ставить його в один ряд з іншими цінностями. Зокрема, з такою банальною цінністю, як наявність вільного часу, не зайнятого роботою. Та й іншими…