Чому ми втратили Крим, допустили збройне протистояння в Донецькій і Луганській областях? Політики пояснюють усе зовнішнім чинником й уникають аналізу внутрішньої ситуації в державі останні кілька десятиліть. А одне від другого невіддільне. Однак визнати внутрішні причини сьогоднішніх бід людям, що були при владі з початку незалежності, означає зізнатись у власних недоглядах, недоробках, а для багатьох із них — не секрет — і в зловживаннях. Бо шила, як мовиться, в мішку не заховати: всі посадовці, від екс-президентів і народних депутатів України, за цей час облаштували рай для себе, але, правди ніде діти, пустили державу і народ побиратися з торбою. Символом епохи стала кравчучка. Руйнація, що тривала останні роки, підірвала довіру до влади і держави, посіяла зневіру в усіх і всьому.
Звичайно, на такому грунті недоброзичливості легко сіяти зерна розбрату, створювати імідж невдалої держави, життя в якій не має перспективи. Протистояти цьому мали не словом (хоч і воно потрібне), а ділом. Тобто влада повинна дбати про поліпшення життя людей. Гасел виголошувалось багато. Але всі бачили, що політики і представники влади прикривають ними оборудки для власного збагачення.
Жоден посадовець не відповів за завдані державі збитки. А тому кожен наступник нахабнів дедалі більше. Все це формувало свідомість громадян. І в багатьох усталилось уявлення, що для нормального життя треба вибиратись за кордон. Нині це мрія молоді.
На жаль, після збурення народного гніву ніхто з політиків не насмілився, наприклад, у Криму піти до людей і роз’яснити суть перемін, які мають відбутися. Причина одна: політики, які живуть подвійним життям, у критичні моменти народу бояться. Бо вони не можуть сказати: «Живи, як я, роби, як я!» Чи не тому сепаратисти знайшли там підтримку? Апетити розгорілися, і полум’я пожежі перенесли в Донецьку та Луганську області. І знову: хто з політиків вирушив туди рятувати ситуацію? Ось і склалось у людей враження, що їх кинули напризволяще.
Кожна війна розпочинається з наступу на свідомість громадян. Ми програли її на початковому етапі з вини політиків, які мали б сприяти формуванню громадської думки на основі створення держави, що дбає про своїх громадян. Висновок з цього такий: горе-політиків у нас багато, а справжніх державників, які дбали б про народ, а не про вибори, не було. Для нормального розвитку держави і життя народу потрібні діячі, які не бояться людей, не ховаються від них з накраденим добром за високими парканами, а навпаки, живуть одним життям з усіма. Бо ж влада і держава сильні підтримкою мас. При цьому важлива не партійна належність, а вміння робити діло і бути чесним у стосунках з державою та її громадянами.
І як тут не навести приклад. У перші дні незалежності бригада рухівців із Тернополя приїхала в одне із сіл області міняти керівника господарства. Аргумент був один: не член Руху. Коли жінки, які сапали бур’яни, почули про вимогу гостей, просто із сапами кинулись до контори господарства.
«Наш керівник ділом довів, що вміє працювати, і нам з ним добре, — заявили. — А вас уперше бачимо і не знаємо, що вмієте робити. Тому геть звідси і не заважайте нам нормально жити».
Із часом того керівника удостоїли звання Героя України. А що було б, якби свідомі люди його не захистили?
Тож щоб і держава була привабливою для життя, свідомість її громадян має формуватися турботою про них. Тоді жодні насінини бур’яну в ній не проростатимуть.