5 РОКІВ УХВАЛЕННЮ ЗАКОНУ КІВАЛОВА — КОЛІСНИЧЕНКА
ГАНЬБА. Щоб спрогнозувати судове рішення, треба розповідати не про закон, а про суддів. У разі з мовним творінням Ківалова — Колісниченка цю народну мудрість варто перефразувати і придивитися до співавторів. Перший на посаді голови Центрвиборчкому здобув малоприємне прізвисько за «точність» підрахунку голосів на виборах Президента, що спричинило Помаранчеву революцію. Другий — затятий українофоб, зрадник України і невиправний брехун, який з трибуни Верховної Ради заявив, що народився через 15 років після героїчної загибелі в бою проти німецько-фашистських окупантів свого восьмирічного батька-танкіста.
Ініційований Ківаловим — Колісниченком і ухвалений Верховною Радою з цинічним порушенням регламенту Закон «Про засади державної мовної політики» чинний досі, хоч ставить нашу мову в гірше становище, ніж за радянських часів. Закон «Про мови в Українській РСР» гарантував паралельне використання на всій території України державної (української) та російської (як міжнаціональної для народів СРСР) мов.
Заслужений юрист України Ківалов і його співавтор замінили «та» на «або», надавши право місцевим сепаратистам оголошувати табу українській мові на будь-якій території, де кількість «носіїв регіональної мови становить 10% і більше». Ідеться навіть не про етнічні меншини, а якщо бути чесним, про рускоязичних громадян, більшість із яких — зросійщені «великим сусідом» українці, що відцуралися материнської мови.
255 РОКІВ УБИВСТВА ПЕТРА ІІІ
Кривава Вторая
КАРА. Адепти руского міра і московського православ’я з маніакальною впертістю прославляють Катерину ІІ, забуваючи правду історії й навіть біблійну заповідь «не сотвори собі кумира». Найдивніше, що амурні подвиги імператриці, численні фаворити якої ставали фактичними правителями Російської імперії, — мало не предмет гордості наших північних сусідів.
У житті Катерини ІІ було понад два десятки більш-менш постійних коханців, не кажу вже про короткі сексуальні зв’язки. Принцеса Фредеріка Ангальт-Цербстська, яка 16-річною стала дружиною майбутнього імператора Петра ІІІ, на момент його сходження на престол уже поміняла не одного партнера в ліжку й була на п’ятому місяці вагітності від чергового фаворита Гришки Орлова.
Прибічники імператриці, причетні до перевороту і вбивства її чоловіка, доклали всіх зусиль, щоб очорнити пам’ять своєї жертви. Однак буквально за 186 днів царювання Петро ІІІ видав аж 192 законодавчі документи, серед яких указ про ліквідацію горезвісної Таємної канцелярії та епохальний «Маніфест про вольності дворянства» від 18 лютого 1762 року.
Ним дворянам дозволили не служити в мирний час, що сприяло духовному і культурному розвитку Російської імперії. Було нарешті покладено край ганебній практиці, зображеній у повісті Пушкіна «Капітанська дочка», коли щойно народжених хлопчиків записували на службу, щоб до повноліття вони мали чини і звання, не підкріплені ні освітою, ні життєвим досвідом.
Далеко не кожен звертає увагу, що Петро ІІІ — єдиний в історії дому Романових цар, офіційно коронований аж 25 листопада 1796-го, тобто через 34 роки після смерті. Скинутий з трону і підступно вбитий за наказом дружини-розпусниці, імператор планував провести урочисту церемонію помазання на владу вже після того, як матиме певні заслуги перед державою, що в очах жадібних до влади царедворців стало ще одним свідченням його слабоумства.
Після смерті Катерини ІІ її син Павло І розпорядився перенести останки батька з Олександро-Невської лаври до усипальниці імператорів у Петропавлівському соборі. Понад місяць труп зрадливої дружини очікував церемонії погребіння, щоб лягти в землю разом зі знищеним за її наказом законним чоловіком, регалії для урочистого коронування праху якого доставили в Петербург із першопрестольної.
Витонченою помстою Павла І безпосередньому вбивці батька стало розпорядження нового імператора, щоб корону на церемонію вніс Олексій Орлов. Карою Божою для самої Катерини ІІ став апоплексичний удар на перетвореному в нужник колишньому троні польських королів, після чого ще недавня всесильна володарка втратила дар мови й відійшла у засвіти без сповіді й останнього причастя.
Та чи могло завершитись інакше земне життя жінки, яка фактично знищила незалежність православ’я в Російській імперії, розграбувавши не гірше за більшовиків майно монастирів і церков й перевівши духовенство на «державну службу» з окладами, що залежали від особистої відданості святих отців земним царям? Навіть знамениту Святогірську лавру волею вінценосної блудниці й убивці власного чоловіка було не лише закрито, а й разом з усіма землями і майном подаровано коханцеві Потьомкіну-Таврійському, рід якого майже півстоліття без жодних докорів совісті володів колишнім церковним добром.
135 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЯНКИ КУПАЛИ
Дивна смерть у готелі «Москва»
ПАМ’ЯТЬ. «28 червня 1942 року о 22 год. 30 хв. у сходову клітку з висоти 10 поверху впав і розбився на смерть Янка Купала». Це єдиний відомий документ, що стосується трагедії у столичному готелі «Москва». За мить до неї поет спілкувався із друзями, запрошуючи їх на майбутнє 60-річчя, але після телефонного дзвінка абсолютно тверезий письменник, який не пив через стан здоров’я, вийшов за двері номера, де нібито загинув з необережності.
115 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ АНДРІЯ ВІТРУКА
Мор серед переможців
ПОГЛЯД. На початку квітня 1946 року заарештовано наркома авіаційної промисловості Олексія Шахуріна та командуючого ВПС СРСР Олександра Новікова. Першого з них у трагічному для країни вересні 1941 року удостоїли звання Героя Соціалістичної Праці за налагодження масового випуску літаків для армії, а другий на момент арешту був Двічі Героєм Радянського Союзу. Однак ці заслуги не врятували генерал-полковника і головного маршала авіації від швидкого неправедного суду й тюремного ув’язнення.
Зрозуміло, що разом з вищим керівництвом репресували сотні «пособників» нижчого рангу, серед яких мав би бути Герой Радянського Союзу і народний герой Югославії генерал-полковник авіації Андрій Вітрук. Однак за офіційною версією, він помер 3 липня 1946 року із начебто природних причин ще молодим.
Герой двох народів, як зазвичай називали Андрія Вітрука за радянських часів, родом з містечка Андрушки на Житомирщині. 14-річним розпочав трудову біографію на місцевій цукроварні. Після призову на строкову службу юнака направили на навчання до артилерійської школи в Сумах. Трагічного для України 1933 року Вітрук став курсантом Борисоглібської авіашколи, яку закінчив у не менш пам’ятному 1937 році великого терору.
Можливо, саме це врятувало життя майбутньому асу, який 35-річним розпочав льотну кар’єру. Зате випробувань на долю ще зовсім зеленого пілота випало чимало: повітряні бої на Халхин-Голі, участь у «визвольному поході» в Західну Україну та у фінській війні. За три воєнні кампанії, в останній із яких Вітрук здійснив понад півсотні бойових вильотів, його нагородили напрочуд скромно — солдатською медаллю «За відвагу».
Ситуація кардинально змінилася після нападу Гітлера на СРСР, коли у країні нарешті стали цінувати не політично грамотних, а вмілих командирів. В один з найкритичніших для захисників Москви днів полк штурмової авіації під командуванням і за особистої участі Андрія Вітрука здійснив неможливе: у фактично нельотну погоду знищив 21 танк ударного угруповання Гудеріана біля до Тули. Отож у тому, що кільце оточення довкола радянської столиці не замкнулося, вагомий внесок українського льотчика і очолюваних ним пілотів.
Цього разу його заслуги належно оцінили. У не щедрому на нагороди листопаді 1941 року Вітрук став підполковником і отримав орден Червоного прапора, а 23 лютого 1942-го командира удостоїли звання Героя Радянського Союзу.
Воїни-вітруківці брали участь у Сталінградській і Курській битвах, у визволенні України і в Корсунь-Шевченківському побоїщі. Вони демонстрували високу бойову майстерність і вміння завдавати ударів навіть у несприятливих погодних умовах, коли інші авіатори не наважувалися злітати.
Цілком закономірно, що коли на прохання Броза Тіто на допомогу народно-визвольній армії Югославії до цієї країни відправили зведений загін штурмової й винищувальної авіації, Сталін зупинив свій вибір саме на Вітруку та його гвардійській авіадивізії. Льотчики довели, що вони найкращі у радянських ВПС, а їхній командир опинився у складній ситуації, бо між вищим керівництвом двох держав уже намітилися розбіжності стосовно післявоєнного облаштування Європи.
На відміну від комісарів, Андрій Вітрук із солдатською прямотою виконував військовий обов’язок і вимагав цього від підлеглих. Ішлося про удари по ворогу і підготовку 276 югославських пілотів та 3,5 тисячі технічних працівників, з яких розпочалась історія ВПС республіки Югославії.
Згодом це стало мало не смертним гріхом надто прямолінійного і чесного Андрія Вітрука, який був потрібним сталінській тоталітарній системі лише на час війни. Отож цілком вірогідно, що народного героя Югославії задля уникнення дипломатичного скандалу прибрали тихцем.
До речі, у 1946—1949 роках серед ще зовсім молодих героїв-переможців прокотився справжній мор. Помер маршал Толбухін, війська якого визволяли Югославію. Несподівана хвороба підкосила командувача повітрянодесантних військ Василя Глаголєва, маршалів бронетанкових військ Павла Рибалка і Якова Федоренка, командарма Прокопа Романенка. Героя Радянського Союзу і кавалера золотого ордена Партизанської слави Югославії уродженця Запорізької області льотчика-аса Сергія Щирова, який літаком вивіз Броза Тіто з оточення, знищили у психлікарні.
Матеріали підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)