Нині, коли українське суспільство вкотре поділяється на патріотів Вітчизни та прихованих і не прихованих симпатиків північного сусіда, незаперечні факти свідчать про помилковість, якщо не більше, ілюзій частини українців щодо Росії. Бо саме через бездержавність наш народ зазнав стільки бід і страждань. Адже Голодомор 1932—1933 років — це геноцид української нації, який організувала й здійснила саме Москва. Тож ще раз дослухаймось до очевидців страшної трагедії. Щоб нарешті збагнути елементарну істину: нам потрібна власна Українська держава, щоб захиститися від міфічної «великої дружби двох братніх народів», щедрий ужинок якої українці зібрали 86 років тому, ставши на межу життя і смерті. А вцілілі отримали безальтернативний шлях розвитку — масове зросійщення. Це ще один злочин Москви проти українців.

«Залишили людей узимку без нічого»

Ось як події, що будять свідомість небайдужих в усіх куточках планети, а передовсім наших краян, пригадує 92-річна Катерина Несторівна Кирпата, найстарша жителька села Ксаверове Городищенського району Черкащини.

— У мого батька Нестора та матері Улити було десятеро дітей. Від голоду в 1933 році померли всі мої брати: Костик десяти літ, Федь — восьми, Грицько — п’яти, Іван — двох і однорічна сестричка Люда.

Щоб вижити, їли буряки, гнилу картоплю, бур’яни, цвіт акації, листя вишні, кропиву, калачики, щавель береговий, кору з дерев.

А ще люди їли ворон, собак, жаб, видирали пташині гнізда. У селі не видно було жодної кішки чи якогось песика. Багато пухлих від голоду дітей та дорослих ходили вулицями, на всіх смітниках шукали чогось поїсти.

Хто міг, вимінював за цілішу одежу, яка була в убогих хатах, жменьку зерна чи висівок. До них додавали різної трави й пекли перепічки.

Якось дівчина Олена разом з молодшою сестрою Мотею назбирала в полі колосків. То їх судили, дали п’ять років і відправили в Магадан. А свідчила про ті колоски сліпа Сюта, наша односелка. Жила тоді у Ксаверовому така жінка.

Траплялося й людоїдство. Пам’ятаю, був у селі такий собі Сеня. Батьки його померли, а він теж ходив опухлий.

Одного разу прийшли до нас гуляти куткові діти. Та все п’ють і п’ють воду. А сусідка їх питає: «Що ж ви, дітки, таке смачне їли, що так водичку п’єте?» — «А печінку із Семена з’їли», — відповідають.

У людей забрали все до крихти. Нічого було їсти. То й стали вмирати з голоду.

Пам’ятаю тих збирачів-активістів, які ходили з довгими залізними ключками — щупаками-мацаками. Штрикали ними землю, солому, сіно, шукали зерно і забирали все, що знаходили, під мітелку. Хто сперечався, не віддавав, того били, записували у вороги народу, судили і садили в тюрму. А сім’ю виганяли геть із села. Від них заховати не можна було нічого — все обнишпорять і знайдуть.

Я знала дядька Грицька і тітку Уляну, які якось обідали. А гості непрохані в хату. То все вигребли з погреба, ще й зі столу варену картоплю забрали, ту, що тітка на обід зварила. А мала дочка схопила кілька картоплин і під піч сховалася. То вони її там знайшли й відібрали.

Отак усе вигрібали та й залишили людей узимку без нічого. І ці всі вигрібальники були свої сільські: комуністи, комсомольці й активісти, чоловіки й жінки. Вони не голодували. Жили всі добре.

Люди вмирали. Цілими сім’ями, особливо діти. У школі ставало дедалі менше учнів. Коли настала весна, стали їсти зелень, всякої всячини багато, а потім помирали од об’їдання і хвороб шлунка.

Ховали трупи в завалених погребах, хлівах, у великих ямах. Люди втрачали глузд, хоронили й напівживих, кидали в яму всіх, хто не міг пересуватися. Ями загортали землею.

Люди намагалися втекти із села в місто. Але там їх ніхто не ждав, і вони помирали в місті під тинами. На залізничній станції «Цвіткове» поставили охоронців, на дорогах теж. Усіх завертали в село.

Люди у Ксаверовому знають про місця поховання тих страшних часів. У кого залишилися рідні, ходять на ті могили й поминають померлих від голоду.

«Голод спочатку прийшов залізницею»

Ще одне свідчення — 90-річної Зінаїди Яківни Мороз, учительки, жительки с. Дирдин Городищенського району, яка в той час жила з родиною в сусідній Хлистунівці.

У Хлистунівці голод почався у 1932 році. Але тоді було небагато смертей. Майже всі жертви геноциду припадають на першу половину 1933-го, коли, за спогадами очевидців, у селі загинуло 222 особи. Їхні імена встановлено й оприлюднено у Книзі пам’яті.

— Добре пам’ятаю той час. Хоч про голод тоді майже не говорили — село було велике, майже 6 тисяч жителів, більшість яких працювало на місцевому щебеневому заводі, залізниці, що пролягала через Хлистунівку, як і тепер. Чимало ходило на роботу в Городище, де працювали на цукрозаводі й цегельні та отримували заробітну плату і продовольчий пайок. А до міста — 7—8 кілометрів.

З нами по сусідству жила багатодітна сім’я Федора Скриньки, який працював на цукрозаводі, то в них ніхто не помер. Як і родина Данила Крижанівського, де було шестеро дітей і батько працював у колгоспі, то всі вижили.

Тож село порівняно з іншими було начебто благополучним.

І голод спочатку прийшов у нього залізницею. Це назавжди закарбувалося у моїй пам’яті. Пригадую, як ходила з мамою до колій, де лежали мертві люди. Особливо врізалося у свідомість, як біля жінки, яка лежала на землі, сиділо троє маленьких дітей і плакали за своєю мертвою мамою.

А було все так: люди з країв, де ширився голод, утікали звідти цілими родинами, часто у вагонах-товарняках. Голодна смерть багатьох заставала в дорозі. Тіла нещасних викидали в місцях, де зупинялися потяги, наприклад у Хлистунівці. Тут залишали й голодних дітей-сиріт різного віку.

Я ще пам’ятаю, як біля залізниці знайшли дівчинку 6—7 років із запискою в кишенці: «Гришко Катерина Максимівна». Вона стала мені названою сестрою, бо мама забрала її в нашу сім’ю. Я в батьків була одна, тато мій Яків Якович працював секретарем сільської ради. А маму звали Горпиною Андріївною. І саме в цей час, коли в селі з’явилися голодні діти — сироти з чужих країв, прийшов наказ влади організувати для них сиротинець. І мама стала його завідувачкою, нянькою, вихователькою і завгоспом в одній особі. Сиротинець розмістили у просторій хаті на три кімнати. Дітей годували тричі на день. Я там бувала щоденно. Пам’ятаю довгий стіл у великій залі, за яким діти їли страви, що їх варила баба Василина Приходько. Це борщ, супи, картопля, компоти, хліб, що їх їла і я, і Катя Гришко, й інші діти. Старші з них ходили до школи. Продукти ж постачали два місцеві колгоспи — імені Сталіна, де головою був Гнат Набок, та імені Шевченка, голова Микола Стріленко. А одяг і взуття дітям давала держава через районний відділ освіти.

Трохи згодом серед вихованців притулку з’явилися і діти-сироти з Хлистунівки, батьки яких померли від голоду. Всього у притулку жило майже 25 дітей. Але із села сиріт було небагато, бо щоб туди потрапити, треба зостатися без батьків. Проте діти часто вмирали голодною смертю і при живих батьках, і коли з ними був тільки тато чи мама.

Через це свідоме злочинне безглуздя у Хлистунівці тоді померло близько вісімдесяти дітей віком до 16 років. Тобто виходило, що влада нібито рятувала чужих, а своїх не бачила.

Навіть на цьому гіркому прикладі можна засвідчити сплановане винищення сільського населення України. Адже комуністичне керівництво тодішнього Петровського району із центром у Городищі, до якого територіально належала Хлистунівка, у цьому разі й пальцем не поворухнуло, не дало команди, аби рятувати всіх голодуючих, бо йому не було вказівки згори.

Навпаки, у хлистунівських колгоспах відбулося те, що й у всій Україні — у колгоспників під гаслом заготівлі хліба для держави відібрали не лише збіжжя, а й інші продукти харчування, прирікши сотні людей на голодну смерть.

Недаремно ж ті, хто пережив 1933-й, навесні стали садити картоплю (лушпайки), квасолю, іншу городину у перелісках, якнайдалі від лихого ока — так люди були нажахані пережитим і боязню нового голоду.

І масштаби Голодомору в селі були б ще трагічнішими, якби ті, хто, на щастя, не голодував, не допомагав родичам і близьким. Але шкода, що допомога прийшла не до всіх нужденних.

«Аби врятувати, мене віддали в бездітну родину»

І ще одна розповідь — 93-річного Прокопія Феодосійовича Лелеки, інженера, жителя міста Черкаси.

— Я народився в селі Дирдин за два кілометри від районного центру Городище. У часи Голодомору мав батька, матір, сестру і трьох братів.

Восени 1932 року нашій родині стало жити сутужно, не вистачало харчів. І батьки, аби врятувати мене, шестирічного хлопчика, віддали в бездітну родину дядька Андрія й тітки Домахи Колісників. Спасибі їм, вони не відмовили, і з ними я прожив усю зиму та весну голодного 1933 року.

Мої рятівники дядько з тіткою не бідували, бо працювали у колгоспі й отримували продпайку. Тож страшне лихо мене обійшло.

І ще дуже добре пам’ятаю, чому надто здивувався. Бо коли повернувся додому, то відразу ж пішов по друзях у сусідські родини. У них уже майже не стало дітей — моїх ровесників або менших і старших. А то й цілих родин не було.

Що всі ці люди — дорослі й малі, повмирали з голоду, я тоді не дуже й зрозумів. Бо про це в сім’ї не говорили, принаймні, я не чув.

А про страшну біду довідався, як став підлітком. Тоді батько Феодосій Григорович не раз розказував про голод, що спіткав багатьох дирдинців. І про те, що голова колгоспу йому доручав збирати в селі мертвих і відвозити їх підводою до викопаних на цвинтарі ям.

Ольга ОСИПЕНКО,
провідний науковий співробітник музею С.С. Гулака-Артемовського,
м. Городище Черкаської області,
для «Урядового кур’єра»

Насамкінець. Пам’ять про безвинно загиблих кличе живих. Бо Голодомор — це те, про що його сучасники казали: «Не забудемо, не простимо…» Пошепки твердили те й наступні покоління. На повен голос ці слова, наче клятву, промовляємо й ми. І не забудуть того жахіття та мільйонів жертв і прийдешні українці, щоб ніколи не повторити смертоносних помилок минулого і збудувати квітучу незалежну країну зі щасливим українським народом.