У країні бум на вітчизняні фільми. Причому кількість переходить у якість, про що свідчать факти. Зокрема три фільми, створені за участі України, увійшли цього року до лонг-листа претендентів на «Оскар». Звісно, попереду в «Межі», «Рівня чорного» та «Інею» ще «короткий лист», але потрапляння до «довгого» свідчить про кіноздобутки.
Український уряд врахував запит суспільства та колишні помилки і спрямував більш як 500 мільйонів гривень на кіновиробництво. Верховна Рада ухвалила не обкладати податком до 2023 року виробництво українських фільмів. Приведе це до збільшення інвестицій наших бізнесменів у кінопродукти чи тільки посилить відмивання коштів, як це відбувається в світовому кіновиробництві, дізнаємося або в кінозалі, або в залі суду.
Фахівці відзначають певну загальмованість керівних кадрів телеканалів стосовно виробництва вітчизняних фільмів. Ті обґрунтовують свою пасивність рейтингами, які свідчать про незатребуваність їх глядачем. А тут ще й мала кількість кінозалів і зубожіння населення, яке приберігає гроші на хліб, а не на видовища. Однак аншлаги в українських поп-виконавців свідчать про запит на жанрові шоу.
Отож позитивні тенденції помітні. Окрім державної підтримки, фестивальних досягнень, є оптимістичні спостереження продюсерів, які останнім часом постають як рушійна сила успішності наших фільмів у різних номінаціях.
Про що розповідає документалістика
ОДЕСА. Нещодавно в Одесі відбулася прем’єра документального повнометражного фільму режисера Олександра Авшарова «Одесити на Донбасі» виробництва міжнародного продюсерського центру «Фор-пост» на замовлення Держагентства з питань кіно. Фільм вартістю 1 977 800 гривень знімали вісім місяців і завершили наприкінці серпня 2017-го.
У центрі уваги сценаристів Олександра Лірчука і Юлії Коршунової, операторів Максима Савченка і Антона Борисюка долі семи одеситів-атовців, їхні особисті посттравматичні історії. Фільм демонструє неоднорідне щодо патріотизму суспільство, в якому формується національна самосвідомість. Принаймні визначення «Я не українець, я — одесит» уже не спрацьовує.
Водночас гасло стрічки: «свої» іноді можуть бути не менш жорстокими, ніж «чужі». В Одесі можуть побити за українську мову, жінка в тролейбусі плює в обличчя хлопцю, коли дізнається, що він український воїн з АТО. Це вражає і болить порівняно з тим, як зустрічала, наприклад, Біла Церква свою 72-у бригаду на ротацію. Був свідком, як старенька з паличкою дошкандибала до шеренги воїнів на залюдненій центральній вулиці, щоб особисто вручити квіти і благословити захисників.
Внутрішні конфлікти одеситів посилені зовнішніми — щоденним, щогодинним протистоянням агресії Росії. У п’ятьох героїв фільму родичі не відвернулися, зрозуміли, що людина постає як особистість через вияв своєї громадянської позиції в зовнішньому протистоянні. Один із захисників пообіцяв матері повернутися майором. І дотримав слова. Вона, стримуючи сльози, сповіщає, що йому дали звання посмертно.
Генпродюсер фільму Олександр Дриз не очікує на прем’єрі в Одесі провокацій, але зазначає, що опір Україні там є. Його проукраїнську позицію не всі сприймають навіть у родині. Він зазначає: хай там як, але одесити захистили 2 травня місто від сепаратистів. В активі Дриза три фільми, зокрема «Війна на нульовому кілометрі». Є плани на фільм про кібервійну, про… собаку на війні. Тварини стають такими собі психотерапевтами для солдатів і стабілізують перевтомлену психіку, нагадують про мир удома. Пан Олександр як полковник запасу вважає, що зв’язок, тобто те, чого його навчали у виші, не спрацював у АТО. «Не було зв’язку. Був хаос. Тому стільки втрат. Нині закуповується серйозне обладнання для зв’язку». Він вважає, що в процесі ідентифікації нації твори мистецтва є «м’якою силою», а кіно — важливий інструмент у війні. Готуються до виходу його фільми «Перехрестя Балу» і «Заміновані вірністю».
На прес-конференції учасники фільму розмірковували, як зшити Україну. Не мовою, хоча герої її змінюють. Але половина захисників говорять російською. Напевно, це відчуття держави в собі й робота на майбутнє України, яке виборюється на фронті та в тилу: будь то Одеса, Біла Церква чи Київ. До речі, розширений варіант фільму покажуть на каналі ІСТV.
ХАРКІВ. У документальному фільмі про Розстріляне відродження «Будинок «Слово» харківського режисера Тараса Томенка використані архівні кадри СБУ про знищення цвіту нації в 1930-х. Той рівень європейських достойників так і не буде відновлено в наступних поколіннях. Йогансен, Курбас, Хвильовий і десятки талантів були вбиті або обрали самогубство. Сосюра, Тичина, Бажан, Рильський спаслися ціною співпраці з антиукраїнською владою. Загалом, усі прийдешні покоління митців та інтелектуалів потерпали від організованих владою геноцидних знищень або витіснень за кордон. Фільм про харківський Будинок творчих робітників був високо оцінений на Варшавському кінофесті. До речі, готується художній варіант на цьому матеріалі.
З чого складено успіх художніх фільмів
ФЕНТЕЗІ. Комерційним виявився фільм «Сторожова застава» режисера Юрія Ковальова. Фентезі-пригоди дві з половиною години тримають увагу дорослих і дітей. Працівники легендарного кінотеатру «Жовтень» вбачають успіх фільму не тільки в жанрі, а й у тому, що мав потужну як для національного продукту рекламу. Її можна було зустріти навіть на Головпоштамті. Дітям сподобалися билинні богатирі та те, як хлопчик перемагає свої страхи. Стрічка насичена гумором, якісною музикою. Продюсери прорахували розкрутку, створили масовану рекламу в новітніх формах. Вони відклали прем’єру, бо саме в той час ішов мультфільм про Кожум’яку. До речі, успішно продається і книга Володимира Рутковського, яка стала сценарієм «Сторожової застави».
Працівники кінотеатру високо оцінили художню якість фільму «Мир вашому дому» режисера Володимира Лєрта, який знімали під Києвом. Але реклама не спрацювала: без акценту на Шолом-Алейхема, на Григорія Горіна з «Поминальною молитвою» і без згадки про зіркову роль Богдана Ступки глядач на кінокартину не пішов.
Нині в «Жовтні» очікують на комерційний успіх українсько-словацької «Межі» режисера Петера Беб’яка. В метро вже з’явилася виразна реклама.
ДРАМА. На початку минулого місяця в кінотеатрі «Жовтень» відбулася прем’єра повнометражного кінодебюту Марини Степанської «Стрімголов». Режисер знана за фестивальним успіхом в короткому метрі. Міжнародна прем’єра «Стрімголов» була схвально сприйнята в рамках спеціальної програми на останньому кінофестивалі в Карлових Варах. Його показали на Стокгольмському та Одеському фестах, а в Рабаті (Марокко) актриса Даша Плахтій отримала приз за жіночу роль. Фільм переміг у Вільнюсі, в Бидгощі (Польща) відзначено операторську роботу Себастьяна Талера.
За жанром «Стрімголов» психологічна драма про музиканта, в дитинстві вундеркінда, якого реалії сучасної України загнали в кризу. Режисер зазначає, що саме Україна є тлом фільму, але, як на мене, подібна стримана лав-сторі типова для будь-якої посттоталітарної країни, де діди, котрі втратили свій вплив на доньок, намагаються контролювати життя онуків, звісно, з благими намірами, а от куди вони заводять…
Мені не вистачило у фільмі саме українських реалій — АТО, Майдану, і не тому, що я зациклений на їхньому значенні. Героїня фільму брала участь у Революції гідності, а війна прописується в життя родини волонтерською роботою матері героя і повісткою. 27-річний Антон після професійних невдач у Швейцарії і успішного лікування в наркодиспансері під Києвом вдивляється в себе. Це відбувається під дахом діда, котрий з рушницею протистоїть вирубці лісу, яка кришується владою. Як вберегти тіло і душу від згуб внутрішніх і зовнішніх? Від безцілля, безсилля і зневіри? Коханням? І ось Антон зустрічається з дівчиною напередодні її від’їзду до Німеччини з коханцем. У 105-хвилинному фільмі звучить німецька і російська, а українська природна і доречна. Хоч є кінокритики, які думають інакше.
«Стрімголов» — це про розірвані зв’язки між рідними, про повернення, про облаштоване минуле і незатишне сьогодення, яке уособлюють мати і дід, владний і прямолінійний. Він звик керувати на роботі і в сім’ї. Виховував з семи років вундеркінда. Проте Антон не виправдав сподівань і зламався. Вилікувався, але, гадає, не назавжди. Про що і сповіщає дівчину. Треба прийняти падіння, не втікати від нагальної відповідальності, не заривати таланти.
Ця картина про слабких чоловіків і сильних жінок, про слабкість сильних розумом і незламність слабких серцем. Вона вражає майстерною грою акторського ансамблю різних поколінь на чолі з Андрієм Селецьким (Антон) і Олегом Мосійчуком (дід). У фільмі по-новому розкрилася Лариса Руснак (мати). Режисер довіряє акторам передні плани, промовисті паузи, небанальні реакції, які тримають увагу і викликають повагу до кінорозповіді про девальвацію цінностей після Революції гідності. Під гімн Майдану про воїнів світла танцює провінційна дискотека. Разом із солдатом. Хіпстерське покоління? Режисер писала сценарій з власного життя, додала фатальний постріл, хоча спочатку фінал був м’якший.
Продюсери позиціонують фільм для молодих. Однак, гадаю, він і для матерів, і для дідів. Який світ вони побудували, в що занурили онуків… Постріл у фіналі — як постріл зі старого світу. Рекомендую цей геть не розважальний фільм для перегляду. Він якісний, чесний і промовистий. Фільм не пояснює, а з’ясовує. В ньому немає гламуру, а є довіра до глядача. Отож 10 мільйонів гривень бюджетних коштів використані доцільно.
У міжнародному прокаті «Стрімголов» отримав назву «Падіння».
Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+