210 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ ГОГОЛЯ

ПОГЛЯД. Ми звикли сприймати автора «Вечорів на хуторі біля Диканьки» і «Миргорода» як романтика і жартуна, не помічаючи, що це лише одна іпостась його творчості. Саме таким нашого земляка-українця хочуть бачити в Росії, де забувають, що, за визнанням Достоєвського, вся російська література вийшла з «Шинелі» Гоголя, якого автор «Братів Карамазових» і «Бісів» називав «демоном сміху».

Ще відвертіша заява графа Федора Толстого, за словами якого, Гоголь — «ворог Росії, якого треба у кайданах відправити до Сибіру». Літературознавці одностайні, що, на відміну від життєствердних «малоросійських» творів великого письменника, росіяни у його зображенні всуціль пригноблені й принижені, вульгарні й духовно злиденні. Саме це дало підстави історикові літератури Семенові Венгерову заявити, що Гоголь «гаряче і полум’яно не любив російських людей. Росія для нього — лише мерзотність запустіння, мертве царство мертвих душ».

У «Вибраних місцях листування із друзями» Гоголь визнавав: «Мертві душі» не тому так злякали Росію, що вони розкрили якісь її рани чи внутрішні хвороби, і не тому, що показали картини тріумфу зла. Мені б вибачили, якби я виставив картинних злодіїв. Російську людину перелякала її нікчемність більше, ніж усі її гріхи і недоліки».

Фактично погоджувався з Гоголем літературний критик і релігійний філософ Василь Розанов, який назвав нашого земляка «злим генієм Росії». Він, мовляв, зобразив росіян та їхню вітчизну у кривому дзеркалі. Тим вагоміше його визнання, зроблене в революційному 1918 році: «Я все життя боровся і ненавидів Гоголя, і в 62 роки думаю: «Ти переміг, жахливий хохле!»

Насправді, як стверджує російське прислів’я, нічого ображатись на дзеркало, якщо морда крива. Доречно навести спогади великого знавця загадкової «російської душі» Миколи Лєскова, який зобразив різницю в менталітеті росіян і українців на прикладі жителів двох сусідніх сіл, розташованих обабіч П’яної балки, якою проходить кордон між Росією й Україною. З одного боку почорнілі хати із розкритими дахами занедбаної «великоросійської дєрєвні», з іншого — чистенький малоросійський хутірець із біленькими стінами хат, і навіть горілка дешевша і якісніша.

Гоголь згадував, яке тяжке враження справило читання ним «Мертвих душ» Пушкіну: «Він ставав дедалі понурішим. Відтоді я думав лише про те, як пом’якшити важке враження, що могли справити «Мертві душі».

Однак усі старання Гоголя виявилися марними, бо геній, на відміну від ремісника, завжди безсилий перед правдою. Намагання видатного літератора наступити на горло самому собі призвели лише до духовного розладу, творчої кризи і передчасної загибелі «письменника лакеїв», як презирливо називали його царедворці.

Імператор заборонив друкувати некролог на смерть Гоголя, який написав Іван Тургенєв, де творчість митця названо «епохою в історії нашої літератури». Після того як текст, знятий з газети в Петербурзі, через недогляд цензорів видрукували в Москві, Микола І власноруч визначив покарання авторові: «Посадити під арешт на місяць. Вислати жити на батьківщину (Орловщину. — Авт.) під нагляд».

У Росії полюбляють нагадувати, що імператор був благодійником Гоголя, бо надав йому 20 тисяч рублів на поїздку за кордон і дозволив поставити п’єсу «Ревізор». Однак перше стало платою для внесення у повість «Тарас Бульба» доповнень про «царя восточного» і фактично відправило письменника у закордонне вигнання. Прем’єра «Ревізора» у Петербурзі, на якій Микола І «зволили» весело реготати й аплодувати, стала не тріумфом, а організованим вінценосним «режисером» провалом п’єси, перетвореної на фарс. І що більше Гоголь намагався пояснити, що це не комедія, а за сміхом ховаються гіркі сльози, то більше потішалися над ним.

Час прозріння настав після вистави «Ревізора» в Москві, що стало і тріумфом письменника, і його Голгофою, бо чиновництво всіх рівнів нарешті прозріло і звинуватило митця у «попранії» основ суспільства. «Найменший прояв істини — і проти тебе повстають цілі стани», — з гіркотою визнав автор п’єси.

Прикро, коли Гоголя навіть нині сприймають лише як великого пересмішника-гумориста, ігноруючи глибину змісту його творів. Чи багато з нас звертають увагу, що у «Ночі перед Різдвом» святкує лише Україна, а в царських палатах Катерини ІІ — ні веселощів, ні покаяння? Отож читаймо Гоголя не лише для сміху.

115 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ БЕРЗАРІНА

Комендант трофейної команди

ТРАГЕДІЯ. Попри розтиражовані в СРСР розповіді про турботу радянських воїнів про жителів узятого Червоною армією Берліна, ситуація була аж ніяк не ідеалістичною.

Ідеться не про зачистку квартир під час вуличних боїв, коли у приміщення спочатку вкидали кілька гранат, а вже потім дивилися, хто там був — німецькі солдати чи цивільні. Це жорстокість війни, яку хоч чимось можна виправдати.

Нині ніхто не заперечує (за винятком «руского міра»), що взятий червоноармійцями Берлін став містом масового ґвалтування жінок і тотального мародерства, хоч ще 24 квітня радянським комендантом столиці Німеччини призначили генерала Миколу Берзаріна. Він був більше начальником трофейної команди, ніж господарем міста, де мав запанувати військовий порядок.

Лише після того, як Берлін стали відвідувати американські й англійські вояки та численні іноземні журналісти, довелося подбати про хоч якусь подобу пристойності. Однак промовистий факт, що Микола Берзарін загинув 16 червня 1945 року, п’яним на мотоциклі врізавшись на перехресті у вантажівку. Генерал кермував сам, хоч це було категорично заборонено через численні аварії, винуватцями якими стали захмелілі радянські офіцери.

110 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ РОБЕРТА ШТІЛЬМАРКА

Роман із Туруханського краю

ПОСТАТЬ. Журналіст-міжнародник Роберт Штільмарк узимку 1941—1942 років воював у розвідці під Ленінградом. Після важкого поранення опинився в тилу, де освоїв професію військового топографа. У квітні переможного 1945 року офіцера засудили на 10 років за «антирадянську агітацію». Так він опинився у Туруханському краї, що став місцем написання роману «Спадкоємець із Калькутти».

75 РОКІВ КРАХУ ПОЛІСЬКОЇ НАСТУПАЛЬНОЇ ОПЕРАЦІЇ

Кіношна «Звєзда» і солдатська «амба»

ПАМ’ЯТЬ. Напрочуд популярний блокбастер «Звєзда», знятий за однойменною повістю уродженця Кременчука Еммануїла Казакевича, відображає події, що відбулися навесні 1944 року під Ковелем. Про них, як і про кровопролитне побоїще під час визволення Тернополя й бездарно змарноване маршалом Жуковим оточення 100-тисячного німецького угруповання під Кам’янцем-Подільським, воліють не згадувати адепти «руской слави» із їхнім «дєди воєвалі».

24 лютого 1944 року було створено 2-й Білоруський фронт, який мав забезпечити прорив ворожої оборони під Ковелем під час Поліської наступальної операції. Вона розпочалась 15 березня, коли із 25 дивізій, що мали перейти у підпорядкування фронту, насправді ввійшли до його складу лише 13. Ще страшніше, що військам катастрофічно не вистачало боєприпасів і пального, обсяг яких становив відповідно 0,5—1,2 боєкомплекти і 2—3 заправки.

Німців ошелешив несподіваний наступ явно не готових до нього радянських військ. У підсумку Ковель з відносно невеликим гарнізоном, але потужними оборонними укріпленнями, взяли в облогу. Проте німці затято захищали місто, що офіційно ввійшло до оголошеного Гітлером переліку фортець.

Тим часом у зону дій 2-го Білоруського фронту супротивник поспіхом перекинув дві танкові (серед них есесівська «Вікінг») і чотири піхотні дивізії, п’ять бригад самохідних гармат. Повість Казакевича і знятий за нею фільм не суперечать істині, розповідаючи, як ціною героїзму і самопожертви радянські фронтові розвідники зуміли виявити в лісах під Ковелем велике угруповання ворога, зосереджене для потужного контрудару.

Однак на відміну від книжки і кінокартини, протиставити гітлерівцям було нічого, бо навіть обіцяні 2-му Білоруському фронту на початку його формування три окремі танкові полки так і залишилися порожнім звуком. 23 березня німці розпочали операцію з деблокування Ковеля, в якій червоноармійцям довелося протистояти ворогові без підтримки танків і навіть артилерії, що фактично не мала снарядів.

З таким розставленням сил треба лише дивуватись, що добірна танкова дивізія СС «Вікінг» прорвалася в місто аж 4 квітня. Наступного дня у Кремлі ухвалили рішення про розформування 2-го Білоруського фронту та офіційне закінчення Поліської наступальної операції, що завершилася важкою поразкою сил Червоної армії.

Та через два тижні(!) розформований фронт створили наново, але вже в зовсім іншому місці — у центрі націлених на ще окуповану Білорусію трьох радянських фронтів. Визволення Ковеля, яке відбулось аж 6 липня 1944 року, стало другорядним результатом грандіозної наступальної операції «Багратіон».

Солдати 1-го Білоруського фронту, яких вітали у визволеному ними місті, мало що знали про запеклі бої провальної й кривавої Поліської наступальної операції. Більшість полеглих у ній червоноармійців і офіцерів безвісти зникли, їхніх останків досі ніхто не поховав.

Усупереч твердженню, що «ніхто не забутий, ніщо не забуто», лише ентузіасти-пошуковці переймаються поверненням імен невідомим героям, чиї кістки лежать у засипаних землею окопах і траншеях на місці колишньої битви за Ковель. Це одна з багатьох трагедій першої половини 1944 року, коли радянські війська за наказом верховного головнокомандувача проривалися до державного кордону СРСР, не зважаючи ні на втрати, ні на об’єктивні можливості.

Насамкінець. 15 лютого 2014 року відбулась прем’єра рубрики «Люди і час». Понад п’ять років вона щотижня розповідала про цікаві, важливі і повчальні події минулого. Цей випуск рубрики — останній, бо редакція закриває проект, але не відмовляється від подальшого висвітлення важливих історичних тем на сторінках газети. Будемо вдячні за листи із оцінками, побажаннями, пропозиціями. Залишайтесь з нами, а ми, у свою чергу, працюватимемо над тим, щоб виправдати вашу довіру, шановні наші читачі!

Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА
(«Урядовий кур’єр»)
(ілюстрації надані автором)