ПОСТАТЬ
«Найстарший спеціальний кореспондент в Україні» та вчитель багатьох наших колег Степан Колесник відзначає завтра вісімдесятирічний ювілей
Фразу, винесену в заголовок, ми почули лише на третьому році навчання на факультеті журналістики ще в стінах сповитого легендами «жовтого корпусу» столичного університету. Саме тоді на студентів газетної спеціалізації очікувала зустріч із викладачем спецкурсу Степаном Колесником.
Відверто кажучи, досвідчені старшокурсники лякали нас: на лекціях доведеться тріпотіти, наче зайцям у зимову хурделицю. Те, що знаний нарисовець, публіцист і письменник Степан Павлович дуже вимогливо ставився до тих, хто свідомо обрав на ниві журналістики складний газетярський шлях, відверто розповідали й викладачі. Мовляв, потрапите до його рук, тоді й сьорбнете справжньої професійної науки.
То були не просто лекції, до яких майже половина професорів і доцентів більшості вишів ставиться, так би мовити, шаблонно: відчитав, забув і пішов. Порівняти спілкування (іншої форми наш викладач не визнавав) з живим класиком можна лише із зануренням у творчу лабораторію. З таємничістю, де народжується його величність Слово, в муках вишукуються так потрібні журналістові мовні барви, художні деталі і врешті з’являється витвір.
Щоправда, у сповнених амбіцій початківців замальовки, кореспонденції чи навіть спроби нарисів більше нагадували банальні тексти з набором штампів (тоді ж вони видавалися нам геніальними й нетлінними). Терплячи, крок за кроком, від семестру до семестру, Степан Павлович вовтузився з молоддю. Ми поступово пізнавали секрети майстерності, а він немов молодшав разом із нами.
«Гадаєте, отримавши диплом, ви одразу станете журналістами? — хитро мружачи досі допитливий погляд, повторював він нам. — Повинно минути, щонайменше, два роки. Якщо за цей час ви остаточно не зрозумієте, що навчилися писати, — змінюйте фах. Толку більше не буде». І, витримавши гросмейстерську паузу, додавав: «Або йдіть викладати». Аудиторія вибухала сміхом і мало не оваціями.
Нюанс у тому, що певна частина викладачів факультету не хотіла чи свого часу просто не змогла працювати за фахом через елементарну професійну непридатність. Їх було небагато, але, окрім аспірантури і доволі нудно-сірих лекцій, вони мало чим могли вразити аудиторію. І зовсім інша глиба — Степан Колесник. Професіонал, який не уявляє себе поза живою журналістикою, якого тодішня комуністична верхівка протягла «крізь стрій» партійних знущань і анафеми, залишився Людиною і Майстром із великої літери.
Попри зраду багатьох так званих друзів, приятелів і колег по цеху, Степан Павлович не втратив віру в людей, не став любити їх менше. Навпаки, це зайвий раз переконало його у давно знаній істині: що менше регалій, пихи, високих посад і амбіцій, то щирішою, добрішою та відвертішою є людина.
Про таких він писав і продовжує писати у своїх нарисах і публіцистичних виступах, бо саме вони є душею та кров’ю народу, з якого сам він і вийшов, ніколи не забуваючи про своє коріння. Я спеціально обійшов стандартне, але не зовсім доречне тут слово «оспівував», бо у повсякденні українського села насправді дуже мало романтики. Її переважають тяжка праця, солоний піт і непроста доля пересічного трударя.
Власне, із царських часів, радянської епохи і донині село як було забитим, затурканим і обкраденим владою, так і залишилося. «Про це треба не писати — кричати!» — щоразу зі щемом вигукує Степан Павлович, коли в його товаристві заходить мова про понівечену землю, занедбані господарства, втрату у селян віри в майбутнє. І він пише, кричить, гострим і безжальним до несправедливості словом намагається повернути нам приховане в глибинах єства відчуття людської гідності, відчуття господаря на власній землі.
«У Джмеля очі, наче переблиск мечів на сонці» — так розпочинався один із нарисів Степана Колесника з книжки «Медозбір», присвячений відомому на всю країну пасічнику із промовистим соковитим прізвищем. Здається, цей портрет автор писав із самого себе. Його особистість випромінює таку позитивну енергетику, що заряджаєшся нею, хоч і мимоволі, але ж як надовго!
І цього заряду бадьорості, гострого розуму, професіоналізму й людяності його вихованцям вистачає сповна. Як і самому ювілярові, адже, що віддав — те насправді належить тобі.