Василя і Владислава доправили до Дніпропетровського військового госпіталю з-під Широкиного. Обидва зазнали осколкових поранень під час мінометного обстрілу українських позицій з боку бойовиків: Василь — у ліву ногу, Владислав — у плече, ногу та груди.

— У мене, — сказав Василь, — це вже друге поранення. Раз уже лікував ногу, але праву — 2017 року. Довгенько — півтора місяця. Думав, що без мене хлопці війну закінчать. Аж ні: росіяни не дають нам поставити автомати на запобіжник. До речі, в сімнадцятому служив під Павлополем. Теж перемир’я було. Тоді зафіксували 90 пострілів із російського боку снарядами різного калібру. Добре нас побили, хоч і достойну відповідь отримали. Цього разу агресор запустив безпілотник, щоб скоригувати вогонь по наших позиціях.

Василь замовк, і я уявив, як наші воїни пережили черговий обстріл підступного ворога, який щоразу порушує умови перемир’я. Для 50-річного Василя з Вінниччини, морського піхотинця 501-го батальйону, воювати в таких умовах не новина (вже п’ята ротація з 2015 року). Але ж має залишитися в російських вояків хоч якась крихта совісті: перемир’я — відклади зброю вбік. Що ж ви за відморозки такі, і яка вас мати народжувала?!

— Я чого не йду з фронту? — пан Василь порушує паузу. — Маю двох дітей, троє онуків, і в сім’ї негативно ставляться до моєї служби. Але воювати тут вважаю своїм обов’язком. Точніше, навіть не обов’язком. Мене, вірите, тягне сюди, до хлопців, з якими ділю і радість, і горе. Цього разу підлікуюся в Дніпрі й знову на фронт поїду. Після Луганщини, Авдіївки, Павлополя. Бо хочу вберегти від загибелі молодих солдатів (маю все-таки бойовий досвід). Дуже шкода ховати ще зовсім юних: один на моїх очах згорів, ще одного росіянин з диверсійно-розвідувальної групи (проґавили дозорці) лопатками зарубав. Війну закінчувати потрібно, але не перемир’ями, а вигнавши ворога з нашої землі.

У палаті травматологічного відділення шпиталю знову запанувала тиша. Однополчанин пана Василя — запорозький козак з-під Бердянська Владислав не наважувався втрутитися в розмову, доки старший товариш говорив. Він хоч і воює з 2014 року, за віком майже вдвічі молодший. Сім’ї ще не має, на фронт пішов за старшим братом Артуром.

— Разом у морській піхоті служимо, — нарешті долучається до розмови Владислав. — Із нашого села 14 чоловіків отримали повістки під час мобілізації. Але до війська пішли лише ми удвох. Пам’ятаю, як односельці збирали для нас по копієчці гроші, щоб купити своїм героям каски, бронежилети. Я, до речі, якби не був у бронежилеті того дня, не сидів би з вами тут, у шпиталі. Третій день валяюся на ліжку, а брат воює. Чую тут, що нібито відбувається якесь відведення військ з обох сторін. Це, на мою думку, нічого не дасть. Росіян потрібно рішуче виганяти з українського Донбасу, а не розпатякувати в тилу про великі жертви, які можуть бути під час наступу. Хіба з 2014 року ми мало втратили хлопців? І втрачатимемо, бо з агресором домовлятися про щось марно.

А шпиталю могло й не бути

На день мого приїзду до Дніпра в госпіталі проходили лікування 218 хворих, з них 143 — із зони проведення операції Об’єднаних сил. І поранених доставляють сюди чи то з передової, чи то з мобільних госпіталів, де вони отримують першу медичну допомогу, майже щодня. Під час мого перебування теж доставили з передової до Дніпра одного бійця, за день до цього — двох, а за два дні — аж 12.

— Приймаємо військовослужбовців, які потребують  більш ретельної неврологічної, терапевтичної, травматологічної, офтальмологічної, торакальної, гнійно-хірургічної, стоматологічної допомоги, — каже начальник госпіталю полковник медичної служби Віктор Кузьменко. — Про те, наскільки напружена нині робота  медичного персоналу шпиталю, свідчать такі факти: з квітня 2014 року по 1 червня 2019 року до Дніпра  евакуювали 23 341 військовослужбовця із зони АТО/ООС (зокрема й до міських лікарень). А госпіталю могло і не бути.

Віктор Іванович розповів сумну історію, як медичну установу хотіли закрити. І закрили б, якби не війна! Річ у тому, що госпіталь у 2007 році Міністерство оборони надумало довести до «світових стандартів»: як писала «Газета.dp.ua», медичну установу загорнули у «барвистий інвестиційний договір», завдяки якому вивели з державної власності, продали. Новоспечені власники взяли багатомільйонні кредити під заставу будівель і споруд. Закінчилося все тим, що госпіталь обміняли на медичне обладнання, а його земля (3,4 гектара в центрі Дніпропетровська, в урядовому кварталі) перейшла у приватні руки.

— На початок антитерористичної операції, — згадує Віктор Кузьменко, — в госпіталі залишилося тільки 100 ліжок. Решта майна перебувала під заставою російського «ВТБ Банку». І коли 2 квітня 2014 року до нас привезли першого пораненого українського воїна з Донбасу, разом з юридичним відділом Дніпропетровської облдержадміністрації ми стали боротися за свою медичну установу в судах, паралельно приймаючи, рятуючи й лікуючи наших солдатів.

Згідно з останнім рішенням суду від 19 квітня 2016 року, інвестиційний договір з додатками було визнано недійсним, оскільки він приховував іншу угоду — купівлі-продажу. Крім того, суд зазначив, що договір від 27 березня 2007 року укладали та виконували всупереч інтересам суспільства й держави — в неї забирали військовий госпіталь, натомість нічого нового не надавши. Нарешті у грудні 2017 року Кабмін прийняв рішення повернути медичну установу Міноборони. Тож з 2018-го воно знову вкладає певні кошти в госпіталь.

Це, звісно, не могло не позначитися на роботі медичної установи: як запевнив полковник Кузьменко, майже 5 тисяч квадратних метрів споруд нині перебувають в аварійному стані. А те, що лікує і підіймає на ноги наших бійців (305 ліжок у 2018-му), було відновлено, реконструйовано, побудовано за рахунок особового складу госпіталю та волонтерів.

Некомплект медперсоналу

Та і це ще пів біди:  якщо  старі приміщення (1906-го та 1907 років побудови) якось можна було відремонтувати, то нестача лікарів, середнього медичного персоналу і особливо обладнання створюють істотні проблеми.

— Не маючи, наприклад, комп’ютерного томографа, ми змушені важкохворих (поранення в голову, хребет, зі складними політравмами) відправляти до Дніпропетровської обласної клінічної лікарні імені І. Мечникова, інших лікарень міста Дніпра, — веде далі керівник госпіталю. — Тож 2826 поранених ЗСУ нам допомогли врятувати саме в міських лікарнях. Що ж стосується лікарів-військовослужбовців, то ними наш шпиталь укомплектовано на 80%, молодшим медичним персоналом — солдатами, сержантами-контрактниками — на 26%. Попри це, реанімаційні бригади з Дніпра, які мають працювати в зоні бойових дій, вилітають туди гелікоптерами чітко за графіком. Вони на місці вирішують, куди транспортувати поранених: чи в госпіталь, чи до міських лікарень, щоб не втратити жодної хвилини, яка може врятувати життя пораненому. На 1 червня 2019 року гелікоптерами (від нас до передової 55—105 хвилин льоту) ми евакуювали до госпіталю 12 508 військовослужбовців, зокрема цього року — 404.

Під час бойових дій працюють автомобільні бригади госпіталю, посилені анестезіологом, хірургом, медичними сестрами анестезіологічного та хірургічного відділень, водієм. Полковник медичної служби Віктор Кузьменко до квітня 2016 року працював хірургом у мобільному госпіталі під Маріуполем. Тож добре знає, яку відповідальність покладено на медиків, котрі щодня ходять під кулями.

Перевірено в гарячих точках

Майже три години я провів у Дніпропетровському військовому госпіталі. Спілкування з медиками, воїнами, які лікувалися тут, переконало, що ця медична установа, попри всі негаразди і труднощі, працює без збоїв. У пресі трапляються повідомлення, що до певного госпіталю прибула чергова група важкопоранених і конче потрібні, мовляв, ліки, кров тощо. Віктор Кузьменко на це сказав, що Дніпропетровський шпиталь за останні три роки рідко звертався до дніпровської спільноти по ліки, бо забезпечений ними в потрібній кількості. За волонтерську допомогу (понад 7 мільйонів гривень) медустанова вдячна не лише місцевим активістам, а й їхнім колегам із Черкас та Львова.

До речі, волонтери купили дніпрянам апарат за 375 тисяч гривень для евакуації хворих, який бере кисень з навколишнього середовища. В ізраїльській та американській арміях таку апаратуру, якій не потрібні кисневі балони, використовують постійно. В Україні ж їх тільки два.   Донорську кров і препарати з неї госпіталь закуповує самостійно.

— Життя навчило нас покладатися на власні сили, — підсумовує нашу розмову Віктор Кузьменко. — Я свого часу побував у багатьох гарячих точках, наприклад у Сьєрра-Леоне у складі медичної роти. Жорсткий вишкіл пройшли 36 наших лікарів. Вони учасники бойових дій. Підполковник медичної служби начмед Анатолій Іващенко воював у Дебальцевому, зачищав Шахтарськ. Його нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Такі самі нагороди носять на грудях підполковники медичної служби начальник відділення анестезіології та реанімації Ольга Полякова, мій заступник Віктор Івчук (під Савур-Могилою зазнав важкого поранення, довго лікувався) і я.

З госпіталю їхав на залізничний вокзал, ніби побувавши на передовій. Адже відчув у палатах медичного закладу, з розмов із хлопцями-військовослужбовцями, офіцерами-медиками той сильний дух, якого нам, на жаль, не вистачає в буденному цивільному житті. Цей заряд віри дніпрян і впевненості в нашій перемозі на Донбасі додав оптимізму. Так і буде!