Актор
Станіслав ПАЗЕНКО
У біографії артиста Театру драми і комедії, заслуженого діяча мистецтв України Станіслава Пазенка поєдналися факти, які, за логікою, непоєднувані. Навчання в Запорізькому технічному технікумі і Київському інституті театрального мистецтва імені Карпенка-Карого, досвід роботи актора театру й кіно, а також директора, чиновника, дипломата… Сьогодні, відзначивши сімдесятирічний ювілей, актор говорить: кожну сторінку в своїй біографії він писав сумлінно і чесно.
— Станіславе Федоровичу, читаючи біографії відомих артистів, зауважуєш, що про свою професію більшість із них мріяли ледь не з пелюшок. Коли над своїм артистичним майбутнім почали замислюватися ви?
— Я тут, швидше, виняток із правил. Коли навчався в Запорізькому алюмінієвому технікумі на факультеті вимірювальних приладів, на екрани вийшов фільм «Мати» режисера Марка Донського. І у ньому я побачив свого рідного брата Анатолія Пазенка, який уже закінчив театральний інститут і працював в Одеському театрі Жовтневої Революції. У цій картині він грав підпільника, який, пам’ятаєте, гукає: «Лудить, паять, кастрюли-ведра чинить!» Брат на екрані! Та ще й який! Це і стало для мене поштовхом до того, щоб змінити професію. Тоді на цей фільм я переводив увесь технікум, хотів щоб однокурсники подивилися на брата. А потім у технікумі створили драматичний колектив. Я тоді вперше переступив поріг театру — там ми міряли костюми для Добчинського і Бобчинського, я вже й не пригадаю, кого тоді грав я… І тут нам назустріч вийшов Володимир Магар — легендарний режисер. А я стою і не можу переступити прохідну, немов би ноги відмовили — таке враження, наче ти потрапив у храм. Це було дуже сильне відчуття, хоч я тоді навіть не розумів, що таке театр. А потім в Одесі, працюючи на нафтопереробному заводі, часто ходив до брата в театр. Був там своєю людиною. Згодом узяв участь у конкурсі самодіяльних читців і мене за рішенням худради взяли до театру. Заходжу до директора, а мене питають: скільки ти отримуєш на заводі? Тисячу вісімсот—тисячу дев’ятсот, відповідаю… А тут, говорить директор, я можу дати тобі тільки 65 карбованців. Я працював, а згодом вступив до Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого.
— До Москви не пробували вступати? В ті часи шлях українського актора на українську сцену часто пролягав через столицю «шостої частини суші»…
— Отримуючи підвищену стипендію, з третього курсу я вирішив переводитися в московське Щукінськое училище. Але не знайшов спільної мови з ректором Борисом Захавою. Хотів з третього курсу перевестися на другий, про що я йому і сказав. А він у відповідь: «Та вас, хахлів, три роки ще переучувати потрібно». На що я йому відповів: «А ви хто такий, якщо я хахол?» Так ми один одного й не зрозуміли. До речі, Нікіту Михалкова Захава також вигнав. За те, що той на другому курсі поставив дві вистави. Захаву дуже ображало те, що Михалков учиться на акторському, а ставить як режисер. І його за «хвости» з французької відрахували з третього курсу. А той відразу пішов до Ромма і закінчив ВДІК.
— А ви повернулися додому?
— Я кілька днів блукав Москвою, спав на Ризькому вокзалі, і випадково натрапив на школу-студію МХАТ. Пішов туди. Дивлюся, сидить богоподібний чоловік, п’є чай. Такий, як зображують у «Божественній комедії» — лисуватий і ледь не німб над головою світиться. «Слухаю вас, —говорить він. — Прошу сідайте. Чи не хочете чаю?» Я погодився, він приніс мені чаю. Виявляється, це був ректор Школи-студії МХАТ Веніамін Захарович Радомисленський. Уявляєте собі різницю між ректором Захавою і цим ректором, який побіг за чаєм для якогось хлопця? Я йому розповів про себе, розповів про зустріч із Захавою. Він сказав, що восени студентів мають забирати в армію, тобто, можуть бути вакансії. Так мене взяли на другий курс вільним слухачем. Але в армію з цього курсу студентів так і не забрали, тож зі Школою-студією МХАТ у мене також не склалося. Я багато разів потім, уже й працюючи в міністерстві, зустрічався з Веніаміном Захаровичем і він завжди питав: «Ви на мене не гніваєтеся?» От що значить інтелігентна людина. Приїхав до Києва. Повертатися в інститут було соромно. Зустрів свого колишнього однокурсника, який поїхав з Митницьким до Рязані — Едуард Маркович на той час у Рязанському театрі працював черговим режисером. І він запропонував: піди покажись Мему — так тоді називали Митницького. Я пішов, почитав. І отримав телеграму від директора Рязанського театру — мене запрошували на роботу актором. Поїхав туди працювати, а заочно закінчував акторське відділення ДІТМу. Під час сесій, як тільки випадала нагода – хоч, якщо чесно, я сам її знаходив, навіть заняття часом пропускав — пропадав у Анатолія Ефроса. Він до цього був головним режисером Рязанського театру, і коли почув, що я також із цього театру, мене пропускали без проблем.
У виставі «Повернення блудного батька» Станіслав Пазенко грає батька. Фото надане автором
— Ви так наполегливо йшли до професії актора і раптом… опинилися в кріслі керівника. Як так сталося?
— О, це був справді крутий поворот у моєму житті! Після Рязані я працював у Казані, там була дуже дружна трупа, надзвичайно цікавий театр… І режисер Михайло Пташук — який згодом став відомим кінорежисером і був родичем Олександра Корнійчука — вирішив репетирувати виставу «З легким паром». Я з актором Юрієм Федотовим був призначений на роль Лукашина. А в цей час у Казані був на гастролях Кримський театр. І напевно його керівництво мало бажання Пташука забрати в Крим. Режисера запросили в Кримський театр закінчувати виставу з такою ж назвою. Михайло поїхав подивився репетиції і поставив умову: випускатиму виставу, якщо ви візьмете з Казані Пазенка. Нескромно, але це факт. Так я опинився в Сімферополі. У 1972 році в наш театр прийшов режисер Анатолій Новиков. Народний артист України, Академік академії мистецтв, лауреат державних премій… Він поставив кілька цікавих, резонансних вистав. Серед яких — «Вони були акторами», п’єса Натансона, за якою він згодом зняв фільм. Це історія про кримських акторів-підпільників. Була така Людмила Перегонець, яка разом зі своїм чоловіком Анатолієм Добкевичем керувала підпіллям. Їх німці стратили буквально за два дні до визволення Сімферополя. З цією виставою ми поїхали в Німеччину, де на той час був контингент радянських військ. Там ми з Новиковим разом ходили купатися на Віндзорські озера. А він сам родом з Костянтинівки Донецької області. І одного разу засмагаємо ми біля цих озер, а Новиков і говорить: «Чи думав я, що колись лежатиму на березі Віндзорського озера з Пазенком, де колись лежав Тургенєв». А потім: «До речі, повернемося в Сімферополь — будеш директором-розпорядником». Я тоді не придав значення цим словам, але потім з’ясувалося: Новиков справді обставив усе таким чином, що мені вже треба було освоювати й цю професію.
— До того ж ви були тоді молодим комуністом і відмовитися просто не могли.
— Але я й не шкодую. Нам вдалося багато чого зробити. Кілька вистав у нас поставив Едуард Митницький. Я зіграв у деяких його спектаклях, а він побачив, який з мене директор-розпорядник. І коли тодішній міністр культури Сергій Безклубенко запропонував Едуарду Марковичу створювати театр, Митницький порекомендував мене на посаду директора. Я був першим директором Театру драми і комедії на Лівому березі. Потім запросили в Міністерство культури. Працював заступником керівника головного управління театрів та музичних установ Міністерства культури. Було складно, але цікаво.
— Як акторові Пазенку працювалося на посаді керівника?
— А я ніколи не вважав себе головним, керівником. У театрі головний — художній керівник і актор. А директор — це у будь-якому разі обслуга, це людина, яка зобов’язана забезпечити нормальний творчий процес. Я завжди дотримувався такої позиції. Чиновник — це не кабінет, з якого треба роздавати директиви. Чиновник — це людина, яка має певний статус для того, щоб допомогти творцеві розв’язати певні проблеми.
— За радянських часів наче особливих проблем у театрів і не було…
— Це хибна думка, проблеми були завжди. Я особисто був категоричним противником кількості театрів. І виступав за те, щоб надати їм свободу, в фінансовому плані також. Я виступав за те, що коли театр не виконує своїх функцій — його треба закрити. Припустимо, між містами Луцьк і Рівне сімдесят кілометрів. То чи не краще об’єднати кращих артистів в одну трупу, яка б половину місяця працювала в одному місті, а іншу половину — в іншому. І якість вистав виросла б, і люди протягом двох тижнів встигли б засумувати за театром. Я ініціював багато цікавих речей: фестивалі «Інтертеатр» в Ужгороді, «Інтерлялька» в Луцьку… Працюючи в Адміністрації президента, був одним із організаторів фестивалю «Діаманти твої, Україно».
— Сьогодні ваш син Єгор Пазенко — відомий російський актор. Ви його благословляли на акторство чи, навпаки, відмовляли від цієї професії?
— Якщо чесно — відмовляв. Але в сина це також відбулося спонтанно. Навчаючись уже в останніх класах, він ніяк не міг визначитися з професією. А під час літніх канікул поїхав з Театром драми і комедії монтувальником на гастролі в Івано-Франківськ. І його там вимушено ввели в якусь виставу. Всі похвалили, мама (актриса Театру драми і комедії на Лівому березі Маргарита Бондарєва. — Авт.) поцілувала, на поклон він вийшов, оплески почув… І вирішив вступати до театрального. Але тільки до Москви. Тому що мій брат, світла йому пам’ять, Анатолій Пазенко, був професором і завідувачем кафедри сценічної мови в нашому театральному, я — в Міністерстві культури… І Єгор сказав: якщо вступлю — то всі будуть говорити, завдяки кому вступив. Син навчався у Школі-студії МХАТ, на курсі Олега Табакова. Вже коли він був на четвертому курсі, я подивився його у виставі і сказав: «Ти — артист».
— Для свого нещодавнього бенефісу ви обрали виставу «26 кімнат» за Чеховим. Роль Серебрякова, яку ви виконуєте в цьому спектаклі, є вашою улюбленою?
— «26 кімнат» — це моя перша робота після багаторічної відсутності на театральній сцені. Колектив мене прийняв дуже добре, оскільки я з ним, взагалі-то, і не розлучався. Дружина тут працювала постійно, тільки була в неї невеличка відпустка — вона їздила зі мною в Казахстан, коли я був на дипломатичній роботі. Я бачив майже всі прем’єри, підтримував стосунки. Тож коли прийшов знову до Театру драми і комедії на Лівому березі — ніякого антагонізму не відчував. І в цьому сила нашого театру: працює артист — його цінують, цікаво працює — цінують ще більше. У нас панує атмосфера братства. Ще з тих часів, коли ми починали, коли 33 роки тому всі зібралися в Києві, щоб створити щось нове.
Людмила ОЛТАРЖЕВСЬКА
для «Урядового кур’єра»