Я
закінчувала школу у Дніпродзержинську, мешканці якого разом із свідоцтвом про
народження отримували "мітку" земляків Небожителя. Це сьогодні про нього нагадує
хіба що сценічний псевдонім Вєри Брежнєвої, а раніше - то була справді мітка! У
нас розпитували про його будинок, про колишніх жінок і юнацькі походеньки, наче
ми могли були свідками того. Але байками дніпродзержинець міг здобути певну
славу в компанії. У мене теж була своя байка (цілком правдива, до речі!) - про
те, як мене не взяли на відкриття його бюста.
Від школи виставляли делегацію з кращих учнів і вчителів на мітинг, присвячений видатній події, участь у якій брав і сам "винуватець" урочистостей. Я дуже раділа, що легко потрапила в склад делегації "по квоті" журналістського гуртка, ще й мала писати потім свої враження від "зустрічі". Вранці у білому фартуху і білих бантах, щаслива і схвильована, я прийшла у школу. Аж тут з'ясувалося, що комусь із вчителів не вистачило місця в делегації, і дітям треба було поступитися. "Журналістів" викреслили зі списків. Досі пам'ятаю, як гірко плакала, витираючись накрохмаленим фартухом. Коли це побачив керівник нашого гуртка (до речі, під час війни він був розвідником), пішов "захищати" своїх. Мене повернули в склад делегації. З червоними очима і мокрим носом, але щаслива від відновленої справедливості, я попленталася в колоні обранців на центральну вулицю міста, де нас розмістили далеко позаду бюста, накритого простирадлом. Ми дві години поспіль чекали Небожителя та супроводжуючих, ледве трималися на ногах, хотіли їсти й пити, майже нічого не чули з того, що говорилося на мітингу і, головне, нікого... не бачили. Вражень від зустрічі з уславленим Земляком, окрім сліз і образи, не вийшло.
Згадався цей давній епізод сьогодні, бо нинішні дніпродзержинці розповіли мені про недавній випадок. Наприкінці березня до міста навідалися - ні, не Президент із Папою Римським, і навіть не загін космонавтів! -представники обласного начальства майже у повному складі. Керівництво міста (непевно, згадавши радянські традиції) вирішило зустріти їх як годиться - виставити вздовж вулиць, якими вони мали їхати, дітей, котрі б махали руками чи прапорцями. Оскільки на той час в школах були канікули, вирішили залучити вихованців творчих колективів. І от моїй знайомій повідомили, що вона має привести 6-річну доньку, яка ходить в гурток на танці, на певне місце в певний час для забезпечення вітання обласного керівництва! До речі, у кінці березня зранку було ще морозно!
Не знаю, чи вдався вияв запопадливості дніпродзержинським керівникам, бо, зрозуміло, моя знайома (думаю, й інші нормальні матері) нікуди не повела свою доньку. Чи, може, чиновники власних дітей та родичів повиводили на мороз зустрічати гостей з обласного центру? Хоч би як там було, але від цього "креативу" повіяло такою затхлою радянщиною та азійщиною, наче й не XXІ століття надворі, й не в Європі жити прагнемо. А далі що - будемо золоті скульптури чиновників на площах міст ставити, збираючи одноденні заробітки на ту "красу"?
Ось написала, а тепер думаю: якщо моїм родичам у Дніпродзержинську після цієї публікації відключать воду чи газ, то все - вітайте СРСР, він повернувся!