АКТУАЛЬНО
Що нам заважає нарешті створити об’єктивне, неупереджене телебачення?
Олександр МАКАРСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»
У мого приятеля вдома існує залізне правило: коли якась річ упродовж року-двох пролежала непотребом, від неї позбавляються. Мовляв, стільки часу обходилися — навіщо далі тримати? Пригадав це, подумавши, що медійне співтовариство в липні мало нагоду відзначити 14-річчя прийняття документа, який і дня не працював — Закону «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення в Україні».
Чому ж за майже півтора десятиріччя, окрім численних балачок про необхідність такого мовлення, численних законодавчих ініціатив з цього ж приводу, справа не зрушила з місця? Чому не з’явилися такі теле- і радіомовники — незалежні і від комерції, і від влади — об’єктивні, неупереджені, налаштовані на захист цінностей громадянського суспільства, орієнтовані на підготовку якісного контенту?
Гальмують усі!
Тут спрацювали, на мою думку, декілька причин. По-перше, телевізійне і радійне бізнес-товариство вкрай не зацікавлене в появі потужного і незалежного суспільного мовника з привабливими для глядача програмами. Тобто такого, який зменшував би чисельність аудиторії комерційних каналів, знижуючи рейтинги, а відтак і рекламні прибутки.
По-друге, влада не дуже воліла б, аби замість державних — підконтрольних і слухняних — з’явилися незалежні мовники, спроможні критично оцінювати діяльність цієї влади. І, по-третє, саме суспільство мало переймалося створенням суспільного телебачення й радіо. Оскільки, з одного боку, ∂рунтуючись на досвіді старих часів, не вірило в можливість існування незалежних медіа, а з іншого — в ефірі з’являлися нові й нові мовники з різними політичними уподобаннями (відповідно до позицій господарів цих ЗМІ), з різними смаками, орієнтовані на різну цільову аудиторію. І це створювало певне «поле плюралізму», поле вибору.
Втім, декларування всіма українськими владами європейського вектора руху країни не дозволяло остаточно забути про створення суспільного мовлення. На початку 2002 року депутати Верховної Ради трішечки причепурили закон 1997-го. Проте потім не переймалися цим питанням аж до 2010-го. А торік у жовтні з’явився законопроект «Про внесення змін до Закону України «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України», написаний нардепом Андрієм Шевченком та групою співавторів. По суті, це зовсім новий закон, до розгляду якого поки що в парламентаріїв не дійшли руки. Водночас Президент доручає Кабміну розробити ще один закон про суспільне телебачення і радіомовлення й направити його на експертизу до Ради Європи. Причому цей закон може бути внесений до парламенту, лише коли він «заріже» закон Шевченка. Доручення Президента виконано зовсім нещодавно.
Обидва нові проекти викликають багато запитань. Наприклад, Головне експертне управління Верховної Ради небезпідставно вважає у своєму офіційному висновку, що «за такого порядку створення Суспільне мовлення України не зможе бути цілком незалежним, а стане лише різновидом мовлення державного» (йдеться про порядок, запропонований законом Андрія Шевченка). Та останній урядовий проект закону (практичний розробник якого — Держтелерадіо) в цьому сенсі ще вразливіший. Скажімо, в Шевченка пропонується фінансувати суспільне мовлення з бюджету захищеною статтею у розмірі, який становить певний відсоток від загальної суми видатків на наступний рік, а проект Кабміну цю суму не фіксує. Зрозуміло, вона тоді залежатиме від «поведінки» суспільного мовлення, від його лояльності до влади. У цьому ж проекті до складу вищого органу управління суспільним мовленням запропоновано ввести 7 представників Кабміну — третину загальної чисельності наглядової ради! Команда із семи чиновників проти 14 представників різних громадських організацій, які працюють у раді як волонтери, на безоплатній основі. Чи зможе Кабмін провести в такій раді потрібне йому рішення — питання риторичне.
Втім, хоч би який з проектів після переробок, доопрацювання дійшов до фінішу й став законом, обидва передбачають мовлення з широким спектром програм для всіх груп населення, універсальність змісту каналів суспільного ТБ і РМ.
Зазирнути у світ
За такими принципами народжувалося свого часу в Західній Європі суспільне мовлення, за такими принципами воно там традиційно існує. Коли створювалося ВВС (класика цього мовлення), глядач мав змогу лише через одне-однісіньке невеличке чорно-біле електронне «віконце» побачити світ. Сьогодні ситуація докорінно інша — людина може зазирнути в десятки, а то й сотні різних яскравих «вікон» — каналів. Сьогодні ця людина вільно подорожує в мультимедійному просторі Інтернету, де стрімко розвивається IPTV — Інтернет-телебачення високої якості. Сьогодні телебачення приходить на мобільні платформи. Сьогодні помирає аналогове ТБ, і цифрове наземне мовлення має за кілька років значно розширити можливості прийому в глибинці. Невпинно збільшується кількість вузькоформатних каналів. Хіба ж не варто врахувати нові тенденції зростання можливостей вибору і робити викрійки суспільного ТБ і РМ не за старими шаблонами, сподіваючись, що один-два канали всебічно задовольнять потреби аудиторії?
Якщо вже так склалося і ми досі не створили власного суспільного мовлення і сподівань на те, що воно невдовзі з’явиться (якісне, авторитетне, універсальне), не так уже й багато, чи не краще піти зовсім іншим шляхом? Скажімо, почати створювати це мовлення з вузькоформатних, спеціалізованих каналів. Приміром, суспільний дитячий канал. Канал на кшталт National Geographic, але повністю про нашу країну, оскільки для багатьох її жителів Україна — terra incognita. Це як пілотні проекти — аби відпрацювати принципи незалежного управління, фінансування тощо. Аби відпрацювати діючу, ефективну модель організації суспільного мовлення, а потім подивитися, яким шляхом іти. Можливо, нарощувати кількість вузькоформатних каналів. Для їхнього розповсюдження можна використовувати різні варіанти. Щось, наприклад, може жити лише як Інтернет-мовлення: адже в останні роки пішли з ефіру такі мовники,як українські та російські служби VOA — «Голосу Америки», ВВС, Deutsche Welle. І цілком імовірно — спробувати з часом, ∂рунтуючись на набутому досвіді, створити потужний широкоформатний телевізійний суспільний канал. Передбачаю реакцію опонентів: а питання розбудови громадянського суспільства, захисту демократичних цінностей?
Де черпати інформацію?
Навесні я провів опитування серед своїх студентів різних курсів — майбутніх тележурналістів (а їх близько сотні): якими джерелами отримання інформації про поточні події, соціально-економічну ситуацію в країні ви користуєтесь? З’ясувалося, 90-95% моїх юних респондентів черпають цю інформацію з інтернет-сайтів. А от спеціалізовані канали (про тваринний світ, історію, науку) хлопці та дівчата час від часу все ж таки дивляться, але чужі — вітчизняних з якісним контентом, на жаль, немає.
Інтернет сьогодні — «середовище існування» не лише для студентської молоді, а й більшості юнацтва і тих, кому 30-40 років. Торік кількість користувачів Всесвітньої мережі в країні зросла на 30,9% (за даними Держкомстату). І якщо телевізори були у 95% домогосподарств, то персональні комп’ютери вже у 25,2%. Додамо сюди комп’ютери, що в мережі Інтернет, на роботі (приблизно третина від числа домашніх), певну кількість користувачів мобільного ТБ та врахуємо позитивні тенденції подальшого зростання інтернет-аудиторії, процес інтеграції медійних платформ. Який висновок?
Активна частина суспільства нині має в інформаційному просторі нові, сучасні інструменти захисту свободи слова, демократичних цінностей. Тепер ситуація зовсім інша, ніж була ще в 1997 році, не кажучи вже про часи «доінтернетівської» доби, коли народжувалося громадське мовлення на Заході. Досвід нішевого суспільного ТБ, можливо, стане у пригоді, коли шукати відповідь на ще одне складне питання: що робити з хворою системою державного телерадіомовлення України? Втім, це вже інша тема...