Було свого часу таке гасло від Товариства порятунку на воді: «Порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих». Мовляв, вчіться плавати, не лізьте у воду напідпитку, не хапайте у воді один одного навіть жартома… Загалом правильне гасло. Але погано, коли намагаються перекласти на самого громадянина відповідальність за все, що з ним відбувається у будь-якій сфері життя.
Скажімо, у Києві понад 90 людей отруїлися шаурмою з вуличного кіоску… Ото, мовляв, знайшли, де купувати! Самі винні… А те, що кіоск торгує без будь-яких дозвільних документів, і з чого роблять шаурму, чи дотримуються правил санітарії і гігієни, яким чином там можна помити руки, якщо водогону чи навіть умивальника нема, — це, виходить, нікого не має цікавити, крім самого споживача? Він, наївний, думає, що оскільки заклад працює, то хтось контролює його роботу. Авжеж! Контролюють лише, щоб вчасно заносили навар кому слід! Все решта — «справа рук самих потопаючих».
Або: громадяни уклали договір із забудовником–шахраєм, той гроші забрав, нічого не побудував і втік. Відразу знаходиться чимало «розумників», які в усьому звинувачують самих потерпілих. Мовляв, треба було дивитися, перевіряти установчі документи… Спеціально для них зауважу: ще жоден шахрай-забудовник не зізнався, що документів у нього немає. Показують цілі стоси паперів із печатками — та аби розібратися, чи мають вони якусь юридичну силу, чи це звичайні фільчині грамоти, треба бути фаховим юристом. Навряд чи таких багато навіть серед самих охочих поглузувати з чужої біди.
Тобто виходить, що кожен, хто укладає якийсь договір з офіційно зареєстрованою фірмою, мусить наймати собі юриста, аби пересвідчитися, що має справу не з шахраєм?! Набагато простіше було б довіритися одному юристові — державному, який перевірив би установчі документи підприємства і дав дозвіл на його діяльність. А без дозволу — зась… Наскільки було б менше пікетів та акцій ошуканих вкладників, забудовників, замовників!..
Не кращі справи і з якістю товарів. Бізнес активно лобіює скасування будь-якого контролю і перевірок, мовляв, споживач сам розбереться, де добре, а де погане. А якщо не розібрався, знову-таки, намагаємося перекласти все на його плечі: погано обізнаний, недосвідчений, неуважно читає, що там на етикетках написано…
По-перше, щодо написів: їх роблять інколи таким дрібним шрифтом, що навіть лупа не допомагає, хоч мікроскоп із собою тягни! А якщо навіть прочитав — звідки знати, що цей компонент, вказаний у складі продукту, — життєдайний еліксир чи, навпаки, страшна отрута? Є публікації на цю тему, але не всім їм можна вірити, бо дуже багато замовних. Крім того, якщо людина не є фахівцем з харчових технологій, то їй треба збирати такі публікації, вивчати і запам’ятовувати?
Це щодо того, що вказано на етикетках. А те, що не вказано, — хіба споживач може на око розпізнати порушення технологій виробництва продукції, наявність у ній шкідливих речовин, якщо не всяка лабораторія може це виявити? Особисті відчуття тут не показник: траплялося, експерти зауважували, що один продукт виготовлений із дотриманням технологій, але несмачний, інший — з порушеннями технологій, не того складу — але смачніший! От і довіряй відчуттям… Контроль держави, на жаль, найчастіше виявляється лише в одному напрямі — фіскальному.
Проте людям настирливо втовкмачують, що вони самі здатні в усьому розібратися. Поширенню подібних настроїв, хоч як це прикро, сприяє особливість менталітету українців, яка суттєво відрізняє їх від росіян: якщо ті вірять усьому, що їм кажуть, навіть якщо твердження суперечать одне одному, то наші співвітчизники, навпаки, вважають себе розумнішими за всіх і завжди все краще знають. Майже ніхто не зізнається, що не розбирається у предметі, про який береться судити. Ось на цю вудку їх і ловлять шахраї.
Те саме стосується і політики: у країні, яка воює, надто часто висловлюється міркування — я, мовляв, послухаю і тих, і тих і сам розберуся, хто правий… Та не розбереться! Пересічна людина і гадки не має, які хитрі методи інформаційного впливу на неї застосовуються, і не має проти них жодного імунітету. Є, наприклад, хитрий метод «Вікно Овертона», за допомогою якого людину можна поступово, майже непомітно переконати у чому завгодно.
Як приклад можу навести одного знайомого, освіченого і начебто розумного, який не сумнівався у своєму патріотизмі, але заради цікавості взявся вивчати російські та сепаратистські інформаційні джерела. Тепер з ним практично неможливо спілкуватися.
А потім дивуємося: звідки у головах співвітчизників стільки сміття? На жаль, тут спроби держави протистояти інформаційному тиску настільки ж мало дієві, як і в споживчій сфері.
Який звідси висновок? На жаль, невтішний: державна влада, яка не відповідає за те, що діється на території держави, видається, м’яко кажучи, не вельми авторитетною і не викликає поваги.