Ніжно, наче новонароджену дитину, Валентина Романюк тримає ще теплий примірник книжки «Тінь майбутнього»: таки встигли разом із видавцями до 10 квітня. Саме цього дня виповнюється 10 років трагедії, що сколихнула світ. Тоді в літаку під російським Смоленськом загинуло 96 польських високопосадовців на чолі із президентом Лехом Качинським. Вони летіли на вшанування пам’яті жертв Катинської трагедії 1940-го.

У жорнах геополітики

У тому злощасному літаку була і радниця президента Польщі Анна Валентинович, яку світ знає як матір польської «Солідарності». Як з’ясувалося по смерті, Ганна Любчик (Валентинович) — етнічна українка, народилася в селі Сінне (нині Садове) під Рівним («УК» розповів про це в матеріалі «Перерваний політ над Катинню» 16 квітня 2010-го).

Відтоді кореспондент Радіо Свобода на Рівненщині Валентина Романюк зацікавилася постаттю землячки. Нових колоритних штрихів до образу Анни щоразу додавали зустрічі з її родиною. Перед журналісткою постала горда незламна жінка із загостреним відчуттям справедливості, яке все життя рухало нею в боротьбі за права простих трудівників-поляків.

Жорна геополітики, яку вершили правителі, добряче перемололи долю сільської дівчини.

«Дев’ять років Ганнусиного дитинства пройшли в державі ІІ Річ Посполита, в яку, відповідно до Ризького мирного договору, входили етнічні українські землі. Ще два з половиною роки вона жила в Радянському Союзі, який забрав у багатодітної сім’ї все: землю, худобу, реманент. А з приходом нацистів у селі зачинили школу. Спрагла до знань дівчинка болісно сприйняла це, тож сама попросилася в найми до заводчика Телєсніцького, щоб не бути зайвим ротом у тата з мачухою.

А наприкінці 1943-го 14-річну Ганну Любчик таємно від родини Телєсніцькі вивезли в окуповану Польщу й залякали: мовляв, сім’ю знищили фашисти, а зізнання в українському походженні може коштувати їй життя. Імовірно, через загострення польсько-українського конфлікту на Волині», — розповідає Валентина Романюк.

Пани нещадно експлуатували Ганну, за найменшу надуману провину били. Тільки повнолітньою вона наважилася покинути цю родину і приїхала до Ґданська, де влаштувалася на корабельню й намагалася влаштувати особисте життя. Тут розпочалася її відчайдушна боротьба за трудові права працівників, яка переросла в боротьбу за демократичну країну, понад усе в якій — людська гідність. Незалежно від соціального статусу чи національності. А увібране з молоком мами-українки відчуття справедливості виявилося вищим за переслідування спецслужб, арешти і катування — фізичні та моральні. Так народилася польська «Солідарність», біля витоків якої вона стояла разом із Лехом Качинським.

«Дозволяю видати українською...»

Валентинович уперше побувала в рідному селі лише через 53 роки розлуки, в 1996-му. Тоді й подарувала родичам автобіографічну книжку «Тінь майбутнього», видану в співавторстві з польською журналісткою Анною Башановською. І власноруч написала: «Дозволяю видати українською із виправленням помилок». Наче передчувала своє повернення в Україну ще й у переносному значенні.

Це стало знахідкою для Валентини Романюк. Анна сама розповідає про своє життя від того часу, як опинилася в Польщі, до 1991-го, коли, по суті, цілий рік сповідалася перед близькою їй за духом журналісткою.

«Українці теж мають дізнатися про це без жодних купюр! Робитиму переклад!» — пообіцяла Валентина Романюк сама собі. Вона розшукала у Ґданську Анну Башановську, яка радо підтримала ідею. А Валентина вже вдосконалювала свою польську на курсах в обласній науковій бібліотеці. Згодом були курси комп’ютерного дизайну: що вміти — за плечима не носити!

Тепер сповідь жінки-легенди щодня й щоночі відкривалася перед нею. Скільки сліз виплакала перекладачка, яка робила це виключно на ентузіазмі, не дізнається вже ніхто. Вона розуміла: це історія, варта драматичного художнього фільму, і поспішала, бо треба було встигнути відкрити Анну українцям до 10-річчя її трагічної загибелі.

Кілька останніх років Валентина просто-таки жила цією непересічною постаттю. Я бачила, як гнітила її недооціненість землячки в рідній державі. Адже про «Анну-Солідарність» (саме так її знає світ) уже написано десятки книжок, які вийшли не лише польською, а й англійською, німецькою, японською мовами.

Моя колега й добра приятелька багато в чому відмовляла собі задля будь-якої нагоди популяризації землячки, про яку тепер може розповідати годинами. На щастя, торік з нагоди 90-річчя Анни Валентинович на приміщенні школи в її рідному Садовому (Сінному) з’явилася перша меморіальна дошка. Це відбулося з ініціативи культурно-просвітницького українсько-польського товариства імені Томаша-Оскара Сосновського за сприяння Генерального консульства Польщі в Луцьку («УК» розповідав про це в публікації «Українка з польською душею»). Із Ґданська на відкриття приїхав онук Анни Пьотр Валентинович, який підтвердив польським журналістам українське походження бабусі. А ще вони самі поспілкувалися з її сестрами, братом. До речі, 2019-й за рішенням Сейму пройшов у Польщі як рік Анни Валентинович.

«Прочитала спогади серцем...»

А що ж ми, українці? Нерідко чуємо дві протилежні тези. Перша: «Анна — героїня двох народів, тож не варто акцентувати на її етнічному походженні». Друга: «Її постать допомагає відкинути в минуле нав’язаний ззовні історичний негативізм. Тому казати, що вона українка, треба».

Як на мене, обидві тези мають право на існування. На шляху до цих міркувань і поляки, й українці пережили період взаємних звинувачень і прихованої образи на цю жінку, яка не заслуговує на осуд жодної сторони. З 1996-го вона щороку їздила на батьківщину предків, а не відповідала на запитання про своє походження, бо їх... не ставили. Сестрам якось сказала: «Якщо помру в Україні, поховайте мене тут, поряд із батьками. Якщо ж у Польщі, можете туди не їхати».

Син і онук Ганни переконалися в її українському походженні лише в буремному березні 2014го, коли події в Україні сколихнули душі поляків. Вони разом із режисером Єжи Залевські поспішили до родини в Садове. Тоді Пьотр зрозумів, що саме хотіла показати й розповісти онукам бабця Анна, яка по приїзді зі Смоленська збиралася разом з ними відвідати Україну», —написала в передмові до перекладу книжки Валентина Романюк.

Коли надіслала текст Анні Башановській, з якою, до речі, ніколи не зустрічалася, та не забарилася з відповіддю: «Пані прочитала спогади серцем. І сприйняла Анну так, як і я, коли слухала її життєву сповідь упродовж 1991 року. Вона довго була переконана, що залишилася на світі одна. Але новій своїй батьківщині намагалася служити чесно й віддано. І була дуже щаслива, коли знайшла свою українську родину. Гадаю, вона пишалася б, якби дізналася, що обидва народи — український і польський — шанують її пам’ять».

Що тут додати? Хіба те, що Валентина Романюк сама зверстала і впорядкувала книжку, додавши, крім передмови, розділ «Світлини і коментарі», де послідовно виклала те, що було вже після сповіді Анни Валентинович. Упорядкувати бібліографію їй допомогли фахівці обласної наукової бібліотеки на чолі з Валентиною Ярощук. Видавці Роман Колодяжний та Олег Зень надрукували перші 120 примірників «Тіней майбутнього» власним коштом, а викуповуватимуть наклад насамперед родичі, які вже зібрали гроші, і Національний університет «Острозька академія». До речі, саме в його електронній бібліотеці буде ця книжка, тож можна реєструватися на сайті.

Чи посприяє ще одному виданню влада Рівненщини, зайнята нині іншими викликами? Питання поки що в повітрі. Принаймні, заявку до участі в обласній програмі підтримки книжок місцевих авторів подано.

Ми ж, хто завдяки шляхетній безкорисливій праці Валентини Романюк відкриваємо імениту землячку, розуміємо: хоч би який вірус переслідував нас за вікном, не маємо права допустити його до власного сумління. Пишаймося, що українська земля викохала героїню для Польщі. Як поляки мають пишатися тим, що їхнє середовище загартувало її незламний дух. До речі, саме в 2020-му виповнюється 40 років створення «Солідарності», яка назавжди змінила не лише Польщу.

На жаль, презентацію книжки наживо довелося відкласти через карантин. Але цікаву відеорозповідь авторка перекладу вже підготувала: долучайтеся через інтернет!

Інна ОМЕЛЯНЧУК,
«Урядовий кур’єр»

ДОВІДКА «УК»

10 квітня 2010 року о 10.40 за московським часом під Смоленськом розбився літак президента Польщі Ту-154. На борту перебував сам президент Лех Качинський та ще 95 державних і громадських діячів, представників духовенства, членів екіпажу. Вони летіли, щоб ушанувати пам’ять жертв Катинської трагедії 1940 року. З пасажирів літака не вижив ніхто.

Польські правоохоронці й нині не припиняють розслідування, яке значно ускладнює офіційна Москва. Росіяни не повертають уламки літака та чорні скриньки, заблокували можливість повторного допиту свідків, зокрема контролерів польоту зі смоленського аеропорту.

2014-го прокуратура Польщі перекваліфікувала звинувачення на адресу російських диспетчерів з несвідомого на свідоме доведення екіпажу президентського літака до катастрофи. Більшість незалежних експертів притримуються версій, згідно з якими Росія навмисне спровокувала авіакатастрофу.

«Солідарність» — незалежна професійна спілка робітників, створена у вересні 1980 року після страйку робітників на Гданській судноверфі імені Леніна. Приводом став наказ дирекції про звільнення з роботи кранівниці Анни Валентинович, яка була символічною постаттю на всьому Балтійському узбережжі ще з часів страйку 1970 року. Згодом профспілка перетворилася на суспільно-політичний рух, що повалив комуністичний режим у Польщі. Це був початок кінця ери комунізму в Центральній та Східній Європі.