Я займаюся будівельним бізнесом уже близько 15 років. Нещодавно довідався, що на частину об’єктів нерухомого майна, яке належить особисто мені та ТОВ, засновником і директором якого я є, слідчим суддею було накладено арешт відповідно до ст. 170, 173 КПК України. При цьому мені взагалі не відомо, яку кримінальну справу розслідують і яким чином об’єкти нерухомості, що перебувають у моїй власності, мають стосунок до цієї кримінальної справи. На судове засідання щодо арешту майна, яке перебуває у моїй власності, мене запрошено не було. Підкажіть, будь ласка, який порядок дій я маю вчинити з метою захисту своїх прав у такій ситуації?
І. Кучинський,
м. Київ
Поняття арешту майна в кримінальному процесі, мета його застосування та порядок його накладення
Необхідно розпочати з того, що відповідно до п. 7 ч. 2 ст. 131 і ч. 1 ст. 170 КПК України, арешт майна є заходом забезпечення кримінального провадження. Він полягає у тимчасовому, до скасування у встановленому цим кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно:
— є доказом злочину;
— підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб або конфіскації в юридичної особи, а також для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна.
Тут необхідно звернути увагу на те, що критеріїв «розумності» підозр КПК не визначає. Це оціночне поняття. Тому одним із найскладніших завдань є переконати слідчого суддю або суд у необґрунтованості підозр слідчого або прокурора щодо майна.
Відповідно до ч. 2 ст. 132 КПК України, клопотання про застосування заходів забезпечення кримінального провадження на підставі ухвали слідчого судді подається до місцевого загального суду, у межах територіальної юрисдикції якого перебуває орган досудового розслідування. Це загальне правило і не залежить від віддаленості району, де розміщено майно, на яке може бути накладено арешт.
Суб’єкт звернення залежить від мети арешту. Так, згідно з ч. 1 ст. 171 КПК України, з клопотанням про арешт майна до слідчого судді, суду має право звернутися прокурор, слідчий за погодженням з прокурором, а з метою забезпечення цивільного позову –– також цивільний позивач. Отже, якщо потерпілий вважає за необхідне накласти арешт на майно підозрюваного або третьої особи, він не може просити про це слідчого суддю або суд.
Проте він може на підставі п. 4 ч. 1 ст. 56 цього кодексу заявити клопотання слідчому або прокурору щодо подачі ними такого звернення до слідчого судді або до суду.
Вимоги до клопотань про арешт майна встановлено ч.ч. 2––5 ст. 171 КПК України. Таке звернення слідчого або прокурора повинно містити:
— підстави і мету відповідно до положень статті 170 цього кодексу та відповідне обґрунтування необхідності арешту майна;
— перелік і види майна, що належить арештувати;
— документи, які підтверджують право власності на майно, що належить арештувати, або конкретні факти і докази, що свідчать про володіння, користування чи розпорядження підозрюваним, обвинуваченим, засудженим, третіми особами таким майном;
— розмір шкоди або неправомірної вигоди, яку отримала юридична особа.
При цьому клопотання про арешт тимчасово вилученого майна має бути подано не пізніше наступного робочого дня після вилучення майна, інакше майно має бути негайно повернуто особі, в якої його було вилучено.
Порушення прав фізичних та юридичних осіб (бізнесу) при позбавленні за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном
Варто відзначити, що розглядаючи клопотання про накладення арешту на майно в порядку статей 170, 173 КПК України, для ухвалення законного та обґрунтованого рішення слідчий суддя повинен з’ясувати всі обставини, які передбачають підстави для арешту майна або відмови у задоволенні клопотання про арешт майна.
При цьому, згідно із ч. 6, 7 ст. 170 КПК України, арешт може бути накладено у встановленому цим кодексом порядку на рухоме чи нерухоме майно, гроші у будь-якій валюті готівкою або у безготівковій формі, в тому числі кошти та цінності, що перебувають на банківських рахунках чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах, видаткові операції, цінні папери, майнові, корпоративні права, які перебувають у власності або володінні, користуванні, розпорядженні підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, щодо яких ухвалою чи рішенням слідчого судді, суду визначено необхідність арешту майна. Не може бути арештовано майно, якщо воно перебуває у власності добросовісного набувача. Заборона або обмеження користування, розпорядження майном можуть бути застосовані лише у випадках, якщо існують обставини, які підтверджують, що їхнє незастосування призведе до зникнення, втрати, знищення, перетворення, пересування, відчуження майна. Вищезазначені відомості щодо третьої особи мають бути встановлені в судовому порядку на підставі достатності доказів.
Відповідно до правової позиції Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, викладеної ним у п. 2 р. 2.6 «Узагальнення судової практики щодо розгляду слідчим суддею клопотань про застосування заходів забезпечення кримінального провадження», 2014 рік, правильною є практика, коли слідчі судді визнають клопотання про накладення арешту на майно передчасними та відмовляють у їх задоволенні, оскільки на момент їхнього розгляду особам, про майно яких ідеться в клопотанні, не повідомлено про підозру.
Відповідно до правової позиції Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, викладеної ним в п. 2 р. 2.6 «Узагальнення судової практики щодо розгляду слідчим суддею клопотань про застосування заходів забезпечення кримінального провадження», 2014 рік, навіть якщо у слідчого судді є достатні підстави вважати, що певною особою було вчинено кримінальне правопорушення, він не має повноважень накладати арешт на майно особи, яка не є підозрюваною.
Разом із тим існують випадки, коли слідчі судді розглядають клопотання про накладення арешту без участі слідчих та прокурорів та не в повній мірі з’ясовують усі обставини справи і не дотримуються вищевказаних вимог закону.
Варто відзначити, що слідчий суддя, накладаючи арешт на майно, часто робить помилкові висновки, що об’єкти нерухомого майна є доказом злочину –– матеріальним об’єктом, яке було знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегло його сліди та містить відомості, які може бути використано як доказ факту та обставин, що встановлюються під час кримінального правопорушення.
Окрім того, у певних випадках слідчі судді при накладенні арешту на майно не звертають уваги на відсутність у матеріалах кримінальної справи постанови про визнання зазначеного майна, що було арештовано, речовим доказом у справі. При цьому визнання майна речовим доказом на майбутнє не передбачено чинним законодавством. Більш того, виходячи із системного аналізу положень КПК України у випадку накладення арешту на майно на підставі статті 170 КПК України, оголошення підозри у кримінальному провадженні є обов’язковою умовою. Формальне обґрунтування нібито наявності обґрунтованої підозри у вчиненні певною особою кримінального правопорушення не створює правових підстав для накладення арешту на майно.
Також накладення арешту може бути обґрунтовано необхідністю запобігти можливості його подальшої передачі та відчуження, а також незаконного використання і забезпечення збереження майна.
Однак дуже часто ухвала слідчого судді не містить відомостей, що у кримінальному провадженні заявлено цивільний позов, для подальшого виконання якого є необхідність запобігти можливості подальшої передачі та відчуження нерухомого майна.
Варто наголосити, що при застосуванні заходів забезпечення кримінального провадження слідчий суддя повинен діяти у відповідності до вимог КПК України та судовою процедурою гарантувати дотримання прав, свобод та законних інтересів осіб; умов, за яких жодна особа не була б піддана необґрунтованому процесуальному обмеженню.
Статтями 7, 16 КПК України визначено, що загальною засадою кримінального провадження є недоторканність права власності. Позбавлення або обмеження права власності під час кримінального провадження здійснюється лише на підставі вмотивованого судового рішення, ухваленого в порядку, передбаченому цим кодексом.
Відповідно до положень ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав і основоположних свобод, який ратифіковано Верховною Радою України 17.07.1997 року, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права
Отже, відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини, продовження заходів забезпечення кримінального провадження як упродовж досудового розслідування, так і судового розгляду ґрунтується на презумпції, що з перебігом ефективного розслідування справи та її судового розгляду зменшуються ризики, які стали підставою для застосування заходу забезпечення кримінального провадження, відповідно зі спливом певного часу орган досудового розслідування має навести додаткові доводи в обґрунтування наявних ризиків, що залишаються, та їх аналіз як підстави для подальшого втручання у права особи в тому числі щодо позбавлення або обмеження права власності.
Окрім того, Європейський суд з прав людини своїми рішеннями неодноразово акцентував увагу на тому, що володіння майном повинно бути законним (рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» [ВП], заява № 31107/96, п. 58, ECHR 1999—II). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (рішення у справі «Антріш проти Франції» від 22 вересня 1994 року, Series А № 296-А, п. 42, та «Кушоглу проти Болгарії», заява № 48191/99, пп. 49—62, від 10 травня 2007 року). Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (рішення від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронг та Льонрот проти Швеції», пп. 69 і 73, Series A № 52). Таким чином, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовують, та метою, яку прагнуть досягти (рішення від 21 лютого 1986 року у справі «ОСОБА_1 та інші проти Сполученого Королівства», n. 50, Series A № 98).
У рішенні Європейського суду з прав людини від 07.06.2007 у справі «Смирнов проти України» було висловлено правову позицію про те, що при вирішенні питання про можливість утримання державою майна у кримінальному провадженні належить забезпечувати справедливу рівновагу між, з одного боку, суспільним інтересом та правомірною метою, а з іншого боку — вимагати охорони фундаментальних прав особи. Для утримання речей (майна) державою у кожному випадку має існувати очевидна істотна причина.
У рішеннях по справах «Фокм, Кемпбел і Гарлі проти Сполученого Королівства», «Нечипорук і Йонкало проти України» судом вказано на те, що доцільність та вмотивованість застосування заходів забезпечення кримінального провадження передбачає існування фактів або інформації, які повинні задовольнити об’єктивного спостерігача в тому, що особа, щодо якої розглядається питання, вчинила злочин; такі факти не можуть спиратися на голе припущення і повинні бути чимось більшим, ніж нечітка здогадка або непідтверджена підозра.
Отже, враховуючи вищевикладене, позбавлення добросовісного власника майна, можливості розпоряджатися власністю, як захід забезпечення кримінального провадження, порушує право власності та суперечить ст. 1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, у тому випадку, коли у кримінальному провадженні відсутні підстави, які б виправдовували втручання держави у право на мирне володіння майном у контексті забезпечення «справедливого балансу» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту прав конкретної особи фізичної чи юридичної особи.
Порядок скасування арешту майна у кримінальному провадженні
КПК України дозволяє скасувати арешт, накладений на майно фізичної чи юридичної особи, двома шляхами. Перший –– це апеляційне оскарження.
Відповідно до ст. 395 КПК України, апеляційна скарга, якщо інше не передбачено цим кодексом, може бути подана:
1) на вирок або ухвалу про застосування чи відмову у застосуванні примусових заходів медичного або виховного характеру –– протягом тридцяти днів з дня їх проголошення;
2) на інші ухвали суду першої інстанції –– протягом семи днів з дня її оголошення;
3) на ухвалу слідчого судді –– протягом п’яти днів з дня її оголошення.
Для особи, яка перебуває під вартою, строк подачі апеляційної скарги обчислюється з моменту вручення їй копії судового рішення.
Якщо ухвалу суду або слідчого судді було постановлено без виклику особи, яка її оскаржує, або якщо вирок було ухвалено без виклику особи, яка його оскаржує, в порядку, передбаченому статтею 382 цього кодексу, то строк апеляційного оскарження для такої особи обчислюється з дня отримання нею копії судового рішення.
Відповідно до ст. 399 КПК України, апеляційна скарга, подана після закінчення строку апеляційного оскарження, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку або суд апеляційної інстанції за заявою особи не знайде підстав для його поновлення.
Другий шлях передбачено ст.174 КПК України. Це подача підозрюваним, обвинуваченим, їхнім захисником, законним представником, іншим власником або власником майна, представником юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони не були присутні при розгляді питання про арешт майна, клопотання про скасування арешту. Таке клопотання під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження –– судом.
Арешт майна може бути також скасований за клопотанням цих осіб, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано.
Таким чином, у разі якщо ухвалою слідчого судді або суду накладено арешт на майно фізичної та юридичної особи за відсутності підстав, які б виправдовували втручання держави у право на мирне володіння майном у контексті забезпечення «справедливого балансу» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту прав конкретної особи фізичної чи юридичної особи, необхідно негайно оскаржувати такі дії у суді.
Запитання можете надсилати на електронну адресу: expert@ukcc.com.ua
Ми в Google+