Ім’я 33-річного бігуна Євгена Гливи з містечка Охтирка на Сумщині нині широко знане у світі. Він учасник майже 30 міжнародних марафонських забігів, які проходили в понад 20 країнах. Нині спортсмен посідає друге місце у світовому рейтингу марафонців, які спеціалізуються на бігу в пустелях, поступаючись лише представникові Марокко Рашиду ель Мурабіді.
— Євгене, зазвичай спортом починають займатися в ранньому дитинстві. Коли ви захопилися бігом?
— Я виняток з цього правила: у школі навіть прогулював фізкультуру. Народився у сільській сім’ї, де, крім мене, підростали ще троє братів. Батьки мали підсобне господарство, за яким треба було доглядати. Під моєю опікою постійно перебували численні кролі, для яких тільки встигав косити і подавати траву.
Отож весь вільний час присвячував кролячому бізнесу, бо від продажу вухатих мав кошти на кишенькові витрати. Оскільки фізкультуру ставили здебільшого останнім уроком, то в цей час я вже мчав із косою на луг.
До певного часу це сходило з рук, однак у десятому класі мені добряче перепало від батьків за таке зухвальство. Та й однокласники під’юджували: мовляв, слабак — боїться прийти і показати, на що здатний. А тут якраз проходив загальношкільний крос, здається, на три чи навіть п’ять кілометрів. Отож мене поставили бігти. Рвонув так, що тільки п’яти замелькали. Фінішував першим, чим здивував не тільки вчителя фізкультури, батьків, однокласників, а й себе. Бо відчув: біг би й далі, та дистанція закінчилася.
До того ж зовсім не втомився і не захекався, як мої суперники.
Отоді замислився: може, зайнятися легкою атлетикою, зокрема бігом на довгі дистанції? Вирішив стати тренером і вступив до педагогічного університету. Саме наприкінці навчання почав брати участь у комерційних марафонських стартах і навіть так заробляв гроші, бо кролі вже відійшли на другий план.
— Де і в якому році дебютували і наскільки успішним був виступ?
— Це було білоруське містечко Молодечно, грудень 2008-го, стартував на дистанції 100 кілометрів. Змагання проходили в легкоатлетичному манежі колом завдовжки 200 метрів. Тобто треба було намотати 500 кіл. Щоб голова не пішла обертом, організатори поставили вимогу: дві години спортсмен біжить в одному напрямку, наступні дві — у протилежному. І так до фінішу.
Я переміг із результатом 7 годин 35 хвилин і навіть одержав вагому грошову винагороду. На отримані кошти довчився у магістратурі, трохи залишилося на відпочинок з родиною. Після того став одержувати запрошення на різні змагання. Скажімо, на стокілометровій дистанції перемагав і фінішував другим у Бельгії, Італії, Польщі, зокрема на гірських та піщаних маршрутах.
— Чи маєте улюблену дистанцію і в якій місцевості?
— До вподоби будь-які відрізки — 20, 30 чи від 42 до 100 кілометрів. А найприємніші забіги в пустелі. Чому, і сам не знаю, але коли стартую посеред піщаних дюн, душа починає співати. Щоправда, ліричний настрій панує лише на початку. Після години-другої, коли біжу пустелею грузьким піском, піт заливає не тільки очі, а й свідомість. Звик кепку повертати козирком назад, щоб бачити пісок під ногами, бо можна наступити на змію, а також прапорці, встановлені через кожні 500 метрів, щоб не збитися з маршруту.
— Розкажіть, будь ласка, про улюблений піщаний марафон.
— Він відбувається в одній із найспекотніших пустель світу Руб-аль-Халі в Омані й називається Oman Desert Marathon. Його учасниками стають близько сотні бігунів. Там виступаю чотири роки поспіль: у першому забігу фінішував сьомим, другому — третім і двічі підряд — другим.
Востаннє перемогу буквально випустив із рук, а знову найсильнішим став марокканець Рашид ель Мурабіді, який вважається королем пустельних марафонів. Забіги проходили упродовж шести днів, загальна протяжність — 165 кілометрів, окремих відрізків — 21, 25, 28, 29, 42 і 20 кілометрів.
Стартували рано-вранці з невеличкого населеного пункту Аль-Васіль, коли температура становила близько 20 градусів, а фінішували майже через тиждень на березі Аравійського моря. Щодня долали заплановані кілометри, а кожен із шести забігів тривав від двох до чотирьох годин. Наприклад, 42 кілометри я подолав за 3 години 45 хвилин, а на окремих дистанціях був першим. Але в загальному підсумку програв марокканцеві, бо не розрахував сили.
Рашид чудовий хлопець. Він залюбки ділився зі мною й іншими марафонцями тонкощами і секретами бігу. Наприклад, підказав, що треба оминати ділянки з темним піском, бо він дуже в’язкий. У цьому я переконався на власному досвіді, коли стартував уперше: шугонув по коліно в суміш, з якої насилу витягнув ногу. Не кажу про те, що бігти по такому піску набагато важче, ніж по світлому.
За правилами, кожен марафонець повинен бути з рюкзаком, де тримаємо пляшечки з водою, ліхтарик, аптечку, набір для виживання — ножиці, пластир, антисептик, дзеркальце і портативний насос для відкачування отрути. Останній предмет украй потрібний, бо пісок аж кишить скорпіонами і зміями. Якщо вкусить, насос прикладають до рани, і вся отрута відразу відсмоктується.
А щодо дзеркальця: якщо бігун заблукає в пісках, він негайно пускає сонячного зайчика на вертоліт, з якого стежать за забігом. Бо з висоти людину посеред пісків неможливо помітити.
— Що саме вразило чи здивувало під час оманського марафону?
— Зустріч із бедуїнами, які готували скорпіонів і пропонували поласувати ними. Вони з таким натхненням пояснювали, як треба відрізати ту чи ту частину хвоста, скільки у продукті корисних речовин, чому важливо не пересмажити боки. Я разом з іншими кивав головою, але їсти відмовився. До речі, з моїх знайомих ніхто не наважився спробувати той делікатес.
Якщо вже заговорили про їжу, то я підсів на дитячі страви, які не тільки поживні, а й швидко і просто готувати. Наприклад, суп. Суміш залив окропом, трішки зачекав. До речі, дуже смачно і поживно.
Свого часу планував брати сало, але у спеку воно швидко псується. Хоч під час стартів у європейських країнах не оминаю нагоди прихопити кілограм-другий нашого національного делікатесу, яким завжди частую колег.
— Ви живете в районному центрі, де навряд чи є належні умови для тренувань.
— Марафонський біг їх не потребує — мені досить звичайної польової чи якоїсь іншої дороги. Бувають дні, коли пробігаю 20, 30 чи 40 кілометрів — залежно від погоди і підготовки до змагань. У дорогу беру навушники, слухаю музику.
— А за кордоном є змога тренуватися? І чи маєте тренера або наставника?
— За великим рахунком, я самоучка і сам собі тренер, бо не маю змоги його найняти. Багато читаю довідкової й методичної літератури — це мені дуже допомагає. Маю здоров’я, яким дорожу, витривалість, що особливо потрібна для марафонця.
Колись на обласних змаганнях біг 10 кілометрів і не дотягнув до фінішу 700—800 метрів — не вистачило сил. Тоді зрозумів, що її треба раціонально розподіляти. Засів за підручники, рекомендації відомих спортсменів і наступного разу виграв.
А стосовно закордонних тренувань, то в Італії маю чудового друга і менеджера Рікардо Біонді. У нього власний будинок, і він завжди в моєму розпорядженні — варто тільки зателефонувати. Там невимовно красива місцевість, до того ж заповідна. Ото біжу дорогою, а обабіч трапляються косулі, лисиці, зайці, єноти. Якось зустрів сімейку диких поросят: спершу розгубився, а потім, побачивши, що вони на мене не звертають уваги, побіг далі. Там готуюся до марафонів у гірській місцевості, зокрема навколо Транзименського озера — найбільшого в Італії, бо будинок саме біля підніжжя гори.
— На яку методику чи систему тренувань орієнтуєтеся?
— Спочатку вивчав радянську школу марафону, але з часом відчув, що вона сильна тільки теоретично. Бо в її основі — раціональний розподіл сил під час тренувальної підготовки. Тобто не варто навантажувати організм перед відповідальним стартом, а зберегти сили.
А представники африканської школи, зокрема Кенії, Марокко тощо роблять навпаки: тренуються на межі можливостей. Тож і я перестав оглядатися на старти, а щомісяця пробігаю кілька сотень кілометрів, а буває, й тисячу.
— Ви берете участь у комерційних марафонах. Чи не пробували позмагатися в офіційних змаганнях?
— Пробував, але швидко відмовився: дуже багато плутанини, вимог, юридичних і спортивних нюансів. Я не звик підлаштовуватися під чиїсь графіки, а такі змагання цього потребують.
— Наскільки успішна в організації комерційних марафонів Україна і чи виступаєте в національних забігах?
— Про вітчизняні здобутки говорити не випадає, бо ми тільки освоюємо цей напрям, хоч позаторік я виграв міжнародні змагання в Києві. У них брали участь майже 4 тисячі бігунів із 34 країн. Стартували з Хрещатика, бігли повз Києво-Печерську лавру, міст Патона. Я показав час 2 години 32 хвилини 39 секунд.
В Україні маю менеджера Юрія Шаповалова, який багато в чому допомагає і підтримує. Він колишній баскетболіст, грав за БК «Київ».
— Які старти в найближчих планах?
— У травні змагання в Тайвані, які називаються «Крила життя» і об’єднують не тільки тих, хто може бігати, а й хто позбавлений цієї змоги через інвалідність після ДТП. Торік я виграв забіг в Австрії й здобув право обрати країну наступного старту. Зупинився на Тайвані, щоб перемогти і наступного разу поїхати до США.
Коли на змаганнях оголошують учасників, мені цікаво слухати, як звучить моє прізвище тією чи тією мовою. Дуже хочеться почути прізвище Глива тайванським діалектом китайської мови.
Олександр ВЕРТІЛЬ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Євген ГЛИВА. Народився 1983 року в селі Малій Павлівці на Сумщині. Закінчив магістратуру Сумського державного педагогічного університету ім. А. Макаренка за спеціальністю «Фізичне виховання». Працює тренером ДЮСШ Охтирського району. Майстер спорту України. Особистий рекорд: 100 кілометрів — 6 годин 49 хвили