Та першою зупинкою на шляху до цих туристичних перлин стане красуня Одеса. Вкотре переконуюсь: щоб на повну відчути її неповторність, треба взяти в супутники світанкову пору. Коли обмаль перехожих і, здається, незрівнянне місто біля моря належить тільки тобі. Власне, відчуття комфортності не зникає і спекотним полуднем, і прохолодним надвечір’ям, коли вулиці заповнюють численні перехожі — ауру гостинності й толерантності, виплекану одеситами не в останню чергу і завдяки своїй багатонаціональності, ніхто не в змозі порушити. Нещодавно ми, столичні журналісти, мали змогу переконатися, що такі чесноти притаманні й жителям області.
Село — наче писанка
Отже прямуємо до центру зеленого сільського туризму Фрумушика-Нова, що в Тарутинському районі. Від Одеси це 2—3 години ходу спочатку по так званому твердому покриттю, коли кожен з нас «тепло» згадував чи не кожного очільника облдержадміністрації, який після призначення зобов’язувався його відремонтувати. Але всі незручності враз забулися, тільки-но бусик завернув на добре вкатану грунтівку і ми опинилися посеред степу в усьому буйстві його цвітіння. Неймовірне враження! Тож коли розповідають, що тут у радіусі одного метра можна виокремити 50 видів трав — вірю, а те, що бджоли-трудівниці збирають з них найдухмяніший мед, пересвідчилась на сільській пасіці.
Фрумушика з молдавської — гарненька. Але така оптимістична назва не вберегла це велике бессарабське село на понад 500 дворів від злої долі. 1946 року його, як і сусідні Рошию, Гофнунгсталь, Кантемир і Зурум, розчерком кремлівського пера зрівняли із землею, щоб створити найбільший у СРСР військовий полігон. На 24-гектарній площі, де в злагоді жили і ставили на ноги дітей люди різних національностей, почали вибухати снаряди. Як велося вигнанцям далі, більше нікого не цікавило.
Невідомо, чи залишилася б ця історія тільки їхнім болем, аби не існувало такого поняття, як родинна пам’ять. На початку 2000-х вона покликала сюди підприємця Олександра Паларієва. Передовсім він доклав зусиль, щоб про батьківське село почали згадувати у зв’язку з найбільшим у Європі вівчарським комплексом, де в одній залі завдяки автоматиці одночасно доять 1000 овець — світовий рекорд. З дитинства пам’ятав: вівці в цих степових краях — і одяг, і їжа, і тепло в хатах. А план першого обійстя — молдавського — детально накреслив сам батько, з літньою кухнею, сараєм, сінником. Жителі навколишніх сіл, а серед них і колишні переселенці, з радістю несли хатнє і кухонне начиння, яке наче чекало свого часу на горищах і в коморах, яскраві вовняні килими.
.jpg)
Згодом почате захопило — молдавське дворище обзавелося сусідами — українськими, болгарськими, єврейськими, німецькими, гагаузькими садибами. Адже наші народи завжди жили поруч. А передувала цьому справжня пошукова робота. За точністю відтворення садиб тут міні-Пирогове, тільки з однією великою відмінністю — увесь будинок з раритетними експонатами за бажання гостей може перетворитися на звичайне житло. За одними з дверей — простора ванна кімната.
З квітня по листопад село повниться жителями. Стоїть воно посеред степу, як писанка, з церквою, пасікою, корчмою. І все це діє. А щоб урізноманітнити перебування туристів, створено чималенький зоопарк. Окремо розводять фазанів та перепілок — тут люблять зупинятися мисливці, а рибалки виловлюють у трьох озерцях і коропа, і товстолоба, і білого амура.
.jpg)
Нема такої хати в Бессарабії, де б не було винокурні. Тільки у Фрумушиці вино власного виробництва зберігають у льосі музею виноградарства Бессарабії. Тут показано весь технологічний шлях кетяга аж до маленької скриньки з великим замком для грошей від продажу вина.
Як на мене, то тільки після дегустації, де вино наливають не з пляшок, а безпосередньо з дубових бочок, можна сприймати ще одну, вже матеріалізовану ідею господарів Фрумушики — Парк радянського періоду. Хоч на нього й чекає Книга рекордів України. Уявіть тільки: на величезній галявині напівколом влаштувалися гіпсові Леніни у всіляких позах, трохи далі Сталіни та інші комуністичні ідоли. Парк радянського періоду розростається, поповнюється скульптурними експонатами. Навіщо господареві ці викопні рештки? Адже за них ще треба платити гроші, як і професійним скульпторам, що доточують відсутні елементи — носи, руки, голови. Але так і не запитала. Мене побачене повернуло в часи панування держави, яка дозволяла своїм громадянам хіба що «вільно дихати». А може, й справді нам потрібен такий холодний душ, щоб нагадувати, звідки ноги ростуть у правонаступниці СРСР, яка несе світові тільки розбрат, а нас прагне загнати в епоху, коли зрівнювали із землею села, виселяли цілі народи, топтали людські долі. У Фрумушиках відповідають на це Пагорбом пам’яті, насипаним на честь усіх бессарабських загублених поселень, і українськими прапорами.
.jpg)
Коли у Вилковому приходить каюк, то не все так погано
А ми, поснідавши у Фрумушиках плациндою та духмяним трав’яним чаєм (навіть не беруся описувати цю смакоту) та обійшовши не осилений учора ще один гігантський парк просто неба, який розповідає вже про найдавнішу історію краю, поспішили в зовсім інший куточок Бессарабії, кимось названий Українською Венецією.
Побувати тут, впевнена, мріє кожен — сама довго очікувала на таку оказію. А тепер слідом за Булатом Окуджавою повторю: «Как бы мне сейчас хотелось в Вилкове вдруг очутиться! Там — каналы, там гондолы, гондольеры. Очутиться, позабыться, от печалей отшутиться».
Це містечко, розташоване на самісінькому південно-західному краї нашої держави, понад 250 років тому заснували старовіри-липовани, які тікали з Московії від церковної реформи, а також запорозькі та донські козаки, які не хотіли жити в її рабстві.
І якщо козаки-воїни не довго затримувалися на одному місці, то з 8 тисяч нинішніх жителів Вилкового — 60% старовіри. Про них можу сказати таке — працелюбні, шанобливі, набожні й водночас дотепні. Булат, зрозуміло, задля поетизації улюбленої місцини не тільки про гондольєрів, а й про дожів міг згадати, однак тут пересуваються переважно на плоскодонках — легше управляти. Тому коли у Вилковому кажуть, що прийшов каюк, то не все так погано.
А от характеризувати пращурів нинішніх старовірів краще за ще одного поета не вдасться: «Гвозди б делать из этих людей: Крепче б не было в мире гвоздей».
Як відомо, Вилкове розташоване в самій дельті Дунаю, тож низина й визначила обличчя містечка — замість того, щоб гатити вулиці, жителі рили канали. Нині ця екзотика залишилася лише в старій частині містечка. І щоб обстежити її, багато часу не знадобиться. Тому любителі відпочинку в цих неповторних місцях обирають, власне, єдину комфортабельну базу, яка розкинулась на самісінькому березі стрімкоплинного Дунаю. Зручні будиночки, гостьовий дім для проживання, очеретяні павільйони-кафе дають змогу насолодитися принадами незвичної місцини, не переймаючись побутом.
Також з тутешнього причалу всі подорожувальники починають мандрівку «останньою живою дельтою Європи і її наймолодшою природною сушею» — так драматично називають її науковці, бо сформувалась вона за останні 400 років з дунайського мулу на місці морського мілководдя.
Наш шлях — до нульового кілометра, де велична річка об’єднується з Чорним морем. Якесь містичне місце, скажу я вам, — притягує як магніт і не відпускає. Очевидно, це відчувають і пелікани, саме тут вони збиваються у велетенські зграї.
Але до нього ще стільки всього цікавого трапляється по дорозі. Тож заходимо в один з рукавів річки і прямуємо до острівних поселень. На одному з них серед мальовничого старого саду розташована липованська садиба-музей «Квакенбург». У маленькому будиночку колись проживала багатодітна рибацька сім’я. Кожна латочка вузької ділянки землі випестувана тяжкою працею — з дна постійно піднімали мул, щоб зміцнити сушу, відвойовану у води.
А щоб приїжджі наочно пересвідчитися в титанічній праці пращурів липован, наприкінці ділянки споруджено вежу, з якої видно територію, якої не торкалася рука людини. Болото, озера, пла?вні, до них навіть не підійти, не те що перейти на інший кінець острова. Нині на островах постійно проживають хіба що кілька родин, як і 250 років тому — без світла. А вилковцям шкода покидати роками утрамбовану землю і вони використовують старі дворища як дачі і городи.
Такої полуниці, яку вирощують на тутешніх грядках, не знайти ніде в світі, як і винограду Новак — з нього роблять чудове вино під такою ж назвою. Недарма липованці кажуть: дякую за хліб, сіль, за склянку вина.