Його задушевний баритон оксамитового забарвлення не сплутаєш ні з чиїм іншим. Досить почути перші акорди старовинного романсу чи естрадної пісні у виконанні легендарного Сергія Захарова, як магнетизм задушевності і теплоти одразу ж бере в полон. А ще про нього кажуть як про співака, який не підвладний часові. У свої 63 він підтягнутий, енергійний, сповнений бадьорості і оптимізму.
Недавній концерт у Сумах пройшов з аншлагом. А по закінченні виступу Сергій Захаров залюбки погодився на бесіду.
— Сергію Георгійовичу, недавно випало побувати на Уралі, де зустрічався з тамтешнім поетом Семеном Маточкіним. Перекладав його поезії українською мовою, випадково дізнався, що у вашому репертуарі є пісня на його слова. То наш спільний знайомий передавав вам щирі вітання.
— Оце так зустріч! Чи міг би подумати, що буде отакий трикутник: Суми — Єкатеринбург і мій Санкт-Петербург. Дякую, що згадували мене. Якось я спілкувався за допомогою скайпу із Семеном Васильовичем, то він казав про Суми, «Урядовий кур’єр» і про вас. Я радий зустрічі — і не тільки сумській, а й з читачами газети. А пісня на слова Семена Маточкіна «Ти така одна» давно в моєму репертуарі. Нині працюємо над кількома новими. Незабаром у моєму гастрольному турі буде Урал, то неодмінно зустрінуся з нашим спільним автором.
— Ознайомлений з вашим концертним графіком. Він максимально щільний і вдома ви буваєте вкрай рідко…
— Виступи розписані на кілька місяців наперед. Після України будуть Росія, Англія. Я справді більше часу проводжу в готелях, ніж удома. Якби моя воля, то поставив би пам’ятник тому, хто винайшов скайп, — за його допомоги постійно спілкуюся з дружиною, донькою, онуками, друзями.
— На професійній сцені ви понад чотири десятиліття. Вас люблять мільйони слухачів. Просте і водночас складне запитання: який рецепт такої популярності?
— Можна відповідати довго, плутано, з вихилясами. Але… Треба насамперед любити своїх шанувальників, цінувати їхні почуття, ставитися до них як до близьких і рідних людей. Ніколи не можна фальшивити — ні голосом, ні поглядом, ні словом, ні мелодією. Я завжди співаю без фонограм — а це важить надзвичайно багато. Уникаю спеціальних ефектів, феєрверків, помпезності. Якщо співаєш душею і серцем, це сприймається і приймається. Ретельно добираю репертуар.
У моїх піснях повинна бути поезія, а не бездумні і холодні тексти, якими нині відверто грішить естрада. Тому слухаю кожне слово, пропускаю його крізь себе, а вже потім оздоблюю мелодією, голосом, виконанням. Загалом віддаю перевагу творам, які співав у 70-80-х і які ще звучатимуть багато десятиліть. На щастя, я завжди мав і, вірю, матиму аудиторію вірних слухачів — тих, які вміють цінувати й розуміти такі поняття як любов, вірність, дружба, теплота. Мій слухач хоч і міняється, однак у нього залишається добра й чула душа. Для справжнього мистецтва це головне.
— А чи відрізняються слухачі? Наприклад, у Сумах, Києві, Донецьку, Полтаві? І чи є в них певний віковий ценз?
— Кожне місто має свої традиції, звички, порядки. Звісно, в концертних залах шанувальники пісні поводяться по-різному. Але я добре вивчив ці особливості, тож за передконцертним гамором можу максимально точно встановити градус аудиторії і відповідно вибудувати програму. Адже чимало творів разом з чудовим музикантом заслуженим артистом Росії Олександром Каганом, який акомпанує мені на фортепіано, ми добираємо експромтом. Так, заздалегідь складаємо кістяк, однак потім варіюємо залежно від настрою зали.
Буває, що публіка заводиться на старовинні романси, а буває, на естрадні пісні чи арії з опер, оперети. Одне слово, тут треба вміти слухати глядачів. А щодо віку, то, за моїми спостереженнями, їм від 40–45 років і аж до тих, які ще здатні ходити (співак усміхається. — О.В.)
— Гастролюючи за кордоном, чи зберігаєте пам’ятні події, моменти? Які з них особливо дорогі?
— Якось у Канаді після концерту до мене підійшла жіночка-землячка. Розповіла, як одна з пісень у моєму виконанні познайомила її з… майбутнім чоловіком. Вони були на моєму концерті і там зустрілися поглядами. Саме тоді, коли вперше глянули одне одному у вічі, спалахнуло кохання — під акомпанемент мелодії. У шлюбі вони багато років, мають шестеро дітей і аж дванадцятеро внуків. Ось вам і пісня.
— Концертна програма, яку ви привезли до Сум, має промовисту назву «Найкраще». В ній переважають пісні, що були в репертуарі незабутнього Мусліма Магомаєва. Це такий задум чи збіг?
— Разом зі щойно згаданим Олександром Григоровичем вирішили підготувати кілька концертів, що присвячені великим співакам. Сьогодні прозвучали твори, які свого часу виконував великий Муслім. Це данина пам’яті йому. Водночас нині працюємо над новою пісенною сторінкою, присвяченою творчості Юрія Гуляєва. Я був знайомий з ним, надзвичайно ціную його вклад у пісенну скарбницю. Відтак найближчим часом плануємо запропонувати слухачам нову програму, основану на його піснях.
— Можливо, в полі вашого зору творчість й інших співаків?
— Так, дуже подобаються пісні у виконанні прекрасного українського баритона Дмитра Гнатюка — він володіє унікальним голосом. Тож сподіваюся, що в один з наступних приїздів в Україну привеземо твори з його репертуару.
— Оскільки ви народилися в Миколаєві, то українськомовні пісні теж виконуєте?
— Неодмінно. Залюбки співаю «Дивлюсь я на небо», «Рідна мати моя», кілька пісень про Київ та багато інших. До речі, українська столиця належить до міст, в яких мені особливо комфортно, зручно і приємно. Завжди намагаюся включати його до свого гастрольного графіка.
— А свою маленьку батьківщину часто навідуєте?
— Миколаїв належить до міст, де залишилося дитинство і все, що пов’язане з ним. Звісно, я пам’ятаю маленькі вулички, рідний будиночок на розі Садової і Великої Морської, парки «Побєда» та імені Петровського, пиріжки з гарбузовою начинкою… На жаль, усе це лише у споминах, бо час робить свою звичну справу. Вже немає мого будинку — на тому місці багатоповерхова споруда з усілякими офісами. Немає й родичів чи близьких. З болем дізнався про відхід в інші світи багаторічного голови міста Володимира Чайки — з ним підтримували тісні зв’язки. Хоч про місто не забуваю, востаннє був там торік. А нині триває інша частина мого життя — поблизу Санкт-Петербурга, де мешкаю в приватному будинку разом з сім’єю. До його спорудження сам доклав рук і сил. Хоч і рідко там буваю, однак то моя надійна гавань.
— Відомо, що ви одружилися зовсім у юному віці і зберігаєте цю любов. Хто ваша дружина, діти, онуки?
— Весілля справили ще в місті Байконур, коли нам ледь виповнилося по 18. Мою обраницю звати Аллою, вона насамперед моя дружина. А вже потім мама моїх дітей, господиня, музичний критик, берегиня дому. Виростили доньку. Маємо онуку й онука — Станіслава нещодавно закінчила університет, за фахом соціальний психолог, досконало володіє англійською та японською мовами. Онук Ян ходить до школи. Мене часто запитують, як вони ставляться до моєї творчості і чи не думали піти моєю дорогою. Я для них насамперед батько і дідусь, а вже потім співак. До співу всі вони ставляться як до моєї щоденної роботи. Приємно, що і донька, й онуки від мене перейняли відповідальне ставлення до справи, якою займаються.
— У вашій творчій біографії були кінематографічні моменти, зокрема в середині 1970-х знялися у фільмі «Небесні ластівки» разом з Людмилою Гурченко, Андрієм Мироновим, Олександром Ширвіндтом. Це випадковий епізод чи ви прагнули спробувати себе в іншій іпостасі?
— Випадковість. Знявся — і пішов далі. Хоч кажуть, що випадковість — це усвідомлена закономірність. Принаймні, я над цією сторінкою в моєму житті якось не задумувався і не акцентую на ній.
— Ви надзвичайно багато гастролюєте, що потребує фізичної сили, доброї творчої форми. А чи не буває так — треба виходити на сцену, а настрій не зовсім концертний?
— Не буває. Я співак і свідомий свого покликання. Роблю все так, аби пісня завжди була в радість: і мені, і моїм слухачам. А ось щоб бути у формі, дотримуюся кількох правил. Приміром, за кілька годин перед виступом максимально уникаю спілкування по мобільному телефону. Він забирає багато сил, негативно впливає на голосові зв’язки. Цього не скажеш про звичайну розмову — скажімо, про нашу. Я з вами розмовляю, однак «повз» зв’язки — вони зовсім не навантажені. Це вироблено професійно за багато років. Доволі вибагливий і перебірливий у харчуванні. Майже не вживаю м’яса, уникаю гострого, жирного, солоного, квашеного. Намагаюся якомога довше бувати на свіжому повітрі, спати не менш як 7 годин на добу. Якщо кажуть, що комусь досить 5 чи 6 годин, то не про мене. У кожного свій організм — він потребує своєї тривалості сну.
— Добре відомо про ваше хобі — колекціонування музичних записів великих композиторів і співаків світу. А чи маєте позапрофесійне захоплення?
— Дуже люблю акваріуми, а в них розводити рибок. У мене вдома щонайменше 3 тонни води і на вулиці тонн 12. Поки я на гастролях, дружина і діти доглядають за тими дивними створіннями. А приїду — не можу намилуватися, наскільки прекрасні ті рибки, хай навіть зовсім не золоті. Але вони мені дорожчі за будь-які діаманти.
— То виходить, ви багата людина?
— Ще й як! Багатий на враження, любов до слухачів і їхню — до мене. Правду сказав мудрець: усе вимірюється людською потребою — зроби її помірною і неодмінно станеш багатшим. Я давно на практиці дійшов цього висновку.
ДОСЬЄ «УК»
Сергій ЗАХАРОВ. Народився 1 травня 1950 року в Миколаєві. По закінченні 8 класів у місті Байконур (Казахстан) вступив до радіотехнічного технікуму. Після служби в лавах Радянської армії навчався в музичних училищах — Московському імені Гнесіних та Ленінградському імені Римського-Корсакова. Працював солістом Державного оркестру під керуванням Л.Утьосова, Ленінградського мюзик-холу.
Лауреат багатьох престижних міжнародних конкурсів. З гастролями побував більш як у 40 країнах світу. Народний артист Росії. Нагороджений орденом Дружби народів, міжнародним орденом «За примноження добра на землі». Удостоєний звання «Людина року» в номінації «За розвиток культури і мистецтва» — церемонія нагородження відбулася 23 березня 2013 року в палаці «Україна» в Києві.
Олександр ВЕРТІЛЬ, «Урядовий кур’єр»