Оксана Пекун, народна артистка України. Завжди щира, усміхнена, енергійна, з піснями в дарунок, яких в репертуарі назбирала майже 200. Вона переконана, що українська пісня завжди має бути мелодійною, актуальною, журливою й веселою, яка зачіпає струни душі будь-якої людини. Десять років як музична керівниця та телеведуча програми «Фольк-musik» на телеканалі UA:Перший збирала давні народні пісні з усіх куточків України та пропонувала їх глядачеві й водночас наповнювала їх сучасним життям. Сьогодні з Оксаною ПЕКУН поведемо розмову про творчість та особисте.

— Оксано, ти до музики припала із самого дитинства, хоч не з музичної родини. Навіть вирішила стати вчителькою музики. Як вважаєш, чому?

— Так, я не з музичної родини. Тато був фінансистом, викладав у тодішній Тернопільській академії народного господарства (тепер Західноукраїнський національний університет), навіть здобув звання академіка, повернувшись на свою батьківщину в білорусь, а мама була лікаркою-епідеміологом. Батьки наполягали, щоб я обрала якусь із їхніх спеціальностей. Вони обоє походять з пінщини в білорусі, але з українських родин. Я часто з ними їздила в гості до бабусі по материній лінії, ходила по гриби з татом, і ми багато годин співали, адже батько мав гарний голос.

Музично-хорові знання здобувала у знаного у краї педагога головного диригента дитячого хорового колективу «Зоринка» нині світлої пам’яті Ізидора Доскоча. Мабуть, від природи в мене була потреба співати. І вступила до Тернопільського педінституту, щоб здобути фах учительки музики та початкових класів. При виші діяв вокально-інструментальний ансамбль «Молодість», була його солісткою. Після двох років виступів у складі цього гурту почала брати участь у фестивалях.

Із 1991-го відкрила фестивально-конкурсний період як солістка «Молодості» на «Червоній руті». Тоді не мала досвіду, не знала музичного життя, шоу-бізнесу. Керівник «Молодості» композитор Олександр Бурміцький навіть якось кинув фразу, що з мене нічого доброго не буде, бо не фактурна. Тоді я стала активно займатися музикою, шукати власний репертуар, самовдосконалюватися. 1993-го поїхала в Чернівці на міжнародний пісенний конкурс «Доля», на якому стала лавреаткою. Потім були конкурси імені Володимира Івасюка, «Мелодія», «Романси Славутича», імені Клавдії Шульженко, на яких здобувала лавреатство.

— Побувавши на різних фестивалях і конкурсах, ти вирішила відкрити для себе світ телебачення. Більше хотілося бути на людях?

— Коли людина на видноті, то до її думки дослухаються, глядач їй довіряє. З огляду на мій музичний досвід мене запросили ведучою телепроєкту «Соло нового сезону» на телеканалі IСTV, де, крім розмаїття музичної інформації, пропонувала кліпи. Потім вела на Першому Національному програму «Вітаємо вас».

— Але проєкт «Фольк-musiс» став не лише особливим, самобутнім у твоєму творчому життєписі, а й у культурному житті всієї країни. Команда шукала та представляла перлини українських народних пісень, звичаїв, обрядів. Щонеділі люди збиралися цілими родинами біля екрана телевізора. Як зародився проєкт?

— На початку 2008 року мене запросили до штату телекомпанії та запропонували створити нову музичну програму, пов’язану з народними піснями.  Я, мій чоловік Володимир Коваленко та наші друзі працювали над втіленням задуму. Уперше в етері проєкт «Фольк-musiс» вийшов 6 вересня 2008 року. Це була єдина на центральних телеканалах фольклорна програма. За десять років існування ми мали мільйонні перегляди, була постійна глядацька аудиторія, шалена популярність серед молоді. Ми старалися, щоб старовинні пісні отримували сучасне аранжування та виконання. Продюсер Володимир Коваленко програму  «Фольк-musiс» огранив, має авторське право на неї. Із приходом нового керівництва нам сказали, що проєкт токсичний, хоч 2014 року на креативному форумі «Євробачення авторських форматів» у Берліні «Фольк-musiс» став фіналістом, здобув визнання.  Ми намагалися йти на компроміс, але не склалося, програму закрили.

— За знаком зодіаку ти Скорпіон, то можеш ужалити?

— Та ні, у моєму разі все навпаки: якщо жалю, то хіба сама себе.  Повсякчас готова допомогти людям, якщо попросять. Моя покійна мама мені завжди казала, що я мов мати Тереза. Але ж мені теж багато люди допомогли.

— А ось нещодавно вийшла на подіум як модель?

— Нині через велику війну все завмерло, здається, навіть душа, тож хочеться позитиву, руху. Крім того, що виступаю в доброчинних концертах, захотілося додати життєрадісності. Мені запропонували взяти участь у доброчинному проєкті, після показу організували аукціон, кошти від якого передали на потреби ЗСУ. Ніколи в житті не була моделлю. Це був показ колекції L.Chaykovska в межах святкування річниці журналу Cosmoledi.   Звісно, дуже хвилювалася, ходити подіумом не так легко, але старалася.

— Тебе часто запрошують бути членом журі різноманітних конкурсів і фестивалів. Легко чи складно оцінювати творчу талановиту молодь?

— Я сама пройшла через різні пісенні конкурси, знаю, наскільки важливо об’єктивно оцінювати того, хто стоїть на сцені. Жодної упередженості, тільки з повагою. Оцінюю виступ конкурсанта справедливо, бо знаю на власному досвіді, як легко поранити душу молодого виконавця. Завжди їм кажу: якщо не перемогли, не зупиняйтеся, працюйте над собою, вперто йдіть до мети. Колись мені таку пораду дала народна артистка України Надія Шестак. На одному з конкурсів я не здобула призового місця, вийшла і плачу, а вона мені каже: «Головне в пісні — показати не голос, а душу. Шукай свою пісню, не зупиняйся». Ці слова я запам’ятала на все життя, вони мене дуже мотивували.

— І ти знайшла свою пісню, стала народною улюбленицею. Які останнім часом пісенні роботи представила?

— Найголовніше, що кожна моя пісня знаходила і знаходить свого слухача, й це мені приємно, бо додає снаги. Уже виконала майже 200 пісень. За останнього пів року стала хітом композиція «Я така ще молода». Візитівкою моєю залишається «Зелен-клен». «Осінь» характеризує мене як народжену цієї пори року, «Не залишай» розказує про мене як про жінку, що кохала й кохає. «Кав’ярня кохання» — це теплий спогад про рідний Тернопіль, його кав’ярні, де із друзями радісно пила каву, ділилася сокровенним. Народна пісня «Черевички» просто підняла мене, я знайшла її в телепроєкті «Фольк-musiс» на Рівненщині. Донесла її до слухача разом з театром пісні «Джерела», вона стала популярною. Тепер співпрацюю з кавер-гуртом «Лимон», остання наша робота — «В Вифлеємі» як різдвяний подарунок. З Тетяною Піскарьовою, яка нині в Чорногорії, готуємо пісню «Подруженька» про двох подруг, яких роз’єднала війна.

У перші дні широкомасштабного вторгнення рашистів в Україну я не могла не те що співати, а говорити. Мої діти — донька, зять, онук — кілька днів були в одному із сіл Київщини в окупації. Не знала, як пережити це. Я в цей час була теж під Києвом, але туди, на щастя, рашистська нога не ступила. Ходила садочком, плакала, розмірковувала, як маю діяти, а коли підійшла до куща калини, то чомусь ураз спливла в думках пісня «Ой, у лузі червона калина». Заспівала її, розмістила в YouTube. Потім почула її в етері вже у виконанні Андрія Хливнюка. Пісня, якій понад 100 років, додавала мені сил у моїй біді. А діти все-таки змогли вирватися з рашистських лещат. Вірю, що наш народ підніме червону калину і переможе ненависного ворога.

— «Твій голос зупинить війну» — таке гасло обрала ти для своєї сторінки у фейсбуці. Як звучить твій голос підтримки?

— Долучаюся почуттями, закликами, піснями. Уже кілька років поспіль їжджу до наших захисників із піснями, приношу їм хвилини радості, душевного спокою. Мій голос підтримки звучить передусім під час концертів, зокрема доброчинних. Нині, в час великої війни,  виступаю на музичних заходах, на яких збирають кошти для потреб нашої армії. Охоче співаю й для переселенців. Скажімо, нещодавно брала участь у концерті «Я люблю Маріуполь».

— Знаю, що ти турботлива, щира, не боїшся різної роботи. До слова, ти колись любила займатися рукоділлям. Полишила цю справу, коли стала відомою співачкою?

— Так, люблю і своїм рукам дати працю. Під час пандемії COVID-19 разом з донькою зробила ремонт у кухні. Зрештою, чого я лише не робила й не роблю: і вишивала, і малювала картини, і плела. Останнім часом сплела доньці й онукові светри. Коли прийшли рашисти, то у гніві вирубувала сухі гілляки, виполювала бур’яни  у своєму садочку й проклинала тих варварів. Кажуть, що не можна слати прокльони, а що вдіяти, коли в душі пекучий біль за наших воїнів, які гинуть, за мирних наших людей, яким московити забирають життя лише за те, що вони  українці, що краще живуть за них, за те, що мають волю, віру та люблять щиро рідну Україну?

— Кухня — теж твоя царина?

— Я ж жінка, отже маю вміти і варити, і пекти. І вмію, хоч насправді дуже люблю, як хтось готує. Зять Олександр — технолог, а ще майстер приготувати якусь смачну страву, має рецепти багатьох соусів і приправ.

— Доньці Ліді не хотілося підкорювати сцену? Адже у шкільні роки вона співала в хоровому колективі «Зоринка».

— Ліда має прекрасний голос, співала в «Зоринці», але вона не так любить сцену, як я. Може, тому, що з дитинства бачила, який важкий шлях співачки, коли мама у постійних відрядженнях чи виступає з концертними програмами. Її більше виховувала бабуся, хоча щотижня я приїжджала до неї в Тернопіль. Вона має філологічну освіту, але згодом здобула фах маркетолога, працює в одній із провідних компаній країни.

— Ти вже сьогодні згадувала про свого чоловіка Володимира Коваленка, який разом з тобою створював телепрограму «Фольк-musiс». Він і твоя підтримка, і продюсер, і кохання?  

— Саме так. Майже 28 років ми з ним ідемо разом, мов половинки одного цілого. 1994-го я вирішила взяти участь у всеукраїнському телефестивалі «Мелодія», який організовувала львівська телекомпанія «Міст». Володимир Коваленко тоді був одним з керівників  цієї студії, автором і ведучим «Мелодії». Набрала номер його телефону, а він, чую, каже у слухавку: «Та навіщо мені ще та Пекун?». Я ж, як називає мене Іван Попович, мистецько вперта: чого прагну, того й добиваюся. Можливо, це іноді когось дратує, але я така за характером, не зупиняюся на досягнутому. Тоді теж наполягла і виступила на «Мелодії». Коли приїхала до Львова й зустрілася, то вже з першого погляду серце ойкнуло. Зустрічалися певний час майже на одних і тих самих імпрезах. Може, я взяла Володю безпосередністю, поглядом, а то й піснею, бо зародилося кохання, яке стало міцним фундаментом нашого щасливого сімейного життя.

Микола ШОТ,
«Урядовий кур’єр»

 

Фото з особистого архіву Оксани ПЕКУН

ДОСЬЄ «УК»

Оксана ПЕКУН. Народилася 2 листопада 1969 року в Тернополі. Вищу освіту здобула 1991-го в Тернопільському педагогічному інституті (нині Національний педуніверситет ім. Володимира Гнатюка). Певний час працювала вчителькою, викладачкою, з 2008-го до 2018 року — музичною керівницею та телеведучою програми «Фольк-musik» на телеканалі UA:Перший. Співачка, лавреатка всеукраїнських і міжнародних конкурсів. Народна артистка України.