Була в нашій історії Маруся Богуславка — жінка надзвичайної сили духу. Народна балада розповідає, як вона визволила з турецької неволі закутих у кайдани козаків. Цей образ згадався, коли я довідалася про теперішню діяльність Оксани Білозір: понад рік у складі Антитерористичного центру при Службі безпеки України співачка визволяє наших військовополонених. Понад рік ця красива жінка — на війні. А її зброєю завжди була пісня. Тож 21 січня в Національному палаці «Україна» відбудеться її ювілейний концерт, присвяченій 40-річчю творчої діяльності.
.jpg)
— Пані Оксано, як ви потрапили в зону АТО?
— Ще в 2014 році, коли на сході України розпочалися воєнні дії, ми зустрілися із заступником голови СБУ Віталієм Маліковим і вирішили створити центр, який би працював на ідею психологічного розвантаження наших воїнів. Тож уже понад рік Палац «Україна» проводить гастрольно-концертні тури в зоні, де триває війна. Було сформовано список артистів різних жанрів, які погодилися виступати у військових підрозділах.
— Артисти не бояться їхати під кулі?
— Як ініціатор цієї роботи спочатку з концертами я сама все об’їздила, зважила, наскільки ця діяльність безпечна для життя. Тож коли розмовляю з артистами, кажу, що я там неодноразово була, що вони їздитимуть у броньованих машинах, їх охоронятиме спецпідрозділ «Альфа».
— Кому з артистів хотіли б подякувати особливо?
— Не хочу нікого образити. В АТО бажають їхати всі артисти, яким пропоную.
— Довелося читати, в які небезпечні ситуації ви потрапляли на чужій афганській війні, коли з гуртом «Ватра», де були солісткою, виступали перед воїнами. А тепер ця війна… Таке враження, що вам вдалося прорватися за лінію страху. Чи й справді нічого в житті не боїтеся?
— З одного боку, я боєць — мій батько Володимир Розумкевич був політичним в’язнем, а з другого — миротворець. Завжди прагну, щоб навколо були гармонія, спокій, порозуміння, щоб завжди можна було розв’язати конфлікти, вузлики долі…
— Який вузлик долі нам, українцям, треба насамперед розв’язати?
— Гадаю, передусім нам потрібно навчитися шанувати тих, хто становить силу, справжню потугу нації, кращих серед себе, а не навпаки. У нас багато людей, які піднімають позитивну для всього суспільства хвилю, прагнуть запалити народ якоюсь цінною ідеєю, і одразу знаходиться багато тих, хто хоче все це заперечити. На жаль, у нас недолуга політична еліта, вона не є розвиненою в інтелектуальному і духовному сенсі. Вона дрібна порівняно із запитами українського суспільства. Так трапляється тому, що ми не тих обираємо. У парламент мають іти люди, які ствердилися, щось створили для своєї держави, а тепер хочуть працювати на загал, щоб поширити свій досвід на всю країну. Який досвід можуть поширити депутати, яким по 25 років? Вони не мають життєвої мудрості, шукають самих себе, не розуміють багатьох людських проблем.
— Наша нація дуже заполітизувалася.
— Це так. А заполітизована вона своїм же політикумом. Усі ці роки у суспільстві активно обговорюємо саме політичні питання, а мало часу й уваги приділяємо соціально-економічним. Наші люди навіть не запитують, що це таке — їхні соціально-економічні права. Складається враження, що їх готують тільки для сприяння у прийнятті політичних рішень, а українські громадяни не бачать свого конкретного життя в тій політиці. Нині на всіх рівнях говорять про боротьбу з корупцією. А чому існує таке ганебне й неприпустиме для нормального соціуму явище? Тому що існує одне найважливіше невирішене питання: українці впродовж усієї своєї історії в уже незалежній державі мають катастрофічно низьку зарплату. Хтось може пояснити, як прожити на 1300 гривень пенсіонерові чи на 2000 гривень — медсестрі?
— Статистичні дослідження підтверджують, що українці ставляться до своєї влади з великою недовірою. Йдучи в політику, ви не боялися втратити народну любов до себе як до улюбленої співачки?
— Коли починала співацьку кар’єру, то якось почула від своєї бабці Олі: «Оксано, яку гарну професію ти маєш: щодня в тебе неділя». У розумінні бабці концерти мають бути лише в неділю. Я справді жила вдалині від проблемного життя, для того, щоб людям приносити свято. З юності це було моїм головним завданням. А згодом настав інший час — закачувати рукави і розгрібати «ями»… Я розуміла, що головний мій спонсор — український народ. Це він, тобто звичайні українці, є вкладниками в мою творчість, які йдуть до мене на концерти, беруть кошти зі своєї кишені. У мене не було спонсора, який би вкладав у мій розвиток шалені гроші, а я на тому тлі жила б собі успішно й розкішно.
Та одного разу я зрозуміла: кишеня мого народу порожніє. Якщо не буде народу, який здатний утримувати своїх митців, щоб вони могли розвивати своє мистецтво, то і мистецтво скоро зникне…
— Серед українців вистачає тих, хто не вірить, що колись доля України зміниться на краще, а є й ті, хто вірить в особливу долю України. А як ви? Чи могли б наважитися зробити власний прогноз щодо 2016 року?
— Звичайно, належу до тих, хто вірить. Але не хочу казати про особливу долю.
Нині небезпечно говорити про унікальність. Я б закликала українців до прагматизму: коли розумієш, що саме потрібно, яка в тебе мета, то починаєш відповідно діяти. Нам потрібен мир. Тому слід думати і діяти так, щоб зупинити війну. У мене в репертуарі є особлива пісня — «Чорна квітка». Вона присвячена жінкам-вдовам, чоловіки яких загинули на Донбасі. Крізь своє серце я пропустила цей невимовний біль.
На фронті воїни запитують мене: «За що ми воюємо?» Зазвичай відповідаю: «Ви воюєте за перемогу, але насамперед — за своє життя, яке ви повинні зберегти».
— Як би ви охарактеризували пісні, що нині звучать?
— Які ми, такі й пісні звучать. Змінимося ми — інші пісні з’являться. Певна річ, якби наша нація була цілісною в культурно-мистецькому плані, то й пісні були б відповідні — витончені, високохудожні, врешті, найголовніше — власні, українські. А поки що звучать російськомовні шлягери. Така нині доба: змінюються цивілізаційні вектори, ми отримуємо різні виклики часу, зокрема й цей: чужі пісні на нашій землі.
Мене часто запитують, яких виконавців люблю. На це запитання є відповідь: люблю виконавців, які творять український культурний простір. Усіх їх люблю і готова завжди підтримувати. У цьому контексті найдалекогляднішими, найгуманнішими політиками вважаю тих, хто творить український культурний простір.
— Як вважаєте, що може зробити пісня, отже співак?
— Заспівана пісня може підняти самоусвідомлення народу, завдяки їй може відбутися таке осмислення всередині кожної душі, про що політики тільки мріють. Особливо це стосується нас, українців, адже ми народ, який мислить ірраціонально.
— Українці перестали співати. Коли може знову политися спів над нашою землею?
— Народ не співає, бо у нього зранена душа. Зцілиться душа — знову зазвучить пісня.
— Свій ювілейний концерт, присвячений 40-річчю творчої діяльності, ви назвали «Сповіддю». Зазвичай людина сповідується в інтимній атмосфері, а вашу сповідь слухатиме не одна тисяча людей.
— Кожна моя пісня — це сповідь пережитого, переосмисленого мною. У концерті одна пісня витікатиме з іншої, й усі вони творитимуть духовне намисто, яке хочеться тримати в руках.
— Як часто в житті сповідуєтеся?
— Я християнка, прагну щомісяця ходити на сповідь. Але з роками зрозуміла, що найцінніша сповідь та, коли сповідуєшся сама перед собою. Тільки тоді, зрозуміла, сповідуєшся перед Богом. Бо ти ж — його частинка, частинка Божественної душі. Можу усамітнитися для сповіді, коли моя душа того потребує. Вважаю, що сповідуватися потрібно тоді, коли в цьому виникає потреба самої душі.
— Кілька років тому ви сповідалися перед українцями книжкою «Біла зірка України», яку написала відома в Україні співачка, поетеса і художниця Анжеліка Рудницька. У книжці справді багато сповідальних епізодів, про які не всі наважилися б говорити. Чому ви дозволили собі таку надзвичайну відвертість?
— А тому що в мене двоє синів, дві внучки, і мені б хотілося, щоб вони знали все з моїх уст.
— Свою пісенну творчість ви якось порівняли з цементом, який з’єднує цеглини української культури.
— Усе життя старалася, щоб той цемент виявився міцним.
— Як ставитеся до узагальнень про гірку долю України, які доводиться чути то від астрологів, то від істориків?
— Не вірю жодному негативу щодо долі України. Так, у нас є проблеми. Очевидно, найголовніші й найважчі з них осіли в наших душах. Якщо злобу, непримиренність змінимо на жертовність і милосердя, співпереживання й співчуття, то й доля наша неодмінно зміниться на краще. Головне — не звикнути до негативу. А тепер для нас актуально: не звикнути до війни! А на всякі біди і хвороби у людському суспільстві завжди знайдуться ліки — як та чарівна квітка, що може вилікувати хвору людину. Так само і в суспільстві.
Світлана НЕДІЛЬКО
для Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Оксана БІЛОЗІР. Народилася 1957 року в селищі Смига на Рівненщині. Закінчила Львівське музично-педагогічне училище ім. Ф. Колесси та Львівську консерваторію ім. М. Лисенка. За фахом диригент. Сольну кар’єру розпочала у 1979 році, ставши солісткою ВІА «Ватра», керівником якого був Ігор Білозір. 1999-го здобула вищу дипломатичну освіту. Народний депутат України 4, 5, 6 скликань. Працювала головою підкомітету з питань міжпарламентських зв’язків та головою Постійної комісії з питань закордонних українців Комітету Верховної Ради в закордонних справах, членом Постійної делегації Верховної Ради в ПАРЄ. З лютого по вересень 2005 року — міністр культури і туризму. Народна артистка України.