Три роки тому талановита двадцятирічна дівчина з Дрогобича Христина Соловій на телепроекті «Голос країни» заспівала так, що Святослав Вакарчук не стримав сліз. Більше того, метр рок-музики не тільки взяв її у свою команду, а й уперше наважився стати продюсером. Тепер Христина співає разом зі своїм кумиром, відеокліпи до її пісень зашкалюють за кількістю переглядів, а квитки на перші концерти годі було дістати.
УК: Христино, закінчився ваш перший пісенний тур. Побачили свого слухача?
— Я виступала у п’ятьох містах-мільйонниках. І, здається, побачила свою аудиторію. Вона різна: від зовсім юних до тих, кому за 50. Комусь із них близький народний лемківський спів, іншим подобаються мої авторські пісні. Найбільше прагнула достукатися до молоді, тож приємно, що вона теж серед моєї публіки.
УК: Мабуть, ще маленькою дівчинкою батьки водили вас у Львівську оперу. А тепер даєте тут сольний концерт. З якими відчуттями?
— Я вже співала на цій великій сцені, але із сольним концертом — уперше. Не кривитиму душею: в певний момент відчуваєш, що не все залежить від тебе. Львів — моє місто, мій дім, там грав мій дідусь. У залі сиділа вся родина, тато повернувся з Канади. Єдине, чого не вистачало, — тіснішого контакту з глядачем, бо нас розділяла оркестрова яма (сміється). Відомо, що львівська публіка особлива, дуже вибаглива. Найбільше це відчувалося на тлі концертів у Харкові, Дніпрі, Одесі, де ментально слухачі відкритіші — не стримують себе в емоціях. Одначе враження, якими вони зі мною ділилися після виступу, позитивні. Тож маю надію, що незабаром знову співатиму у Львові.
УК: Свій перший альбом ви назвали «Жива вода», де переважають лемківські пісні в оригінальній обробці. Яка музика стає живою водою?
— Народна. Я колись над цим довго міркувала і виклала ці думки на диску. Народні пісні — те джерело, з якого бере початок будь-яка музика у світі в усі часи. В якісній сучасній музиці звучить переспівування, доповнення з якимись прикрасами, різні варіації й синтез. І це не лише пісні, а й мелодика. Тому фольклор як жива вода: постійно змінює агрегатний стан, форму, але його джерело ніколи не висихає.
УК: Звідкіля у молодої дівчини глибока любов до фольклору? Хіба молодь слухає народні пісні?
— Був період, коли теж вважала, що це не модно. Але не переставала слухати. Поміж сучасних пісень, які зазвичай пересилали мобільними телефонами через блютуз, у мене були записи Національного хору ім. Г. Верьовки або народні пісні у виконанні тріо Мареничів. Ця любов з дитинства.
УК: Тобто важливі цеглини у формуванні особистості закладають батьки.
— Великою мірою батьки. Але мені ніколи нічого не нав’язували. Звісно, водили в оперу, театр, але в жодному разі не забороняли щось слухати. У душі обізвався голос предків, коли почула по радіо лемківську пісню «Под облачком», — на той момент ще були живі двоюрідні дідусь із бабусею. (Згодом цю пісню я заспівала у відомому фільмі «Століття Якова»). Ми часто приїжджали до них у Самбір — вони там опинилися після операції «Вісла» наприкінці 1940-х. Згодом я почала ходити в хор «Лемковина», щоб якнайбільше дізнатися про народну творчість лемків.
Тоді ще не думала самотужки щось записувати — насолоджувалась лемківськими піснями тут і зараз: їздила на фестивалі, ходила на репетиції, співала в багатоголосній гармонії.
Мої батьки закінчили диригентське відділення Львівської консерваторії і прищепили мені любов до хорової музики. Тож поступово народжувалася мрія донести ці пісні до людей. Інколи мене накривало настільки, що не могла ні спати, ні вчитися: в голові безперервно кружляли народні мотиви.
УК: І ось оголосили кастинг на «Голос країни».
— На той момент вважала, що це не для мене. Але мої однокурсниці заповнили за мене заявку, я лише додала свої записи. Гадала, моя анкета загубиться серед тисяч інших. А коли пройшла кастинг, зрозуміла, що потрапити на проект можливо. І подумала: чому б не спробувати?
.jpg)
УК: Коли збагнули, що Святослав повірив у вас: як уперше заплакав від вашого голосу чи як зголосився стати продюсером?
— Не можу визначити цей момент. Коли закінчився той день зйомок, ми всі виходили з павільйону. Святослав підійшов до нас із мамою і сказав: «Хочеш записати альбом лемківських пісень? Я тобі допоможу. Запишемо разом». Я тоді була окрилена, але завжди маю голову на плечах. Тому розуміла, що багатьом учасникам було сказано безліч хороших слів. Я насолоджувалася моментом. Вважаю, що це найбільша моя перевага серед тих, кому чогось не вистачило, щоб досягти свого. Треба вміти сказати «дякую» всьому, що маєш на сьогодні, а не скаржитися на долю.
УК: З Вакарчуком ваші голоси злилися у пісні «Гамерицький край» і не тільки. Що відчували, співаючи з метром?
— Безперервну ейфорію. Не знаю, як ще це назвати. Ви захоплюєтесь якимись екстремальними видами спорту? Ось у ті хвилини переповнюють схожі відчуття. Я жила в такому стані впродовж всього запису свого альбому. Тепер мене трішки відпустило, і я відкрита до чогось нового — у творчому плані.
УК: Якось зазначили: на сцену треба виходити, лише маючи що сказати слухачеві. Мрія донести лемківську культуру здійснилася, що далі?
— Пишу авторські пісні — вони перегукуються з народними. Але черпаю наснагу не лише з лемківського фольклору. Захоплююсь піснями різних народів. Наприклад, французькі старовинні балади, староанглійські, сербські, македонські, польські, білоруські.
До мого другого альбому, який, сподіваюсь, вийде восени, ввійдуть авторські композиції. Святослав надалі мені в цьому допомагає. Частину нових пісень уже граємо з музикантами на концертах. Перша ластівка з майбутнього альбому — пісня «Хто, як не ти» з кліпом, який ми зняли у Львові. Більшість пісень написала саме тут — Львів надихає.
УК: Ваша творчість розвивалася паралельно з буремними подіями в країні: Революція гідності, війна.
— Коли записували перший альбом, усім нам, українцям, боліло інше. Нікому з нашої команди, а тим паче Святославу, совість не дозволяла думати про презентацію. Воєнний конфлікт не стихає досі. Можливо, хоч якось підтримаю солдатів своїми піснями. Я не можу взяти автомат, щоб захищати країну. Але можу писати пісні, співати і так підтримувати цих людей. Воїни мені часто пишуть, інколи просять приїхати. Хочу виступити у львівському шпиталі, можливо, київському. Через концерти не змогла це зробити. Я зі своїм 41 кілограмом фізично не витримувала навантаження. Оскільки концерт — не лише півтори години виконання, це цілий день підготовки. Сподіваюся, з часом звикну і трішки нарощу м’язи.
УК: Чому музика потрібна навіть у складний час?
— Світова історія переконує, що під час воєн народжувалися ледь не найкращі пісні. Натомість мене не надихають ці події. На жаль, певні колеги по сцені не цураються скористатися моментом: штучно пишуть пісні про війну, на які люди відреагують сльозами. Мені від цього дуже боляче.
УК: Після переїзду до столиці, казали, що могли розплакатися, почувши українську на вулицях. Тепер відчуваєте зміни?
— Я в Києві вже понад півтора року. За цей час і люди стали свідоміші, і деякі заходи теж даються взнаки. Скажімо, квоти на радіостанціях. Здається, люди більше переймаються українською й українським. Я не прихильниця насадження чогось, але певні заходи потрібні. В українське і в українську мову треба закохувати передусім якісними перекладами, якісною музикою, якісним кіно. Коли сідаю в таксі, вітаюся «Добридень!», і зі мною починають розмовляти українською. Але вже від цього не плачу. Бо починаю вірити в те, що всі вважають це нормальним. Так має бути, якщо поважаєш себе й країну.
УК: Повертаючись до квот, чи потрібно рекламувати українську музику?
— Усе російськомовне нині настільки розрекламоване, стільки грошей в це вкладено! А чому тоді не рекламувати українське? Це речі, до цього люди мають звикнути і не розмежовувати, а обрати, що їм потрібно. Особливо ті, хто вважає себе ущемленими. Ось вони слухали Михайлова і Лепса, а тут їм дають Табакова чи Винника українською. В артистів зовсім різна площина, і слухач чомусь думає, що це недостойна заміна. Тому потрібно дбати про якість. Не можна просто замінити російського виконавця на українського. Треба зробити так, щоб люди самі обирали якісну українську музику.
УК: Просуваєте свої пісні чи з радіостанцій вже самі телефонують?
— Так, радіостанції цікавляться, коли вийде нова пісня. Але, звісно, зі мною працює велика команда, і в цьому мені теж дуже пощастило.
УК: Чи впливає на вашу творчість чиясь музика?
— Мені подобається Адель, британський рок-гурт The Cure, люблю Стінга, який досі мене надихає.
УК: Слідкували за добором на Євробачення-2017?
— Уболівала за Vivienne Mort — їхня музика мені близька. Імпонує, що солістка гурту має власну позицію і не йде на сумнівні компроміси. Дуже складно бути в шоу-бізнесі й залишатися собою. Артист не має йти на компроміс з аудиторією, не повинен під неї підлаштовуватися. Інакше буде як з фаст-фудом, де його власники керують смаками людей. Натомість ця їжа абсолютно порожня — для того, щоб напхатися. Є й така музика. Деякі артисти, продюсери добре це усвідомлюють. Адже на що люди швидше підуть: на те, над чим треба замислитися, чи на те, що легко ковтати і швидко заходить у голову?
УК: Співаєте, що є «різні барви тої правди — маєш совість, то купи». Як ставитеся до артистів, які їдуть заробляти гроші в Росію?
— Вважаю це зрадою. Зрада Батьківщини — зрада себе. У мене є знайомі, які так чинять. Гадаю, це швидко їх наздожене і вони збагнуть, що такі дії мають руйнівні наслідки. Доки триває війна агресора проти мого народу, не поїду співати в Росію, не співатиму російською. Хоч вважаю, що народ тієї країни не винен.
УК: Від чого може кипіти ваша кров?
— Багато від чого, я дуже імпульсивна, темперамент лемків такий! (Сміється). Від несправедливості, брехні, лицемірства. І від багатьох позитивних емоцій — від кохання, написаної пісні, коли відчуваю, що вона справжня.
УК: Почувалися щасливою?
— У якийсь момент — так. Але щастя — це шлях. Адже людина лише в певні моменти почувається щасливою. Якщо сьогодні мені здається, що все пропало, роблю щось не так, знаю: настане день, коли почуватимусь на сьомому небі. Такий життєвий закон. Не можна зловити щастя й посадити його коло себе.
УК: На якій музиці має виховуватися українська молодь?
— Якщо говорити про базові речі, то, звісно, це українські пісні. Дитина від народження має чути українську колискову, історичні пісні про Україну — їх дуже багато. Мені таких пісень співала бабця. Мабуть, це чи не найважливіший аспект того, що я роблю. Адже дуже великий відсоток виховання закладається в ранньому дитинстві. Не потрібно силоміць водити дитину у філармонії, театри, але треба чимось зацікавлювати, щоб вона самостійно зробила вибір.
УК: Де можна наживо почути ваш голос найближчим часом?
— У квітні розпочався масштабний тур: Рівне, Луцьк, Ужгород, Чернівці, Тернопіль, Івано-Франківськ, Хмельницький, Вінниця, Львів, Київ. Усі концерти відбуватимуться в драмтеатрах — це найбільші зали для формату моєї музики. Тож чекатиму на всіх шанувальників!
Інна КОВАЛІВ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Христина СОЛОВІЙ. Народилася 1993 року в Дрогобичі на Львівщині. Закінчила Львівський національний університет ім. І. Франка. У співпраці з продюсером Святославом Вакарчуком записала кілька авторських пісень. У 2015-му на фестивалі ГогольFest презентувала перший пісенний альбом «Жива вода». Здобула перемогу в категорії «Кращий відеокліп» в Українській музичній премії Yuna 2016. Відеокліп на пісню «Тримай» в інтернеті набрав понад 8 мільйонів переглядів.
Ми в Google+