За соснами і березами сяйнуло золотом. Мить — і обабіч дороги відкрилося залите сонцем поле з квітучими соняхами. Пасажири автобуса замилувалися: красиво!

«Орендар хазяйнує!» — повернув до реальності чийсь голос.

Справді, на бідних гумусом землях поліської зони добрий господар не посіє цю культуру, котра виснажує навіть родючі чорноземні грунти так, що полю треба сім років для «відпочинку». Так чинить тільки той, кому не болить майбутнє навколишніх сіл, хто прийшов, аби «зняти вершки», викачати за короткий термін із земель усе що можна і… взяти в оренду інші селянські паї, наобіцявши «золоті гори».

«За останній рік в області посіви соняшнику зросли удвічі, у деяких районах доходить до 500 (!) відсотків, — непокоївся на нараді із аграріями голова Чернігівської облдержадміністрації Володимир Хоменко. — При тому, що ця культура навіть не районована для Полісся. Має бути соціальна відповідальність орендарів за той край, де вони заробляють гроші. Адже при такому господарюванні землі можуть швидко дійти до стану деградованих».

Втім, селяни практично не можуть вплинути на ситуацію із використанням їхніх земель. Адже багато орендарів перебувають далеко за межами області. Спробуй, достукайся до них!

Та й законодавством поки що повністю не відпрацьовано цей момент — по обстеженню ∂рунтів і контролю орендодавців щодо їх використання. Уся надія на Президента, котрий ставить питання про земельну реформу. Адже вона передбачає відповідальність орендатора за  якість землі. Той, хто виснажує поле, повинен відновлювати його родючість власним коштом. Хто не хоче того робити — має стати перед законом і бути позбавленим права на оренду.

Поки що ж паї здаються «на віру». Селяни в глибинці раді можливості доручити обробіток свого наділу будь-кому, аби земля «не гуляла». Тож і просувається сонях у північні райони області, де з давніх-давен сіяли льон і садили картоплю, одержуючи рекордні врожаї. Можна тільки уявити, що виросте на тих ланах після «сонячної квітки».

Тим часом природна для краю квітка кольору неба рідко де й промайне. Якось у Новгороді-Сіверському у музеї побачила експозицію, присвячену льону: снопики цієї рослини, насіння, пряжа і вироби з неї. Аж сумно стало, що в місцевості, котра раніше славилася своїм льонарством, цю культуру вже ніхто не сіє. Залишився тільки відголосок колишньої слави — у музейному куточку, щоб хоч дітям показати. А міг би бути прибутковий бізнес: за кордоном, де вироби з натуральної сировини надзвичайно популярні, з руками відірвали б наші лляні скатерті, сорочки, простирадла, рушники… І заплатили б за це пристойні кошти. Та щоб цю справу відродити, у неї треба вкласти фінанси і труд.

Однак нинішніх бізнесменів цікавлять «швидкі гроші». Вони живуть сьогоднішнім днем, не переймаючись майбутнім землі, котра здавна годувала жителів краю і яку вони хотіли б передати своїм дітям. Тож і панує сонях, як непроханий гість, в обрамленні поліських сосон і беріз…