Солодкий запас

У 1991 році в Україні налічувалося 192 цукрових та рафінадних заводи. Нинішнього сезону цукроваріння здійснюють лише 38. З них шість працюють у столичній області. Фахівці стверджують, що такої кількості «солодких» підприємств вистачить, аби забезпечити українців цукром. Більше того, цей товар наші промисловці починають вже навіть експортувати за кордон: за повідомленням асоціації «Укрцукор», у вересні 2016 року вітчизняні виробники продали 39,9 тисячі тонн солодкого піску, що є найбільшим місячним показником за останні п’ять років. Причому найбільше полюбляють український цукор першої категорії у Шрі-Ланці, Грузії, Азербайджані, М’янмі, Таджикистані. За прогнозами асоціації, до кінця 2016 року наші виробники експортують 250 тисяч тонн солодкої продукції. І це може бути найкращим підтвердженням думки працівників галузі про кінець «цукрового» падіння України — одного зі світових виробників солодкої продукції.

Навчилися рахувати

— Я переконаний, — висловив думку з цього приводу директор ТДВ «Узинський цукровий комбінат» Леонід Крот, — що нині діючі цукрозаводи є перспективними підприємствами. Адже більшість із них модернізовано, і нині виробництво на них відповідає європейським стандартам. «Технічна» революція відбулася і на нашому комбінаті, якому нинішнього року виповнилося 118. Старожил українського цукроваріння не міг уже конкурувати із молодими «навороченими» заводами. Тож наш власник вклав чималі кошти в модернізацію виробництва.

Зміни торкнулися насамперед енергетичного господарства комбінату: передбачаючи подорожчання природного газу, узинці переобладнали власну ТЕЦ під альтернативне паливо. Три її котли відтак запрацювали на дерев’яних пелетах — паливних гранулах, вироблених з деревини чи відходів деревообробки. Підприємство закуповує їх нині у виробників Київської, Житомирської, Волинської областей.

В Узині не прогадали: за нинішньої ціни на газ (а його за добу довелося б спалювати понад 80 тисяч кубів) комбінат давно б уже вилетів, як то кажуть, у трубу. Використання пелетів не лише забезпечило безперебійну роботу виробництва, а й сприяло навіть значній економії коштів.

— За добу така економія становить близько 200 тисяч гривень, — приєднується до розмови головний інженер комбінату Сергій Трач. — За рахунок цих коштів ми змогли вирішити чимало виробничих, технічних, фінансових, побутових та інших питань. І хоч реконструкція лише одного котла коштувала півмільйона гривень (плюс 600 тисяч гривень проект), «енергетичні» інвестиції ми вже відбили.

До речі, деякі інші цукрові заводи теж перейшли на альтернативне паливо (наприклад, замінили газ на вугілля), але такого економічного, як в Узині, ефекту вони не досягли. Бо для складування вугілля потрібна додаткова площа на підприємстві, та й горить воно «шкідливо». А дубові чи соснові пелети екології не шкодять.

Прибуток від етанолу

Окрім того, узинці довели, що на цукровому виробництві можна випускати не лише солодкий пісок, а й високооктанову добавку до палива — етанол — як складник бензину. Практика «схрещування» бензину з етанолом в Європі відома ще з початку двохтисячних. Тоді паливні експерти помітили, що етанол збагачує бензин киснем, а отже, той краще горить, зменшуються викиди окису вуглецю в атмосферу.

У міксі бензину та етанолу менше сірки, бензолу, іншого «сміття», шкідливого для мотора. Відповідно знижується кількість продуктів згорання, які призводять до підвищеного зносу агрегата й окислення масла. Окрім того, етанол є менш вибухонебезпечним, що важливо у разі дорожньо-транспортних пригод. Відтак до 2005 року в бензин почали додавати 2% етанолу, до 2010-го — вже 5%, а до 2020-го цей показник планують довести до 10%.

Узинці врахували не лише це, а й ту обставину, що під час переробки солодких коренів утворюються такі відходи, як жом (виварена стружка цукрових буряків) та меляса (залишки цукробурякового виробництва). Раніше (та й тепер) їх використовували переважно як корм для худоби. В Узині ж знайшли прибутковіше використання меляси: з березня 2016 року з неї виготовляють перспективну присадку до бензину, що підвищує октанове число світлих нафтопродуктів. Тож узинський етанол 92-й бензин перетворює на 95-й.

— Чіткий розрахунок та європейська технологія, — хва литься начальник цеху з переробки меляси Роман Скарлатов. — До етанолу ми йшли кілька довгих років: спочатку на комбінаті виробляли компонент палива моторний універсальний (так званий КМПУ), а потім освоїли вже нову технологію. А чом би й ні? Україна хоче інтегруватися в Європу, а там такі ініціативи вітають. Окрім того, мелясу раніше ніхто не цінував на виробництві. Сьогодні ці «відходи» — як золото. Власної меляси навіть стало не вистачати, і ми почали закуповувати її на інших цукрових заводах.

Але головний плюс меляси в тому, що вона дає роботу 50 працівникам на рік. Після переробки цукрових буряків комбінат закривають на зиму, а етаноловий цех торгує бензиновими присадками. Інші цукрові заводи могли б теж випускати таку продукцію, але для цього потрібне спеціальне обладнання, навчання робітників — одне слово, додаткові клопоти та затрати. А в нас ще не всі директори мислять економічними категоріями. Тому, виробивши цукор, вони «розпускають» трудові колективи до березня — квітня наступного року.

Погляд у перспективу

Торік ТДВ «Узинський цукровий комбінат» виробив 18 тисяч тонн цукру. 2016-й планує закінчити не гірше. І для цього є всі підстави: до переробки цукрових буряків підприємство взялося 5 вересня. На день, коли ми побували в Узині, місцеві цукровари заготовили 77,3 тисячі тонн солодких коренів, з яких переробили вже 68,4 тисячі тонн. Цукру з конвеєра зійшло 8389 тонн.

— До 20 листопада маємо намір заготовити всі заплановані на цей сезон 200 тисяч тонн цукрових буряків, — розповідає Леонід Крот. — До речі, на власних 1000 гектарах (наступного року площу під цукристими плануємо розширити до 2000 гектарів) зібрали непоганий врожай солодких коренів — в середньому по 500 центнерів з гектара. Тож спроможні сьогодні максимально завантажити механізми підприємства, переробляючи за добу близько 2000 тонн буряків.

Комбінат працює ще й за давальницькою схемою, закуповуючи сировину в господарствах Київської, Черкаської областей. За добу, що передувала нашому приїзду, на підприємство надійшло понад 2500 тонн солодких коренів. Могли прийняти й більше, але дощі дещо пригальмували викопування цукристих. В Узині сподіваються, що селяни «розкрутяться» до кінця жовтня і не ввійдуть у морози з буряками на полі.

— А щоб самим усе переробляти до справжніх холодів, — підсумовує свою розповідь директор, — наступного року хочемо реконструювати дифузійне відділення, що дасть змогу переробляти за добу не 2000, як нині, а 2500 тонн цукрових буряків. Окрім того, плануємо встановити дифузійний апарат «тритисячник», прес глибокого віджимання жому, сушки, які вже закупили для сушильного відділення. Запустимо також нову фасувальну лінію, щоб не лише у мішках продавати товар, а й у менших красивих упаковках. Тоді із 300 чоловік, які працюють на комбінаті нині, з роботою будуть (з додатковими підрозділами) більше половини.

Для Узина, де крім цукрового комбінату, не працює жодне підприємство, це має велике значення. Та чому лише для Узина? На комбінаті трудяться вахтовим методом цукровики з інших областей України (Кіровоградської, Вінницької), де такі заводи позакривали. Їх на підприємстві радо прийняли, і навіть забезпечили житлом. Бо справжні цукровари сьогодні — на вагу золота. Українські харчові виші їх нині не готують, тож доводиться цінувати кожного спеціаліста.

Коли ми покидали Узинський цукровий комбінат, на складі вантажили продукцією автомобіль з Одеської області. Леонід Крот сказав, що на півдні України узинський солодкий товар дуже люблять. Тому туди часто від’їжджають фури, вщерть завантажені мішками з білим піском. Значить, не даремно працюють цукровари в Узині.