Солдат світла

Той день і ту хвилину вона пам’ятатиме завжди. Саме поралась на кухні, готувала обід для сина, невістки й маленького онучка Сашка, як почула легкий скрегіт ключів у дверному замку. Той звук чомусь наче вогнем обпік:  син Валерій, хоч би коли повертався з роботи чи поїздки, завжди дзвонив у двері. І дзвінок завжди дзеленчав радісно. А тут…

Генерали  вмирають стоячи

«І чого б це?» —  подумала, й стривожено вибігла до передпокою. Глянула на сина й вмить усе зрозуміла…

— Мамо, тато… — ледь промовив Валерій і ніяк не міг сказати тих слів, голос  тремтів. — А може, це помилка? — повторював він. — Щойно повідомили про підбитий під Слов’янськом гелікоптер з бійцями Національної гвардії України. Всі, хто були на борту, загинули, і генерал Сергій Кульчицький теж.

Він міг і не летіти на четвертий блокпост, що неподалік Слов’янська, в саме пекло — район проведення Антитерористичної операції, щоб доставити туди продукти харчування та доправити зміну бійців. Хтось інший, мабуть, так і вчинив би, але тільки не генерал-майор Кульчицький. Він звик все сам контролювати,  бути поруч із бійцями,  йому  так було спокійніше за хлопців…

Львів прощався з генерал-майором Сергієм Кульчицьким дощовою погодою: здається, сама природа плакала за краянином. «Сергій Кульчицький — це був солдат і генерал. Він був батьком для солдатів та їхнім покровителем. Він ніколи не залишав їх, завжди був поруч. Це був генерал від Бога», —  зазначив начальник Львівського ГУ УМВС України у Львівській області Дмитро Загарія.

Ледь стримував сльози, розповідаючи про генерала, з яким останні дні перебував поруч, командир першого батальйону Національної гвардії України, старший лейтенант гвардії Олексій Пальваль. Таких, як  генерал-майор Сергій Кульчицький, каже, йому зустрічати більше не доводилось. Мало сказати, що це була мужня людина. Він був таким генералом, який не звик ховатися за спинами солдатів, без бронежилета ходив на бойові завдання, бо їх не мала решта бійців. Він жив разом із ними — як і де доводилося. Разом і загинули.

— У неоголошеній війні, що триває проти України, разом із солдатами гинуть офіцери. Генерал-майор Сергій Кульчицький зустрів свою смерть у збитому терористами вертольоті стоячи. Він не впав, не став на коліна. Така це була людина — він ділив зі своїми бійцями і перемоги, і невдачі. З ними і помер, показавши усім, яким має бути командир, — сказав у прощальному слові командувач Національної гвардії України Степан Полторак.                                        

У  кожного, хто ніс службу разом з ним, свої спогади про цю Людину — добру, щиру, комунікабельну, вимогливу, принципову і небайдужу. Кожен  спогад доповнював портрет генерала яскравими штрихами. Давній товариш Микола Мудрик дивувався його наполегливості, коли добивався будівництва житла в  Івано-Франківську для своїх підлеглих. Інший не витримав би ходінь по кабінетах і змирився б з невдачею, а він не здався. І багатоквартирний будинок таки збудували. Сім’ї офіцерів отримали помешкання. Шестеро з них були з генералом у тому гвинтокрилі….

Спершу закохались, а потім   познайомились

Пані Надія гортає спогади їхнього прекрасного і щасливого подружнього життя, наче кадри фільму перемотує. Доля відміряла їм небагато — разом прожили 28 років. Усе вмістилося в них: і радість, і смуток, і тяжкі хвилини. Не завжди ж вона була дружиною генерала! Чоловік був з тих, хто не звик голову схиляти, завжди мав власну думку і вмів її обстоювати, хоч і не раз потерпав через свою принциповість. Жили, як й інші: особливих статків генерал не надбав: ані розкішних особняків, ані машин.

Вони познайомилися… заочно. Спочатку фотографію Сергія побачила Надія у його бабусі, а його зачарувала красуня Надійка. Дивилась, наче у його душу з фотографії заглядала. Побачилися випадково, бо не могли не зустрітися: батьки Сергія і Надії — з одного села Чорнокінці Чортківського району Тернопільської області, а мами — подруги дитинства. Доля кожної склалася по-різному.

Сергій мешкав з батьками-військовими  спочатку у Веймарі (Німеччина), згодом на Далекому Сході, але на канікули завжди приїжджав на Тернопільщину. Все життя знав, що буде військовим, як батько. Червоний диплом давав випускникові Далекосхідного вищого загальновійськового командного училища самому обирати місце служби. Не обрав ні привабливі південь чи Німеччину, а… морську піхоту Північного флоту.

Спершу бачилися з дружиною лише тиждень на рік. Але тисячі кілометрів, які відділяли Надію, студентку Чортківського педучилища, а згодом  Київського педінституту імені М. Горького, і курсанта, не стали на заваді почуттям. Три роки листування лише зміцнили їх, спогади про ці роки залишилися у чуттєвих листах.

Згодом молоду родину чекали  суворі будні у селищі Супутник-1 неподалік Печенги Мурманської області. Сім років прожили в умовах полярної ночі, серед глибоких снігів, льодовиків. Маленький синочок підростав майже на краю землі, де були лише три загублені в горах будинки. І тут саме почався розвал радянської імперії.  Кульчицький вирішив: служитиме в  Україні.

І кожен день  хай буде з радістю!

— Мені, — зізнається пані Надія, — завжди бракувало присутності чоловіка.

Коли були зовсім юними, життя розкидало молоде подружжя по різних містах. Жили нарізно: вона із сином, а чоловік служив у суворих умовах півночі. Бачилися нечасто. Їм  усе життя бракувало живого спілкування. Бо телефонні розмови (хай навіть часті) не замінять живого спілкування: доки  долетять  найтепліші й найщиріші слова за кілька сотень кілометрів, губиться частинка тепла і ніжності. Але телефон залишався тією міцною, хоч і невидимою ниточкою, яка завжди тримала разом їхню сім’ю. Достатньо було почути у слухавці його лагідний і такий впевнений голос, як миттєво зникали сумніви, недобрі передчуття, лихі думки, а серце сповнювалося таким щемом, що про своє щастя хотілося кричати на весь світ. Наче поспішали насолодитись ним.

З поверненням, одруженням сина, народженням онука життя потроху нормалізувалося, набуло нового змісту. І, мабуть, ще більше, ніж раніше, щеміло серце від того, що у найважливіші, найвідповідальніші й найщасливіші моменти життя чоловіка не було поруч і ділитись радістю з коханою людиною знову доводилося… телефоном.  А маленький онучок так тягнувся до нього, що годі було у дідуся з рук забрати. Наче передчуваючи біду, маля хотіло натішитися тими хвилинами спілкування, зберегти тепло дідусевих рук! А дідусь Сергій, як тільки приїжджав до Львова з Івано-Франківська чи пізніше з Києва, просив дружину відкласти всі хатні справи і йти прогулятися з онучком до Стрийського парку. А ще просив, аби одягнула червоний капелюшок, який подарував їй. На цю чудову й щасливу  пару з дитячим візочком із замилуванням поглядали перехожі в парку.

І раптом життя втратило сенс і барви. Чи було передчуття біди? Тієї ночі не могла дочекатися ранку, хоч ніби й не було причин для неспокою: напередодні  спілкувалася з чоловіком, запевнив: усе нормально, за кілька днів приїде, розмовляв із сином, невісткою і маленьким Сашком. Але чомусь не знаходила собі місця. Незрозуміла тривога  не зникла і з настанням дня.

…Їй хочеться зачинити всі вікна й двері, вимкнути телефон, аби нікого не чути й не бачити й залишитись наодинці зі своїм горем і кричати від безвиході. Але не може. Розуміє: мусить жити так, наче Сергій поруч.

Воювати  треба на лінії вогню

14 бійцям із першого батальйону Національної гвардії, які несуть службу на сході країни поблизу Слов’янська, як і обіцяли, надали короткотермінову відпустку. Разом з ними до Львова мав приїхати і генерал Кульчицький. Доля розпорядилась по-іншому. Потяг із Києва прибуває вранці, тож не стали телефонувати вдосвіта пані Надії. Але й по домівках ніхто з них не поїхав. Дуже хотіли особисто розповісти пані Надії, якою людиною був генерал Кульчицький. Для кожного з них. А їм було що згадати, бо вмів генерал підтримати молодих бійців і порадою, і жартом.

Кілька днів перепочинку — і знову бійці пакуватимуть рюкзаки на схід. «Та й який то відпочинок, — каже боєць Нацгвардії Віктор, — коли там війна і залишились товариші!» А воювати, переконані вчорашні майданівці, треба не вдома — на кухні чи у соцмережах, а йти зі зброєю в руках туди, де не згасає полум’я війни. І вони впевнені, що ніхто за них його не загасить. «Хай береже вас Бог, хлопці, у тому пеклі!» — по-материнськи  благословляє на прощання бійців дружина їхнього бойового командира... 

ДОСЬЄ «УК»

Сергій КУЛЬЧИЦЬКИЙ. Народився 17 грудня 1963 року в місті Веймар (НДР). У 1981 році закінчив Уссурійське суворовське військове училище. У 1985 році — Далекосхідне вище загальновійськове командне училище. Розпочав службу командиром взводу батальйону морської піхоти Північного флоту СРСР. Після розпаду СРСР перевівся в Україну.

У вересні 2003 року в званні підполковника очолив окрему інженерну роту в/ч 2250 «С», передану до складу батальйону військової частини 1241.

У 2010—2012 роках — заступник начальника управління Західного територіального командування внутрішніх військ МВС України. Із серпня 2012-го — начальник управління бойової та спеціальної підготовки Головного управління внутрішніх військ МВС України (тепер Національної гвардії України).

24 серпня 2013 року присвоєно військове звання генерал-майор.