Командувач Повітряних сил ЗСУ генерал-лейтенант Микола Олещук ініціював клопотання про присвоєння високого звання Героя України військовому льотчику-винищувачу з позивним «Karaya». 12 жовтня він у небі над Україною збив п’ять ворожих дронів-камікадзе «Shahed-136». А напередодні, під час масованого ракетного обстрілу, — дві крилаті ракети окупантів. Літак, з якого він збивав ворожі безпілотники, теж було уражено, але пілот не розгубився, відвів бойову машину якнайдалі від населеного пункту на Вінниччині й тільки потім катапультувався.

«Змалечку був сміливий»

Аса з таємничим позивним добре знають на Полтавщині. Це майор ЗСУ кавалер ордена «За мужність» Вадим Ворошилов із Кременчука. Як він став тим, кого ми нині знаємо, і про свою реакцію на катапультування сина «Урядовому кур’єру» розповіла мама льотчика Валентина Таранда.

«Вадим ріс звичайним хлопчиком. Ми з ним жили в моїх тата з мамою у приватному секторі Кременчука. Дідусь його дуже любив, але й привчав до роботи. Син завжди ходив з молотком, іншими інструментами. Чотирирічним уже прав свої шкарпетки. Його батько у вихованні дитини участі не брав. Останній раз син його бачив у три роки. Тому свого батька він не пам’ятає. Стосунків ми не підтримуємо, не знаю, де він.

Син змалечку був сміливий. Не боявся темряви, міг постояти за себе.

Якось прийшов додому із слідами подряпин на обличчі. На той час уже ходив у школу. Спитала в нього, що сталося, але він не зізнавався. І тільки згодом розповів, що бився сам на сам із хлопчаком ромської національності. Той хотів йому при свідках «наваляти», але вийшло навпаки. Вадим займався боксом. Після цього хлопці-роми з ним віталися.

Вадим гарно малював. Навіть відвідував художню школу. Добре навчався у загальноосвітній, але відмінником не був. Уроки вчив завжди сам, я йому іноді тільки допомагала писати твори. Завжди брав участь у всіх шкільних  конкурсах, змаганнях.

Не раз ми потрапляли у травмпункт. Він то один палець поламає, то другий. У нього була рука в гіпсі, а він узяв участь у міських змаганнях з бігу. Я тоді на їхнього вчителя фізкультури дуже сердилася.

Хоч зазвичай Вадим сам приймає рішення, після школи вступити до Кременчуцького військового ліцею йому порадила я. У цьому закладі навчалася дочка моєї співробітниці, яка часто розповідала про своє навчання багато хорошого. Я й наполягла, хоч Вадим хотів вступати в технікум на спеціальність «комп’ютерні технології». Казав, що не хоче бути військовим і що в ліцеї жорсткий конкурсний добір. А сам, щоб мене не образити, посилено підтягувався на перекладині. І таки вступив у ліцей, склав усі необхідні нормативи. Хоч багатьох дітей, які дуже хотіли туди потрапити, відсіяли.

Коли в них мав відбутися перший навчальний польовий збір, я дуже турбувалася, щоб Вадим не заблукав чи, злякавшись труднощів, не покинув навчання. Проте все минуло добре. Курсанти повернулися з першого польового збору, і йому ще й грамоту дали.

Провчившись кілька місяців, син каже: «Мамо, заберімо документи». — «Чому?» — «Тут треба жити в казармі, гуляти не пускають».

Потім звик, освоївся. Розповідав, що в ліцеї дуже сильні викладачі, відбувається чимало цікавих заходів. Захоплено розповідав, як ходили вітати ліцеїсток із 8 березня. Дівчатка-ліцеїстки живуть у гуртожитках педучилища й були дуже здивовані, коли Вадим із хлопцями завітав до них о 5 ранку з подарунками й квітами. «Дівчата нас не чекали, були сонні й радісні», — розказував син.

«Не чекав, доки його покличуть у військкомат»

На початку навчання нам обіцяли, що з наших дітей у ліцеї зроблять справжніх офіцерів, які вмітимуть і вальс танцювати, й подати жінці, яка виходить із транспорту, руку. А скільки вони патріотичних пісень вивчили! Я дуже вдячна всьому викладацькому складу військового ліцею за те, що його таким виховали. У нас удома цілий стос листів подяки і грамот саме звідти.

По закінченні ліцею ми знову постали перед вибором, де продовжувати навчання. Мені хотілося, щоб Вадим вивчився на податкового інспектора. Подали заяви на вступ до вишу в Ірпені й водночас до Харківського університету повітряних сил імені Івана Кожедуба. Син проходив сюди за станом здоров’я і підсумками ЗНО. 

Приїхали ми в Харків. Вадима разом з іншими абітурієнтами забирають на медкомісію, я йому й кажу: «Ти ж оригінал атестата сюди не здавай, тільки копію, оригінал відвезеш в Ірпінь». Пройшли вони ту комісію, через дві години виходять, він і каже: «Я здав оригінал атестата». — «А нащо ж ти здав? Ми з тобою як домовлялися?» — «Та, мамо, я вирішив уже: тут залишусь» — «Не шкодуватимеш?» — «Ні».

Для навчання син обрав найпрестижніший льотний факультет.

Пролетіли п’ять років, син закінчив ХУК із червоним дипломом. У Чугуєві в них був випускний, диплом йому і ще кільком новоспеченим льотчикам-винищувачам вручав тодішній Президент України Петро Порошенко.

 Іноді мої знайомі запитують Вадима: «Тобі не страшно літати?» А він відповідає: «А вам же не страшно машину водити? Так і мені».

Після університету Вадим за контрактом відслужив п’ять років у Повітряних силах України і вирішив повернутися до цивільного життя. В армії тоді було багато бюрократії, тож хотів перевчитися на цивільного пілота. Подав документи у Львівську школу пілотів, заплатив якісь кошти, але не склалося. Тому, що почалася війна.

24 лютого син не став чекати, доки його покличуть у військкомат, сам зателефонував туди і невдовзі вже знову служив у своїй колишній військовій частині в одній із західних областей».

Про те, що Вадима підбили й він катапультувався, Валентина Іванівна дізналася із запізненням. На той момент він перебував у відпустці, а в неї на роботі назбиралося відгулів, і вона вирішила провідати Вадима за місцем його проживання.

На місце призначення вона мала приїхати о 1 годині ночі.

«Доїхала я із Кременчука до Києва, а тут він мені телефонує й каже: «Мамо, мені о 9.30 уже вилітати, бо терміново відкликають із відпустки». Я, звичайно, розплакалася, що мало з ним побуду, бо планувала хоч два дні провести. О 2 годині  ночі він мене зустрів, ми з ним до 4.30 просиділи, проговорили. Дві години тільки поспав, і йому вже вставати. Це було 10 жовтня. А тут у всій Україні оголосили повітряну тривогу. Вийшло так, що на службу з дому він поїхав не о 9.30, а о 13 годині. Я залишилася переночувати, і наступного дня повернулася у Кременчук.

«Повезла йому пиріжків з яблуками»

О 18.30 12 жовтня, коли його збили, приїжджаю додому. Він мені телефонує й запитує, як добралася. Кажу, що все нормально. І ми з ним так довгенько поговорили. Він і каже: «Я добре сьогодні відлітав. Написав тобі, прочитаєш». Гаразд. Я прочитала, відписала. Зазвичай перед сном читаю новини, але цього разу, оскільки була з дороги, втомлена, а мені вранці на роботу, пішла спати без новин. А 13 жовтня, їдучи вранці у транспорті, читаю: «Над Вінницею катапультувався льотчик…» Але в мене навіть нічого не йокнуло, подумала ще: «Треба у Вадима спитати, про кого це пишуть».

І згодом тільки побачила, що Діана, синова дружина, мені ще вночі, о пів на другу писала: «Я з Вадимом розмовляла, з ним усе гаразд». Я й тоді ще нічого не зрозуміла. І потім, коли вже була на роботі, він мені о 10 ранку дзвонить: «Привіт, як справи?» А з його голосу відчуваю, що з ним щось не так. Наче він чимось стривожений. Потім і каже: «Мамо, мене ж учора збили. Я катапультувався. Усе гаразд. Я в госпіталі, мені всі знімки поробили. Усе в мене ціле». Я й плачу, і радію водночас, що так усе обійшлося, що він живий і відносно здоровий.

А потім, коли вже був на реабілітації в Києві, поїхала провідати, щоб переконатися, що син справді цілий. Повезла йому домашніх пиріжків з яблуками, він пиріжки дуже любить, щоб він і друзів пригостив».

За словами Валентини Таранди, нині її син уже перебуває на військовій службі. Ще не літає, днями проходитиме медкомісію. Але готовий знову піднятися в небо, щоб нищити ворога до самої нашої Перемоги.

Подальшими планами Вадим Ворошилов нещодавно поділився з учнями та викладачами Кременчуцького ВПУ№7. А також передав на зберігання у тамтешній музей військової історії, директором якого працює колишній начальник військового ліцею, голова ГО «Координаційний центр об’єднань ветеранів АТО» Володимир Поляков, рятівний парашут із слідами на ньому своєї крові.

Багатьох цікавило: чому такий позивний — «Karaya»? Як розповів Вадим, такий позивний був у найрезультативнішого льотчика-винищувача Другої світової війни та й загалом за всю історію авіації Еріха Хартманна. Прямого тлумачення слова не знає, але дослівний переклад з німецької — «кохана», хоч його не використовували за цим значенням.

Діти цікавляться: на чому він тепер літатиме? Усе буде гаразд, відповідає. З надійних джерел стало відомо, що вінниччани ініціюють збирання коштів на новий літак для нього. І начебто вже назбирали потрібну суму.    

текстівки: 

Парашут із слідами своєї крові майор Ворошилов передав на зберігання до Музею військової історії Кременчука у ВПУ№7