Її син, 19-річний Роман Свіржевський, загинув торік на передовій на самісінький Великдень. Оксана ще не знала про це, але вже не знаходила собі місця: материнське серце не обдуриш. Затим на центральному майдані Рівного з хлопцем із приміського Корнина прощалися земляки, проводжаючи в останню путь на колінах…
— Наодинці з тією безмежною, як цілий світ, тугою мене не залишили ані районна влада, ані сільська. А ще, мабуть, сам Бог послав мені Ольгу Яковлєву — керівника громадської організації «Психологічна служба Євромайдану», яка цілий рік повертала мене до життя в прямому значенні слова. Тепер ми разом допомагаємо родинам наших захисників — таких підопічних у мене 45 у кількох селах нашої громади. До кожної намагаюся підібрати свій ключик — і, здається, знаходжу.
Ще б пак: кому ж краще порозумітися з родинами захисників, як не мамі Героя?
А ще вона легко знаходить спільну мову з Корнинським сільським головою Романом Горбатюком-Василейком, котрий сприймає проблеми родин як власні.
Оксана Свіржевська — одна з 12 соціальних працівників, які опікуються учасниками АТО у Рівненському районі. Цей унікальний проект виник завдяки об’єднанню зусиль служби зайнятості, громадської організації та місцевої влади.
— У нас, на жаль, досі немає порядку соціальної адаптації таких родин на державному рівні, — каже Ольга Яковлєва. — А люди гостро її потребують: ми ж добре знаємо про афганський чи, приміром, в’єтнамський синдроми, які відчуваємо й донині. Тому запропонували співпрацю директорові обласного центру зайнятості небайдужому Івану Ткачуку: адже серед тих, хто має статус безробітних, теж чимало АТОвців або членів їхніх родин. Він охоче погодився, бо йому це теж болить.
Знайшли механізм співпраці: 250 тисяч гривень спрямували на реалізацію проекту з бюджету Рівненського району, ще 200 тисяч — участь служби зайнятості через організацію громадських робіт. Тобто соціальні працівники — виключно ті люди, які мають статус безробітного й перебувають на обліку в центрі зайнятості. Як-от учасник АТО Володимир Баланович, який живе у Малому Шпакові й має під соціальним супроводом близько півсотні родин своїх побратимів.
— Ми аналізуємо їхні потреби й разом із сільською та районною владою шукаємо алгоритми вирішення, — каже Володимир. — Комусь треба дров на зиму нарубати, а в когось системні проблеми з лікуванням і, скажімо, реабілітацією за кордоном. Чи, приміром, із земельними питаннями, які стоять дуже гостро. Тому ми виконуємо роль такого собі рентгена з цієї проблематики. І, як та щука в сільському озері, робимо все для того, щоб карась (тобто влада) не дрімав!
Усі соціальні працівники живуть там, де й працюють, — у своїх громадах, і це неабияк спрощує відповідальну роботу. Кажуть, нерідко просто водять за руку членів родин захисників по різноманітних інстанціях: ось тут можна оформити гарантовану державою 75-відсоткову знижку на комунальні платежі, тут — путівку на санаторно-курортне лікування. Люди ж бо часто просто не знають, куди і по що звертатися. А ще частіше просто потерпають від чиновницької байдужості.
— Після того як ми надали учасникам проекту доступ до нашої бази обліку учасників АТО, вдалося здолати різницю в кількості демобілізованих із військкоматом — тепер її майже немає, — каже представник управління соцзахисту населення Рівненської райдержадміністрації Наталія Скрашевська. — Адже соціальні працівники прийшли до кожної родини: нині в районі 840 учасників АТО, але цифра постійно змінюється.
До речі, лише за останній місяць візитів у родини було дві сотні. Це ті, хто вже подолав недовіру до держави і готовий впустити того, хто прийшов не для відмітки. Ту щирість, якою наповнена ця непроста робота, люди вловлюють одразу. «Ви перша людина, яка прийшла до нас і запитала, чим ми живемо», — часто чують соціальні працівники. Самі ж вони постійно вдосконалюють навички на семінарах і тренінгах, які проводить служба зайнятості: робота припала їм до душі.
Хвилюються лише, що статус безробітного не вічний, та й фінансування пілотного проекту передбачено лише до кінця року.
Втім, невтомний директор обласного центру зайнятості Іван Ткачук уже бачить вихід:
— Люди, яких ми навчимо працювати, продовжать цю роботу: кожна родина захисника повинна мати соціальний супровід — інакше ми системну проблему соціальної адаптації не здолаємо. Тому ось такими своєрідними «рентгенами» ми повинні охопити всю область. Як на мене, ці фахівці мають підпорядковуватися управлінням соціального захисту, а працювати безпосередньо в сільських радах та об’єднаних громадах. Адже саме вони сьогодні стають центрами прийняття рішень. Ми внесемо це питання на розгляд найближчої сесії обласної ради, котра, дуже сподіваюся, підтримає пропозицію про співфінансування потрібної справи з Фондом загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття.
Ми ж готові підставити своє плече нашим захисникам і у виконанні постанови Кабміну про професійну реабілітацію учасників АТО: адже маємо чудову матеріальну базу і для відповідної профдіагностики, й для навчання 56 ліцензованих професій, що затребувані на ринку праці. Головне — не збайдужіти душею до тих, завдяки кому маємо мирне життя.
КОМПЕТЕНТНО
Ольга ТАРАСЕНКО,
член правління Фонду,
член громадської ради при Мінсоцполітики:
— Особисто пересвідчилася, що служба зайнятості на Рівненщині робить велику справу. Я донесу позицію її керівництва до правління Фонду задля збільшення фінансування підготовки соціальних працівників у наступні роки — адже ця професія нам дуже потрібна. Окрім того, потрібен закон про соціальне підприємництво, який давно є в сусідній Польщі й де через участь держави вирішують аналогічні питання. Гадаю, його в Україні теж невдовзі ухвалять.
Ми в Google+