У сучасному суспільстві саме людський капітал становить основу багатства. Саме він визначає конкурентоспроможність економічних систем, стає ключовим ресурсом їхнього розвитку. Здатність економіки створювати і ефективно використовувати людські ресурси  дедалі більше визначає економічну силу нації, її добробут.

«За даними Світового банку і Програми розвитку ООН, нині на планеті фізичний капітал (накопичені матеріальні блага) становить лише 16% загального надбання, природні багатства — 20%, а людський капітал або накопичені інвестиції в людину — 64%. Але це усереднені дані, оскільки у найрозвиненіших країнах частка людського капіталу сягає близько 80%», — сказав «УК» директор Інституту міжнародного ділового співробітництва доктор економічних наук Леонід Кістерський.

Натомість у структурі національного багатства України, за словами експерта, людський капітал становить приблизно 45% з негативною динамікою, а в країнах «сімки» і ЄС понад 75%. Така диспропорція провокує серйозні проблеми у нашій державі. «Затягування реформування сектору освіти закономірно призводитиме до відставання від стандартів розвинених країн, «інтелектуальної міграції» та скорочення людського капіталу, — зазначила провідний науковий співробітник Інституту демографії України Ганна Герасименко. — Непокоїть ситуація в сфері демографічного розвитку та стану здоров’я населення. Натомість низький рівень доходів може унеможливити доступ окремих груп населення до найважливіших, основних суспільних послуг».

«Так, природний чинник неефективності системи управління економікою і зрештою проблема відтворення людського капіталу — це стійке погіршення демографічної ситуації в Україні, — погоджується з нею Леонід Кістерський і продовжує: — У сучасних умовах потрібно прагнути не стільки до кількісного зростання населення, скільки до якісного. Свого часу в Україні не знайшли нічого кращого, ніж просто заохочувати грошима народження дитини, а наступники лише збільшували виплати, змагаючись у популізмі та створюючи непомірне соціальне навантаження на ефективну частину суспільства і витратну частину бюджету».

На думку науковця, таке роздавання грошей призводить до збільшення кількості дітей без батьківської опіки, «завантаження» інтернатів та дитячих будинків, зрештою — до зростання частки низькоякісного людського капіталу, що спроможний лише швидко безвідповідально відтворювати себе. «Потрібно не лише нарощувати соціальні видатки, а змінювати управлінські підходи до їхнього адміністрування. Наразі досить складно простежити прямий зв’язок між якістю соціальних послуг та обсягами державного їх фінансування, оскільки на капітальні видатки (тобто на закупівлю нового обладнання, будівництво, реконструкцію тощо) спрямовується менше 10% коштів у таких галузях, як освіта, охорона здоров’я, духовний та фізичний розвиток», — зауважила Ганна Герасименко.

На думку Леоніда Кістерського, раніше соціальний захист та соціальне забезпечення населення становили в середньому 26% видатків зведеного бюджету. Через кризові явища, які долає наша країна впродовж останніх років, перед урядом України постало питання надання соціального захисту більшій кількості населення. Але негативний вплив економічної кризи на дохідну частину бюджету не дає змоги збільшити соціальні видатки державного та місцевих бюджетів. Тому необхідно підвищити ефективність витрачання коштів на систему соціальної допомоги, а саме спрямувати фінансову підтримку найнужденнішим верствам населення.

«Чи не найголовніше завдання держави нині — підвищити ефективність соціальної допомоги та системи соціальних послуг в Україні для малозабезпечених сімей, — каже експерт. — Один із основних елементів підвищення ефективності соціальної допомоги — поступова деінституалізація послуг та зміцнення адміністрування надання соціальної підтримки населенню. Тобто зменшити кількість спеціально створених установ, які постійно живляться з бюджету й делегувати надання цих послуг неприбутковим і громадським організаціям, які, як свідчить світова практика, роблять це набагато ефективніше».

«Сама ідея соціального інвестування з’явилася у 90-і роки минулого століття, коли на тлі розчарування в неоліберальних ідеях виникло питання про формування нової соціальної політики ЄС», — пояснив виконавчий директор Українського фонду соціальних інвестицій Віктор Мірошниченко. Глобальна фінансово-економічна криза визначила нові виклики для економіки та соціальної сфери Євросоюзу. Суть соціального інвестування можна звести до двох принципів: усім відомого «дати вудочку замість риби» і «профілактика дешевша, ніж лікування».

За останнє десятиліття на Заході соціальне інвестування пережило період бурхливого розвитку: сформувався розвинутий ринок соціальних інвестицій, створено мережу спеціальних бірж, за підтримки держави активно розвивається соціальне підприємництво. Головний фінансовий інструмент — доступ до так званих м’яких кредитів. Наприклад, мікрокредитування тих організацій, яким важко залучити для свого розвитку традиційні банківські позики.

Натомість Україна в цьому сенсі суттєво відстає від розвинутих західних держав, хоч відповідно до Угоди про Асоціацію з ЄС взяла на себе зобов’язання поступово наближувати своє законодавство до права, стандартів та практики Євросоюзу. А це означає, що офіційний Київ буде змушений перейти до соціального інвестування. «Тим паче, що певні напрацювання ми вже маємо, — погодився Леонід Кістерський. — Скажімо, Український фонд соціальних інвестицій (неурядова організація, завдання якої мобілізовувати ресурси і скеровувати їх на розвиток соціально-комунальної інфраструктури) працює у нашій державі з 2000 року».

Головний ресурс УФСІ — кошти міжнародних донорів: свого часу це були Світовий банк, Європейський Союз, уряди Німеччини, Японії, Швеції, Великобританії, Фонд імені Чарльза Стюарта Мотта, Канадська агенція з міжнародного розвитку, Міжнародний фонд «Відродження», Програма розвитку ООН. За роки існування УФСІ реалізував на території України понад тисячу мікропроектів на рівні місцевих громад. Якщо згрупувати нашу роботу в кількох напрямах, то можна виокремити кілька головних: сприяння реформуванню системи соціальних послуг, створення інноваційних моделей соціальних послуг для незахищених груп населення, допомога громадам у ремонті об’єктів соціальної і комунальної інфраструктури у сільській місцевості, активізація їхнього потенціалу і зусиль під час ухвалення спільних рішень», — пояснив Віктор Мірошниченко.

За 15 років роботи фонд реалізував майже 1200 мікропроектів по всій території України, з-поміж яких підтримка шкіл, дитячих садків, водогонів, відкриття центрів кризового втручання, госписів, центрів соціальної підтримки. Проект «Сприяння розвитку соціальної інфраструктури», на який отримано грант уряду Німеччини обсягом сім мільйонів євро, охоплює території Львівської, Кіровоградської й Вінницької областей. На черговий проект, спрямований на розв’язання проблем внутрішньо переміщених осіб, уряд Німеччини надав ще 14 мільйонів євро. Коштом грандів передбачено створити понад 70 додаткових груп у дитячих садочках Києва, більш ніж 1000 місць для проживання внутрішньо переміщених осіб, а також відновити дитячі садочки, школи, заклади соціального захисту в Харківській, Дніпропетровській, Запорізькій областях. Насамперед ті, які стали прихистком для нової реальності України, яку ще кілька років тому ніхто не міг передбачити, — для внутрішньо переміщених осіб. Людей, які постраждали від воєнного конфлікту на сході нашої держави.

«Безумовно, сфера діяльності УФСІ — це лише один із сегментів фундаментальної трансформації соціальної політики у нашій державі, яку треба було розпочинати вже «вчора» і якнайшвидше, — резюмував Леонід Кістерський. — Але цей сегмент дуже важливий у нинішній ситуації, коли місцевим громадам бракує коштів для підтримки соціальної сфери, а бізнес переважно не зацікавлений у соціальному інвестуванні, бо прагне лише швидких прибутків». «Соціальне інвестування — це радше елемент стратегії, адже результат такого капіталовкладення країна матиме у середньо- або у довготерміновій перспективі», — зазначив Віктор Мірошниченко.

Експерти стверджують, що досвід фонду може стати під∂рунтям для формування мережі неприбуткових організацій, які з часом замінять громіздкий і почасти неефективний чиновницький апарат. Необхідно також вивчати та впроваджувати у наші реалії передові європейські практики соціального інвестування — без цього Україна не зможе подолати розрив, який існує між соціальними складовими нашої країни та ЄС. На жаль, він тільки поглиблюється.

Василь КАЩЕНКО
для «Урядового кур’єра»