ВІКОПОМНЕ
22 січня 1919-го в Києві на Софійському майдані був проголошений і схвалений акт об’єднання українського народу
«Сто років — зморшка на чолі Землі. Всесвітні війни, революцій грози…» — писав Іван Драч піввіку тому. Так ось, через якусь дещицю — сім років ми вже матимемо сторічний ювілей «свята об’єднання українського народу», як писали наші колеги — журналісти київських газет початку ХХ століття про історичний Акт Злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, узаконений Універсалом Директорії (тодішнього уряду) саме 22 січня 1919-го.
Це було ще й подвійне святкове дійство, фактичне злиття двох мрій українського народу — проголошення незалежності та забезпечення соборності Української держави, оскільки саме такого морозного січневого дня тільки рік тому, 1918-го, було оприлюднено ІV Універсал УНР, текст якого належить Михайлові Грушевському.
Незайве згадати нині хоча б таку думку цього непересічного державотворчого документа: «Та стадія українського життя, в яку ми ввійшли, вимагає високого морального настрою, спартанського почуття обов’язку, певного аскетизму і навіть героїзму від українських громадян. Хто не може відповісти цим вимогам, той не гідний того великого часу, який ми переживаємо».
Написане майже 100 років тому, та, погодьтеся, надто вже співзвучне нинішнім подіям у незалежній Українській державі 2013-го, останнім зверненням керівництва країни до чиновників, інтелігенції, бізнесу, молоді, усіх, хто не байдужий до процесу державотворення, першопочатки якого знаходимо у пожовклих історичних фоліантах часів об’єднання УНР та ЗУНР.
Як свого часу Максим Рильський припрошував усіх шанувальників українського слова не боятися заглядати у словник, так і ми нині відсилаємо конструкторів і прорабів незалежної держави до досвіду перших років соборності: це наш власний набуток, наші реалії і діючі особи, наш менталітет, наші поводирі і народ, який довірив їм владу.
Акт Злуки, підписаний у тодішній столиці Харкові, був плодом компромісу, домовленостей, відмови від поширеної вже й у ті далекі часи думки, що, цитуємо історика Ореста Субтельного, «східняки звинувачували галичан у реакційності, а ті, відповідаючи компліментом на комплімент, називали перших «напівбільшовиками»; що галичани вирізнялися високою організованістю і національною свідомістю та із зневагою дивилися на організаційну розхлябаність східних українців, їхній соціальний радикалізм, інші глибокі культурні, психологічні і політичні розбіжності, які накопичувалися роками». А навпаки, враховуючи те, що згода будує, а незгода руйнує, то саме згода, про що казав на І Соборі УАПЦ в Києві 1990-го Євген Сверстюк, «має в собі Божественну силу від Бога творця».
Справді, об’єднання «Великої» та «Західної» України було знаменною подією суспільно-політичного життя на момент Акту Злуки, і таким залишається нині. Принагідно згадаємо, що навіть сценарій дійства на Софійському майдані Києва готував не заїжджий гастролер, а один із найповажніших професорів зі світовим іменем Іван Огієнко, бо йшлося не про пересічну подію, як, приміром, у нас сьогодні штучно «возвеличують» щорічну ялинку на Хрещатику, а про «всенародне національне свято».
Тішило тодішній загал і те, що Володимир Винниченко, який в уряді УНП представляв цивільну владу, та Симон Петлюра, котрий уособлював військо республіки, прибули того морозного січневого дня на святковий Майдан на одному автомобілі.
Це, завважує сучасникам авторитетний дослідник доби УНР академік Олександр Копиленко, не лише символізувало єдність тодішньої влади, а в контексті багаторічної сьогоднішньої дискусії довкола привілеїв свідчило про економію народних коштів: на два відомства — одна машина. Як тут не згадати ситуацію вже нашої доби — на початку нинішнього століття, коли авторові матеріалу на власні очі довелося спостерігати діаметрально протилежну картину: на тлі економічної кризи на одну подію в Європі з Києва було відправлено відразу три літаки — з тодішніми главою держави, Прем’єр-міністром та Головою Верховної Ради…
Мав рацію один з яскравих провідників Української Народної Республіки В’ячеслав Липинський, коли зазначав, що «Досліджувати Україну можна з погляду легенди або дійсності: так як хочеться, щоб було, або так, як у дійсності є». З огляду на це варто сказати, що подальший шлях Акту Злуки, на жаль, не пішов, як тоді гадалося, «по лінії всеукраїнських інтересів».
Та сталося це не через те, що цього не хотіли українці, які жили і нині продовжують жити по обидва береги однієї великої річки — Дніпра. Просто тодішні суперечності між наддніпрянськими й галицькими лідерами стали одним із чинників, який, знову-таки за академіком О.Л. Копиленком, «фатально позначився на долі української революції початку ХХ століття». Бо вже тоді існували «дві тактики, дві дипломатії, лише була одна земля і один народ… Двовладдя ніде на світі не толерується ніким, лише на Україні було допущено таку розкіш, як дві державні влади на одній території…» (так свого часу змалював ситуацію відомий діяч УНР, очільник міністерства землеробства Микита Шаповал).
Окрім того, завжди дамокловим мечем над нами висіла двовекторність: на Схід або в Європу? Чи не нагадують вам, шановні читачі, ці історичні аналогії нашу сучасну днину? І чи не повинно стати завдання збудувати сьогоднішній Собор Єднання, по-мудрому розв’язавши проблеми попередників, першочерговим для Конституційної асамблеї, яка мудрує нині над оновленням Основного Закону нашої держави?
А допоки будуть знайдені прості відповіді на непрості запитання, яким сьогодні далебі більше, ніж 100 років, візьмімося міцно за руки як справжні брати однієї матері-України і створимо живий ланцюг на тисячі кілометрів українського прикордоння — від найзахіднішого села Соломонове на Закарпатті до найсхіднішої Червоної Зірки Луганської області; найпівнічнішого села Грем’яч, що на Чернігівщині, до крайньої південної точки українського Криму.
З часів УНР і по сьогодні Софійський майдан асоціюється з соборністю Української держави.
Фото з сайту iupload.wikimedia.org
Тернопілля: Людський ланцюг розгорне рекордну синьо-жовту стрічку
Обласна громада урочисто відзначає День Соборності та Свободи України. У всіх районах відбуваються найрізноманітніші заходи — від молебнів за державу та український народ до тематичних виставок і навіть встановлення рекорду. У місті козацької слави — Зборові від церкви новомучеників св. Тадея до пам’ятника гетьману Богданові Хмельницькому простягнеться «живий ланцюг». Але люди триматимуться не за руки, як традиційно, а за синьо-жовту стрічку.
Молодіжний націоналістичний конгрес, товариство «Просвіта» разом із Зборівською районною держадміністрацією стали організаторами акції з розгорнення найдовшої в Україні синьо-жовтої стрічки. Один з ініціаторів заходу Василь Мудло каже, що саме українські національні символи — синьо-жовтий прапор, Тризуб, Державний Гімн — об’єднують усіх громадян країни, незалежно від їхньої партійної приналежності та віросповідання. Тож подали заявку до Книги рекордів України щодо зафіксування нового досягнення. 777 метрів трьохсантиметрової за шириною стрічки кольорів Державного прапора України розмотають-розправлять уздовж центральної вулиці Зборова. У «живому ланцюгу» стоятимуть люди різного віку, та чи не найбільше молоді.
В іншому ж райцентрі області — у Підволочиську — відбувається міжобласне свято «Збруч — ріка єднання». Вперше свято під такою назвою провели ще в 80-х роках минулого століття, хоча тоді воно мало суто літературно-мистецьке призначення.
За часів незалежності такі урочистості наповнилися новим змістом. Уже роками громади сусідніх областей Тернопілля та Хмельниччини місцем проведення святкувань обирають саме мости, що з’єднують Збручанські береги та, відповідно, межі двох областей, а також населені пункти, які розташувалися вздовж цієї річки. Учасниками велелюдних святкувань є представники влади й громадськості обох областей.
ПРЯМА МОВА
Його називають живою хвилею
Олег Гринів, професор, доктор філософських наук, письменник, журналіст, член Великої ради Народного руху України (1989–1990 рр.):
— Живий ланцюг, який ще називають живою хвилею, був першою важливою акцією Народного руху України як масової громадсько-політичної організації, створеної у вересні 1989 року. Ініціатором акції був світлої пам’яті Михайло Горинь.
Високий рівень організації цієї громадянської акції не може не дивувати навіть сьогодні. У Львові був створений штаб при крайовій рухівській організації, чітко розподілені ділянки для первинних осередків. Ми з донькою-школяркою Оксаною брали участь у живому ланцюгу на вулиці Стрийській у Львові. Дружина Ольга разом із колегами-учителями виїжджала на Тернопілля. Попри сльотаву погоду і мряку увесь день, ніхто не відмовився їхати. Навпаки, брали з собою дітей. Словами непросто передати ту атмосферу, святковий настрій, який об’єднав в одному ланцюгу тисячі людей. До цього часу зберігаємо вдома синьо-жовтий прапор, який того дня тримали в руках. А опісля ввечері відбулися багатотисячні мітинги в Києві, Львові та інших містах. На них виступили рухівські провідники, борці за національне визволення, представники патріотичної інтелігенції.
Часто подумки згадую ту воістину масштабну акцію, аналізую феномен живого ланцюга, адже майже мільйон українських громадян не побоялись переслідувань тодішньої влади (а керівники підприємств і організацій — надати транспорт) і вийти на вулиці міст і сіл, аби засвідчити свою небайдужість. І таким масовим здвигом ще раз підтвердили прагнення українського народу до національної єдності і державної самостійності.
Важливо також наголосити, що відчуття єдності серед українського народу досить сильне, в чому сам міг переконатися, викладаючи понад сім років в одному зі столичних університетів. Доводилося працювати зі студентами, які приїхали на навчання з різних регіонів нашої держави, зокрема центральних областей, Одеси, Криму, Донбасу, Прикарпаття і Закарпаття. Окремі з них зізнавалися, що не вивчали історії України, а студент із Севастополя розповідав, що в його місті ще десять років тому вивчали тільки історію Росії.
Звісно, говорити в таких умовах про виховання українського патріота можна лише з певними застереженнями. Проте після ознайомлення з несфальшованою історією нашого народу, терпеливого обміну думками, з’ясування позицій студенти доходили правильного висновку, самі брали участь у вихованні учнівської молоді.
Отож маю достатньо підстав для того, щоб стверджувати: попри окремі відмінності в регіональному вимірі, наш народ надає перевагу національній спільності. Турбує те, що в багатьох областях наша людність не має належної інформації про нашу державу, її окремі регіони, на чому спекулюють доморощені політикани, роздмухуючи міжрегіональні чвари, витягаючи заяложені концепції та різні вигадки, які вже давно спростовані національним і державним розвитком.
Найголовніший висновок, який кожен з нас має зробити з подій двадцятилітньої давнини, зводиться до того, що треба виховувати національну гідність. Тоталітарний режим топтав гідність народів, часто, як, приміром, серед українців, роздмухував чвари між його частинами. За роки державотворення ми могли переконатися, що лише спільна конструктивна праця дасть змогу нашій країні зайняти почесне становище серед народів світу, адже український народ належить до найбільших народів Європи.
Ірина НАГРЕБЕЦЬКА, Микола ШОТ, Оксана МЕЛЬНИК «Урядовий кур’єр»