Пам’ятаю, як у дитинстві, прагнучи допомогти мамі по господарству, ставила в сумку дві скляні банки та жвавенько чимчикувала до магазину по молоко і сметану. За свіжим продуктом доводилося відстояти чергу. Проте потім удома можна було смакувати чи то млинці зі сметаною, які просто танули в роті, чи то іншу смакоту, якою балувала нас ненька. Банки ж, пройшовши мильно-пінну ванну, відправлялися в тумбочку — до наступних закупів. Бо ж тара багаторазова.
Минули роки. Черги за продуктами зникли. Адже й маленьких магазинів понаростало, як грибів після дощу, і в супермаркетах можна скупитися: з полиць понакладав у візок — і до каси. Швидко. Зручно. Навіть про пакет не потрібно заморочуватися — їх, поліетиленових, різних розмірів, купа в «місці розплати». І лягає у великий пакет із десяток маленьких із різними продуктами.
Захотілося салату, приготованого кухарями супермаркету, будь ласка — пластиковий контейнер. І банани кладемо в одноразові пакети, і навіть пакетоване молоко кладемо ще в один одноразовий пакет. Це вже як патологічна звичка. Адже пакети в магазинах роздають бездумно, навіть якщо вони й зовсім не потрібні.
А потім увесь цей одноразовий непотріб зі сміттєвого бака потрапляє добре якщо на полігон відходів, де передбачене сортування. Бо, наприклад, на звичайному полігоні поліетилен, розкладаючись, псуватиме й повітря, а потім і землю десятками, а може, й сотнями років. Є ще гірший варіант — тишком-нишком під покровом ночі вивезти в ліс. У тому, поблизу якого живу, вже навіть ступити гидко: це і вбиральня, і звалище одночасно. Тож не дивно, що під самісінькими балконами на свята люди ставлять мангали і смажать м’ясо — дарма, що це пожежонебезпечно. Щоправда, за собою таки прибирають, очевидно, зважаючи на пильне око сусідів чи двірника.
Рік за роком людина свідомо скорочує ареал свого комфортного існування. Скільки відеосюжетів сиплеться на нас з телеекранів чи інтернету, де розповідають про засмічену відходами землю, річки. У деяких країнах прибережні зони всуціль засипані пластиковими пляшками та пакетами. Через нашу безвідповідальність гинуть птахи, морські та річкові жителі. Ми засмічуємо (так і хочеться назвати це іншим слівцем з неприємним запахом) усе довкола.
І начебто всі й переймаються цією проблемою (і пересічні громадяни, як нас називає влада, і вона сама), але особливої активності в її розв’язанні також не помітно.
Кажуть, не слід кивати на інших. Тож почнемо з себе. У нашому дворі з рік тому біля сміттєвих баків поставили спеціальний контейнер для збору пластикових пляшок. Думаєте, всі почали вкидати туди таку тару? В сміттєвих баках валялося набагато більше пластикових пляшок, ніж у спеціальному. Згодом останній раптом зник, і нещодавно з’явився новий, облаштований таким чином, щоб можна було викидати туди не лише використані пляшки, а й одноразові пакети. На жаль, спецконтейнер тривалий час заповнений навіть не на половину. А тим часом щодня сміттєвоз вивозить на звалище вміст звичайних сміттєвих баків, де цього пластику та поліетилену аж кишить.
Так, можна казати, що люди чинять по-свинськи, і здебільшого це виявиться правдою. Як правда й те, що пластикові відходи здають на переробку і отримують за це «живі гроші», які важко обліковувати. Тож скільки їх, а тим більше, куди вони витрачаються — невідомо. Можливо, люди краще пристали б на таке сортувальне нововведення від влади, якби, наприклад, їх «простимулювали» реальними штрафами, як це прийнято у розвинених країнах? А так маємо те, що маємо. І до сміттєвої революції нам, на жаль, ще далеко.