НАДІЯ Є
В багатьох розвинених країнах проблему трансплантації органів розв’язують завдяки донорству тих,
хто загинув
Торік в Україні виконано 112 трансплантацій нирки, 14 — печінки і одну — серця. Водночас щороку пересадки нирки потребують понад 2000 осіб, печінки — близько 1000, серця — 500—700.
У багатьох країнах світу цю проблему розв’язують завдяки трупному донорству, коли потенційним донором стає людина, що перенесла травму, несумісну з життям. В Австрії, приміром, вилучення органів можна проводити, незалежно від згоди родичів померлої людини. У США кожен, хто не проти, аби його органи використали як донорські, дає відповідну згоду, що зазначена на водійських правах, — саме ті, хто гинуть в автокатастрофах, найчастіше стають донорами. Ба навіть у сусідній Білорусі вже третій рік діє презумпція згоди, завдяки чому активно практикується трупне донорство. В нашій країні законодавство забороняє використовувати органи загиблої людини без згоди її родичів.
Нещодавно подана на неофіційне обговорення до профільного парламентського комітету нова редакція закону про трансплантацію зумовила в українському суспільстві бурхливу дискусію.
Найбільш дражливим моментом законопроекту стала пропозиція презумпції згоди, аби у разі загибелі людини її органи можна було використати для пересадки тим, кому це життєво необхідно.
«Більшість людей не думає, що це потрібно, доки проблема не торкнеться їх самих або їхніх родичів. Законопроект став тим пусковим механізмом, що змусив порушити питання», — наголосив директор Координаційного центру трансплантації органів, тканин і клітин МОЗ Руслан Салютін. За його словами, передовсім слід працювати над інформуванням нашого суспільства про особливості трансплантації та створенням єдиної Державної служби трансплантації. Йдеться про єдину систему, котра контролювала б усі гілки трансплантації в Україні — від пересадки органів до трансплантації кісткового мозку.
Левова частка дискусій довкола нового законопроекту зводиться до побоювань щодо криміналізації трансплантології. «В суспільстві активно циркулюють «страшилки», мовляв, злі сили почнуть вбивати людей і розбирати їх на органи. Всі ці розмови спричинені нашим невіглаством. Зловживання були, є та будуть завжди, тим паче — в нашій країні. Але їх кількість на порядок зменшиться, якщо діятиме презумпція згоди. Навіщо буде когось навмисне вбивати, якщо донорських органів і так буде достатньо? Адже щодня гинуть люди. Я переконана, що дуже багато людей, котрі раптово померли, були б раді, якби їм належним чином пояснили, що їхня смерть може врятувати чиєсь життя», — вважає адвокат Тетяна Монтян. Аби розвіяти страхи суспільства, спричинені переважно незнанням проблеми, лікарі передовсім мають детально пояснювати, що таке трансплантологія, з чим вона пов’язана, скільки параметрів слід урахувати, аби пересадити орган реципієнтові, скільки часу має минути від забору органів до їх пересадки.
Донорство дає шанс. Фото з сайту srnrem.info
«Чув про побоювання, що, мовляв, органи наших людей вивозитимуть у Європу. Але ж серце живе три-чотири години, нирки — 12, а печінка — 8 годин. Потенційним злодіям треба мати щонайменше реактивний літак, що підніматиметься в повітря й приземлятиметься в будь-якому місці, щоб встигнути вивезти донорський орган з України», — вважає Руслан Салютін.
Крім того, поширюються чутки, що в разі ухвалення презумпції згоди виникне ризик бути залікованим до смерті з метою отримання потрібного органа. За словами Руслана Салютіна, потенційні донори — це люди, які постраждали внаслідок ДТП і в них діагностовано смерть мозку. «Людина живе на вегетатиці. За кілька годин вона все одно загине, і лікарі тут безсилі. Є інструкція, за котрою консиліум фахівців встановлює смерть мозку».
Мабуть, найголовнішим кроком, котрий би звів нанівець усі побоювання щодо незаконного використання трупних органів, стала б прозорість системи трансплантації, створення відкритої бази — і тих, хто не проти після смерті стати донором, і тих, хто не хоче цього. Так само, як і пацієнтів, котрі стоять у черзі на трансплантацію.
Водночас визначити, скільки українців помирає, не дочекавшись пересадки внаслідок браку донорів, неможливо, оскільки, за словами Руслана Салютіна, в Україні досі немає єдиного реєстру, що містив би всі дані. Нині ж проблема трансплантації розв’язується трьома способами. Здебільшого (близько 85%) це пересадка від живого родинного донора в Україні. Другий шлях — трансплантація від трупного донора: пацієнт стає на чергу й чекає орган, що може йому підійти. Третій шлях — виїзд за кордон.
«Закиди, що закон спричинить криміналізацію трансплантології, безпідставні»
Олександр НИКОНЕНКО,
головний трансплантолог МОЗ,
ректор Запорізької медичної академії
післядипломної освіти,
академік:
— 1999 року було ухвалено закон, згідно з яким основні питання щодо вилучення органів вирішують родичі. Зрозуміло, що через смерть людини в її родича емоційне напруження зашкалює. Уявіть собі, що ми, повідомляючи родичам про загибель, маємо відразу поцікавитися щодо їхньої згоди з приводу донорства. Звичайно, найчастіше отримуємо негативну відповідь.
Крім того, лікарі повинні запитати, чи за життя людина, яка загинула, погоджувалася, аби її органи були використані для пересадки. Але хто такі питання обговорює? Тож родич висловлює свою волю, а не рішення померлого. Це не зовсім правильно, адже йдеться зокрема й про свободу вибору особистості.
Тому в новому варіанті закону про трансплантацію, над яким працювали фахівці Академії медичних наук і МОЗ, передбачено, щоб кожен міг написати відмову про вилучення органів. Ми створюємо певний механізм волевиявлення, коли людина, яка не хоче бути донором органів після смерті, повідомляє про це до найближчої лікувальної установи, до якої вона прикріплена, а керівництво закладу має негайно передати ці дані до реєстру Державної служби трансплантації. Її планують створити на основі нинішньої Координаційної ради з трансплантації. В такому разі жоден трансплантаційний центр не матиме права використати орган людини для донорства. Крім того, якщо до моменту вилучення органів родичі загиблого написали, що за життя він відмовлявся від такої процедури, трансплантації ніхто не робитиме. Вважаю, вирішити ці складні питання за життя — більш гуманно, ніж з’ясовувати їх із родичами в той час, коли вони переживають через втрату близької людини.
Державна служба трансплантації матиме право контролювати роботу центрів і баз вилучення органів, розподіляти медикаменти, збирати інформацію про людей, які відмовилися бути донорами, а також про реципієнтів, які вже перенесли трансплантацію. Проте основна її функція — державний контроль за всіма лікувальними установами, що мають право здійснювати трансплантацію.
Наголошу, що вилучення донорських органів здійснюється лише після констатації смерті мозку. В будь-якому реанімаційному відділі лікарської установи, що займається вилученням органів, буде організовано консиліум лікарів (в кількох закладах він уже є), які встановлюватимуть смерть мозку. Це дуже складна клінічна процедура з використанням спеціальної апаратури. Консиліум лікарів незалежний від центру трансплантації, а інформація про можливого донора надходить лише після констатації смерті мозку. Його загибель у всьому світі вважається смертю особистості. Тож або припиняють реанімацію, або розглядають людину як донора органів.
Проблема полягає й у тому, що наше суспільство не достатньо поінформоване щодо проблем трансплантації. І тому завдання лікарів і держави — роз’ясняти це питання. Передусім потрібно обмежити той негатив, який постійно з’являється у ЗМІ. Скажімо, якщо десь із лікарні зникає пацієнт, то вже за годину мені телефонують журналісти: «Прокоментуйте ситуацію, людину розібрали на органи». Як це можна назвати? Середньовіччям чи просто бажанням жорсткого піару? А обиватель дуже швидко реагує на таку інформацію.
Здійснити вилучення органу може лише бригада підготовлених лікарів у спеціальному закладі. Окрім того, що органи поміщають у спеціальний розчин, вони мають короткий термін зберігання, всього кілька годин. Тому будь-яка трансплантація — це жорсткі часові рамки. Коли в нашому Запорізькому центрі роблять пересадку, я викликаю ледь не всіх співробітників, аби одночасно забезпечити всі деталі. Таким чином закиди, що цей закон може спричинити криміналізацію трансплантології, абсолютно безпідставні.
Дуже шкода, що в нас не використовують можливості трупного донорства. Наші фахівці працювали в провідних світових центрах для того, щоб принести в Україну сучасні методики. Але наші хворі їдуть на трансплантацію в центри, де ми вчилися. Прямують до Білорусі, де ще 10 років тому ситуація була набагато гіршою, ніж у нас. Проте нині завдяки презумпції згоди кількість трансплантацій у наших сусідів становить 750 на рік, навіть перевищуючи середні європейські показники.
Пересадка нирки для українців у білоруській клініці коштує приблизно 40 тис. доларів, водночас в Україні — 4—5 тис. У нас працює сім центрів, у двох із них — Київському і Запорізькому — вже роблять повний перелік трансплантацій, в інших пересаджують поки що лише нирки. Потенціал трупного донорства в нашій країні міг би забезпечити до 4 тисяч операцій на рік.
До агітації за донорство в багатьох країнах світу підключаються публічні люди, зокрема й політики. Приміром, Ангела Меркель публічно, під прицілом телекамер підписала донорську карту на згоду використання своїх органів.