Багато хто вважає, що за часів СРСР у країні масово створювали заповідники, а нині екологічними і природоохоронними проблемами переймаються лише активісти, мало не силою змушуючи неповороткі і байдужі державні служби хоч якось турбуватися про захист довкілля. Однак приклад Житомирщини засвідчує, що це далеко не так.

На тобі, небоже, що мені не гоже

Перший і донині єдиний на території області природний заповідник заснували 1968 року, відвівши йому понад 20 тисяч гектарів малоцінних для лісового господарства переважно заболочених земель на території Олевського і Овруцького районів. Одним махом і нібито про природу потурбувалися, і значних економічних втрат не зазнали, вчинивши за принципом на тобі, небоже, що мені не гоже.

На цьому тлі справді царським подарунком було створення 1974 року двох перших в області заказників загальнодержавного значення. На території Новоград-Волинського району охоронний статус отримали 352 гектари лісу із збереженою в природному стані азалією понтійською — рослиною, що є реліктом третинної флори, та 245 гектарів елітних дубових лісів насіннєвого походження. Отож уже йшлося як про поступку захисникам природи, так і про створення вкрай необхідного резервату генетично цінних дерев.

Наступне свято небаченої щедрості настало аж 1980 року, коли в області додалося аж сім заказників загальнодержавного значення. Переважно це гідрологічні об’єкти, якими на Житомирщині є великі заболочені території. Науковцям ціною неймовірних зусиль вдалося довести, що витоки хоча б кількох найбільших місцевих річок потрібно врятувати від тотальної меліорації, яка на Поліссі зводилася до осушення величезних площ.

Остання поступка компартійного керівництва захисникам природи на Житомирщині датована 1983 роком, коли аж 922 гектари сфагнових боліт на Овруччині з поселеннями бобрів, ондатр, глухарів, тетеруків стали загальнозоологічним заказником «Кутне», який отримав статус об’єкта загальнодержавного значення.

Цінніше за золото

На відміну від численних загонів лжеактивістів, які, звично проїдаючи іноземні гранти, готові натомість протестувати проти будь-чого і звинувачувати у смертних гріхах усіх, лісівники Житомирщини за роки незалежності України здійснили малопомітну на перший погляд, але титанічну за значимістю роботу. Красномовний факт, що на час розпаду СРСР в області було 55 заказників (зокрема 10 загальнодержавного значення) загальною площею 14 151,1 га. Нині їх кількість зросла до 135, а територія — до 91 436,8 га, тобто майже в 6,5 раза!

Крім того, не варто забувати, що саме за ініціативи лісівників 7 березня 1991 року, коли до розпаду СРСР лишалися лічені місяці, на Житомирщині додалося відразу 11 заказників місцевого значення загальною площею 1 359,9 га. Це були місця гніздування тетеруків і проживання червонокнижних звірів, ділянки унікального лісу, зокрема 226 га дубів заввишки в середньому 27 метрів та 2 га рідкісного для Полісся бука. Так само як їх попередники у 1970-х роках рятували від тотальної меліорації болота, лісівники 1990-х надали охоронний статус об’єктам, де партійні чинуші полюбляли постріляти в царську птицю та вже накидали оком на безцінну деревину.

Нині в області на територіях, якими опікуються держлісгоспи Житомирщини, частка заказних і заповідних земель становить 14%. Варто зауважити: ініціаторами збільшення площ, на яких заборонено будь-яку господарську діяльність, були і є патріоти-лісівники. Вони як ніхто інший усвідомлюють, що уряди і президенти, так само як керівники лісової галузі, змінюються, а вічні цінності, до яких належать скарби природи, незмінні. До того ж на відміну від найгеніальнішої музики, ні заростей реліктової азалії понтійської, ні рідкісного для наших лісів еритронію собачий зуб, ні місць гніздування глухарів із тетеруками, ні сотень гектарів понад сторічних велетенських дубів середнім діаметром понад півметра за жодними записами і нотами ніколи не відновити.

Уже немає сумніву: настане час, коли наші діти і внуки подякують навіть за десятки гектарів первоцвітів-підсніжників і нібито банальних конвалій та чорниць, на яких завдяки статусу заповідних земель мінімізовано присутність людей. Колись іронізували над диваками-лісівниками, які переконували в доцільності збереження віддалених від населених пунктів ділянок лісу, де ще є незаймані природні зарості нібито аж ніяк не червонокнижних рослин, а нині не обдерті совками горе-збирачів ягід еталонні гектари чорничників можна побачити лише в заказниках.

Важко любити ліс до глибини власних кишень

Страшно навіть уявити ситуацію, в якій опинилися б лісові землі Житомирщини за байдужості чи користолюбства кількох поколінь лісівників, силами яких множились і приростали багатствами заказники так званого місцевого значення. Ідеться не стільки про сотні гектарів болотистих територій із красномовними назвами «Вовчі острови», «Страхів», «Відьма», «Чорний мох», скільки про десятки гектарів високоліквідних за нинішніми мірками справді елітних дубів, вже мало ким бачених у наших лісах велетенських сосен зі стовбурами в обхват людини, 150-річних модрин діаметром понад 65 см, уже згадуваних унікальних насаджень бука і граба.

Зрозуміло, що для природи болотні масиви так само цінні, як діброви і сосняки, де мимоволі віриш, що саме ці дерева-велетні тримають на своїх могутніх кронах самісіньке небо. Однак визнаймо, що, на відміну від не цікавих «мисливцям на зелень» трясовин, особливо цінні ліси потребують надійного захисту, який гарантує лише статус місцевих заказників.

Цілком закономірно, що найбільше таких площ у малонаселених північних районах Житомирщини, де рівень заповідності лісових земель становить чверть усіх територій, а в особливо постраждалому від чорнобильської біди Народицькому районі — навіть сягає 40%. До речі, тут частина заказника «Древлянський» на завершальному етапі передачі до природного заповідника з аналогічною назвою, підпорядкованого Мінприроди.

Натомість у південних лісостепових районах області набагато важче відшукати об’єкти, що заслуговують особливої уваги. Тим приємніше відзначити, що за роки незалежності України у держлісгоспах Житомирщини відбулося багатократне збільшення площ заказників.

Не став винятком навіть фактично приміський Житомирський держлісгосп. За часів СРСР тут було тільки два заказники загальною площею 113,5 га, а нині вже п’ять на 225,3 га. Причому перші заповідні території із промовистою назвою «Тетеревиний тік» та «Діброва лісничого Воронського» отримали охоронний статус у березні 1991 року під «завісу» компартійного правління.

Отож варто віддати належне лісівникам, які навіть у стоптаних житомирцями лісах, куди люди щороку масово вирушають по ягоди і гриби, та у фактично рукотворних лісових масивах знаходять унікальні об’єкти. Одним із них став ландшафтний заказник «Пилипівка» із 54,9 га пристигаючих грабово-дубових і соснових насаджень. Це відбулось уже за ринкових умов, коли, перефразовуючи крилатий вислів, напрочуд легко любити ліс до глибини власного серця, а не власних кишень.

Ідеться не лише про втрату доходів, які могли дати рубки деревини на територіях, що стали заказниками. На відміну від Поліського державного заповідника, на фінансування якого нинішнього року в держбюджеті закладено 1,6 млн грн, заказники охороняють виключно за кошти, зароблені власною господарською діяльністю держлісгоспів. Оскільки загальна площа заказників у 4,5 раза більша, ніж територія заповідника, затрати на їхню охорону навіть за скупими державними нормами сягають щонайменше 7,2 млн грн. Та насправді вони істотно вищі, бо є велика різниця між малонаселеним і болотистим закутком Полісся, де кожна людина перед очима, і прилеглими до великих міст та жвавих автодоріг лісовими масивами.

Фактично утримання заказників місцевого і навіть загальнодержавного значення, так само як роботи з лісовідновлення й охорони лісів зі звичайним статусом, уже давно стали одним із видів «самооподаткування» держлісгоспів, працівників яких замість подяки вже звично і зазвичай безпідставно звинувачують у нищенні лісів. Та ситуація із смарагдовими багатствами Житомирщини, де найбільші за площею і запасами деревостанів лісові масиви в Україні, засвідчує, що лісівники не лише професіонали, а й щирі патріоти країни та переважно фанати збереження і примноження її зелених скарбів.