ДАТА

Сьогодні 130 років від дня народження видатного українця Івана Огієнка (митрополита Іларіона)

Микола ТИМОШИК,
професор Київського національного
університету імені Тараса Шевченка

Сучасники називали його людиною енциклопедичних знань, праці й обов’язку. Свій природжений хист ученого, педагога, державного,  громадського, церковного і культурного діяча він однаковою мірою успішно застосовував як мовознавець та літературознавець, редактор  та видавець, перекладач та поет, ректор та міністр, православний митрополит та історик Української церкви. Важко сказати, в якій із названих сфер діяльності Іван Огієнко залишив найпомітніший  слід. Одне беззаперечне: він чесно і сповна служив українській справі, до останніх днів свого довгого й важкого життя не полишав подвижницької  діяльності на ниві відродження нації, в захисті, а згодом в утвердженні та розвої рідної мови, культури в цілому.

Постать Івана Огієнка вже реабілітована історією. Але вона ще глибинно не пізнана і не поцінована в Україні.

За яку б справу не брався Іван Огієнко, всюди мав блискучий результат. Фото з архіву автора

Коли Україна буде вільною

Певною мірою до такого  пізнання спонукають праці самого Огієнка-Іларіона, видання яких в Україні упродовж більше десяти років здійснює спільно з науково-видавничим центром «Наша культура і наука» Фундація імені митрополита Іларіона (Огієнка). Саме цій благодійній організації канадська сторона передала копії всієї рукописної спадщини вченого з вінніпезького архіву, яку її творець заповідав перед смертю повернути на Батьківщину за двох умов: коли Україна буде вільною і коли вільною буде її церква.

Досі з упорядкуванням, передмовами та науковими коментарями автора цих рядків побачили світ 13 томів.

Отож, у підсерії «Рукописна спадщина» український читач уже має можливість прочитати дослідження «Рятування України», «Тарас Шевченко», «Розп’ятий Мазепа», «Богдан Хмельницький», «Українське монашество». Не менш цінними з наукового і пізнавального боку є видання наступної підсерії «Зарубіжні першодруки»: «Історія української літературної мови», «Українська культура», «Свята Почаївська лавра», «Слово про Ігорів похід», «Українська церква за час Руїни», «Історія українського друкарства», «Українська церква», «Рідна мова», «Наша літературна мова».

На черзі – ще близько двох десятків назв. Книги ці насичені колосальним фактологічним матеріалом, перепущені через небайдуже серце їх творця, спонукають думати і діяти.

«Доля судила мені немало працювати в таких умовах і на таких посадах, коли моя діяльність не належала тільки мені, —  я  працював для цілого українського народу. Як я працював – судити не мені…” Ці слова Іван Огієнко написав у середині 30-х років минулого століття у Варшаві, де він опинився у вимушеній еміграції і видавав там україномовні часописи – “Наша культура” і “Рідна мова”. Будучи не лише свідком, а й безпосереднім учасником подій, пов’язаних із тріумфом і трагедією Української революції, він вважав “за свій конечний обов’язок” докладно описати ту пору.

Однак умови еміграційної дійсності не дали змоги вченому сповна реалізувати цей намір. На основі збережених денників та численних документів, вдалося йому створити лише “автобіографічну хронологічну канву”, яку назвав просто й промовисто – “Моє життя”.

Зважаючи на те, що багатогранна й результативна державотворча діяльність Івана Огієнка є найменш висвітлена в літературі, пробуємо виокремити в цій темі  кілька граней.

Ректор першого українського університету

Відкриття перших університетів в Україні, як відомо, ініціювалися не українською владою: в Харкові, Києві та Одесі – російською, у Львові – польською, у  Чернівцях – австрійською. І лише Кам‘янцю-Подільському, які одній із столиць УНР, судилося стати першим українським містом, де університет відкривала українська влада.

17 серпня 1918 року уряд П. Скоропадського приймає таке  рішення і відряджає туди керівником  професора Київського університету І. Огієнка.

У числі перших професорів університету було немало тих, кого вдалося  загітувати Іванові Огієнкові з Києва, інших міст України: Л. Білецький,  Д. Дорошенко, В. Біднов, Є. Тимченко, письменник і поет В. Самійленко. Ректорові вдалося за  порівняно короткий час організувати повнокровне життя свого дітища:  навчальний процес, наукову роботу, видавничу справу. Незабаром  тут відкрилася українська гімназія для дорослих, організувалися курси  українознавства. Вони передусім призначалися для урядовців, лікарів,  суддів, адвокатів, освітян і всіх, хто не зовсім добре володів українською  мовою.

Є всі підстави вважати, що ідея Івана Огієнка щодо створення потужного всеукраїнського вищого навчального закладу успішно реалізовувалася  вже на етапі становлення. Це засвідчують статистичні дані про національний,  віросповідальний склад студентів та географію їхнього ранішого  проживання.

Доречно  підкреслити, що 2009 рік можна вважати роком історичної справедливості для цього навчального закладу: урядовим рішенням Кам‘янець-Подільському університету надано статус національного і присвоєно ім‘я його засновника Івана Огієнка.

На чолі Міністерства освіти

Міністром освіти Іван Огієнко був обраний за надзвичайних для долі Української революції обставин. Як відомо, після зречення влади гетьманом П. Скоропадським  до столиці увійшли війська Директорії. 25 грудня 1918 року до Кам‘янця прибуває член Директорії Ф. Швець з пропозицією ректорові від нової влади очолити Міністерство освіти. Після тривалих роздумів Огієнко  погоджується на цю пропозицією за умови, що він залишає за собою посаду (безоплатну) ректора університету. 4 січня 1919 року він прибуває до Києва і вже наступного дня приступає до виконання обов’язків міністра.

Міністерство освіти під орудою Івана Огієнка працювало в Києві зовсім недовго – практично один місяць (до вимушеної евакуації у Вінницю 28 січня). Та за цей час ухвалено низку важливих рішень зокрема щодо українізації навчального процесу по всій державі. Після прийняття урядом Директорії  у січні 1919 року Закону про державну українську мову в УНР міністр  І. Огієнко скликає ще одну комісію для остаточного редагування і погодження  розробленого напередодні правописного кодексу, а 17 січня затверджує  цей кодекс для обов’язкового вжитку в усій Україні. Заходами уряду  текст правопису було віддруковано масовими накладами і надіслано на  місця. В історію нашої мови цей кодекс увійшов як «Правописна система  проф. І. Огієнка 1918-1919 років».

Один за одним  за його підписом виходять з міністерства  розпорядження: про українізацію середніх шкіл, про відкриття нових українських гімназій, про підвищення платні вчителям народних шкіл, про обов’язкове загальне навчання, про допомогу українським освітнім видавництвам. Важливо  підкреслити, що загальний тон таких документів був завжди політично виваженим і толерантним. У них враховувалися  як суспільно-політичні реалії поточного моменту, так і загальна, стратегічна  лінія уряду УНР, спрямована на формування і забезпечення функціонування повнокровних атрибутів незалежної Української держави.

Ім’я Івана Огієнка, як міністра освіти Української держави, навічно записане в історії становлення Національного музею України та Книжкової палати України, оскільки документи щодо їх створення подавалися для затвердження Радою міністрів за його підписом.

Міністр культів та Головноуповнова-жений уряду УНР

Початок осені 1919 року приніс Огієнкові нові обов’язки. Рішенням Голови Директорії Симона Петлюри з 15 вересня його призначено міністром культів, пізніше – віровизнань. Це була остання, чи не найдраматичніша, пора українського державотворення, коли робота багатьох  урядовців, зважаючи на нестабільну політичну ситуацію, організовувалася практично «на колесах».

Пам’ятаючи про одну із стратегічних помилок Центральної Ради, яка прагнула будувати Українську державу без допомоги Української церкви, новий міністр культів глибоко усвідомлював важливість допомоги самої держави щодо повернення церкві втраченої автокефалії. Коли ретельно проаналізувати накази і розпорядження міністерства, що виходили тієї пори за підписом міністра Огієнка, не можна не звернути увагу на своєрідність тональності і стилю цих документів. Спільним для них є, з одного боку, глибока толерантність, розважливість,  з другого — послідовність і аргументованість, чітко окреслена ціль на українізацію церкви, повернення канонічним шляхом її прадавніх традицій і самостійного статусу.

Одною з перших акцій нового міністра став масовий збір  по церковних парафіях добровільних пожертв на Український Червоний  Хрест. А наступним кроком — спроба українізації церкви.

У листопаді 1919 року на спільному засіданні Директорії і Ради Міністрів УНР обговорюється питання про вимушене залишення Кам’янця-Подільського. З рішучим запереченням запропонованого  рішення виступив міністр Огієнко. Його аргументи були емоційними,  але й переконливими: просто так, втечею, всьому українському уряду  ніяк не можна покидати Україну, бо авторитет УНР в очах народу впаде; боротися треба до кінця.

Тоді й було прийнято остаточне рішення: весь склад уряду відбуває в еміграцію, а на час облаштування українських державних інституцій за кордоном залишити в місті Головноуповноваженого урядом. Ним призначався  І. Огієнко.

Чому вибір випав саме на І. Огієнка? Передусім тому, що він був чи не єдиним позапартійним міністром в уряді Директорії. До того ж ім’я професора Огієнка було раніше добре відоме передусім як ученого, ректора університету. І незалежно від того, хто б заволодів Кам’янець-Подільським першим — поляки чи більшовики — саме така кандидатура змогла б якнайкраще представляти український  уряд у зносинах між ворогуючими сторонами.

Коли б не створено було представництва Головноуповноваженого уряду УНР, боротьба за українську державність закінчилася б ще в листопаді 1919 року.  Насправді вона тривала ще майже рік — до липня 1920-го. У Кам’янці-Подільському за керівництва І. Огієнка  працювали українські державні установи, банки, фабрика цінних паперів, освітні заклади, виходили урядові газети, тривав процес відродження української церкви.

21 листопада 1920 року армія Української Народної Республіки під тиском радянських військ переходить за Збруч на територію Галичини. Головноуповноважений уряду УНР Іван Огієнко змушений був покинути Кам’янець-Подільський.

Автор свята соборності

Є ще одна пам’ятна і хвилююча сторінка в київському періоді історії Української революції, до написання якої був безпосередньо  причетний Іван Огієнко. Йдеться про величний акт злуки Західноукраїнської Народної Республіки і Української Народної Республіки в єдину соборну Українську державу, що відбувся 22 січня 1919 року. Головним уповноваженим Ради міністрів для організації і проведення цього заходу на Софійському майдані столиці Директорія УНР призначила саме Івана Огієнка. І він доклав тут немало свого таланту й зусиль, аби свято це «віки згадували майбутні покоління».  На велелюдному зібранні урочисто виголошувався універсал. Після прикінцевої фрази: «Віднині народ український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними дружніми зусиллями своїх синів будувати нероздільну самостійну державу  Українську на благо й щастя всього її трудового люду»  — кількасоттисячне «Слава Україні!» освятилося спочатку дзвонами давньої Софії та всіх інших київських соборів і храмів, а за ними — й всієї України. Три дні котився той урочисто-піднесений дзвін над всією українською землею...

Напередодні цих урочистостей, у понеділок 21 січня, Рада міністрів на внесення Івана Огієнка ухвалила, а Директорія УНР затвердила закон:  вважати день 22 січня на вічні часи державним святом в Україні.

Насамкінець

Тлінне тіло Івана Огієнка від 29 березня 1972 року перебуває на чужині. Але душа його, чиста і чесна, напевне злітає над рідною Україною, якій він залишився вірним до кінця.