Олександр БАБЕНКО,
провідний художник Всеукраїнського центру
вишивки та килимарства,
заслужений майстер народної творчості України,
для «Урядового кур’єра» 

Надія Бабенко опинилась у Решетилівці Полтавської області, зайнявши доленосну незаповнену нішу, яка на неї чекала. Саме на потужній виробничій базі виявився і широко розквітнув її неперевершений багатогранний талант. Тут зустріла свого майбутнього чоловіка Олексія, народила доньку Тетяну і сина Олександра. Коли у Надії Несторівни запитували, що в неї найголовніше у житті, не задумуючись, відповідала: чоловік, діти, онуки. Для нас вона віддавала себе сповна, без останку.

Творчість була другим диханням

Ритми її життя були шаленими, несамовитими. Сама часто жартувала: «У мене життя — це суцільний галоп без просвітку». Але не могла по-іншому через експресивний характер. Неможливо було зрозуміти, коли вона все встигає робити. «Поки кухню відправлю, город оброблю, щось виперу, щось полатаю, листи напишу — і дня нема. Та ще щось почала ткати маленьке, то й зовсім завал». Ніхто не помічав, коли відпочивала. Інколи, бувало, задрімає на кілька хвилин — чи за листами, чи за тканням, примовляючи: «Трохи клюну носом». А далі знову до праці.

Щоранку я прокидався від тупоту її ніг, бо не ходила, а літала по кімнатах, щоб  встигнути швидко все зробити: наварити, прибрати, зібратись і не запізнитися на роботу. Водночас варила сніданок, обід і вечерю, страви загортала в кожух, щоб зберігали тепло. Прийшовши зі школи, я читав записки: «Тут борщ», «Картопля з м’ясом», «Узвар» тощо.

А як вона тішилася з того, що в мене творча вдача, бо змалку любив малювати, співати, грати на різних інструментах. Тож не задумуючись,  віддала мене навчатися в музичну школу. Сама мала природний педагогічний хист, і відмовити їй було просто неможливо. Ніколи не примушувала щось робити, а завжди  заряджала особистим прикладом і колосальною працездатністю. 

Творчість для мами була другим диханням, без неї не могла існувати. Мені дуже подобалося спостерігати, як вона малює ескізи і шаблони килимів. Це відбувалося легко, невимушено, лаконічно. Так співає пташка — дуже природно і гармонійно. Найцікавішим був процес виготовлення килима в матеріалі. Ця робота дуже трудомістка і тривала, нам доводилося довго вмовляти маму розпочати її.

Сировину для килимів купували в колгоспах. Натуральну овечу вовну мама вимочувала і прала в кальцинованій соді. Потім ми з татом скубли її на гребені, пряли на прядці, намотували готові нитки на мотовило. Мамі на все це просто не вистачало часу, а нам подобалося це робити, було дуже цікаво.

І ось нарешті засновувався верстат, пришивався шаблон, ткалися перші рядки твору. У ті незабутні дні в нашій хатині народжувалася диво-казка. У її кімнату притягувало наче магнітом, постійно хотілося зазирнути туди, вгледіти якусь нову виткану деталь орнаменту, помилуватися гарними кольоровими відтінками. Мама ткала, як правило, уночі, коли ми вже спали. Зимовими вечорами я сідав біля неї. Це були перші уроки ткання. 

Слава її сама наздоганяла

Мама періодично підфарбовувала собі необхідні кольорові нитки. Ставила на газову плитку великий таз, кип’ятила воду, додавала барвники, закріплювала розчин кислотою. Потім розвішувала нитки на довгій мотузці сушитися.

Усі чекали завершення процесу. А коли виносили готовий виріб надвір і розстеляли на снігу, це було щось незвичайне, фантастичне. Наш сад ніби оживав, спалахував різними барвами, милував очі. Хотілося дивитися на це безкінечно.

Довго і наполегливо довелося вмовляти її, щоб нарешті вступила до лав Спілки художників України. Усе вагалася, відказувала, що  не має часу тим займатися, бо така морока, стільки збирати документів і нащо воно треба. Але заради того, щоб я міг користуватися її членським квитком і купувати у спеціалізованих магазинах художні матеріали, навчаючись у художньому інституті, вона це зробила.

За славою мама ніколи не ганялася, була невибагливою, дуже скромною. Завжди намагалася залишатися в тіні. Їй постійно доводилося ховатися від фотооб’єктивів, телекамер. Ніяковіла від надмірної уваги кореспондентів і навіть гнівалася на них. Але слава її сама наздоганяла, окрилювала, надихала на нові творіння. Вона дуже раділа, коли її килими і вишивка подобалися людям. Це була найвища нагорода. А люди до неї тягнулися, як до рідної душі, — по добре слово, пораду чи допомогу. Очі нашої Берегині завжди сяяли, випромінювали любов, тепло і радість.

З мамою підтримували творчі зв’язки багато непересічних особистостей,  відомих не тільки в Україні, а й за її межами. Я щасливий, що потрапив у їхнє оточення, хоч і був ще зовсім юним. 

Ці визначні люди часто відвідували нашу оселю. Мама завжди щедро частувала всіх смачними стравами. Гості довго засиджувались у нас, були цікаві палкі дискусії про народне мистецтво, національну  культуру, наші традиції. Дзвінко лунали задушевні українські пісні, які не почуєш ні по радіо, ні по телебаченню. Мама мала прекрасний голос, який зачаровував ніжним грудним тембром. У спілкуванні вона була надзвичайно щирою, відкритою і сердечною. Переймалася найменшою проблемою співрозмовника, намагалася всім чимось допомогти — хоч ділом, порадою чи добрим словом.

Її життя триває у вічності

Тепер, перечитуючи листування мами з рідними, близькими і друзями, щоразу проникаюся  позитивною енергією, якою дихає, випромінює кожен  написаний рядок, кожне слово, кожне речення. Вони наче  коштовні перлини народної мудрості. Таким був багатющим, наповненим любов’ю до людей її внутрішній світ. Якби зібрати всі написані нею листи, то був би «вагон і малий візочок», як вона часто жартувала. Такий глибокий невичерпний колодязь особистих монологів, щирих емоцій, відвертої сповіді перед людьми.

Часто повчала учнів: «Не хваліться, любі мої, коли нічим. Навіть коли є чим, все одно не хваліться, бо Всесвіт вас розлюбить». Про себе завжди наголошувала: «Усім поступлюся місцем, нехай інші йдуть уперед, а я відійду вбік і тихенько працюватиму». 

Справді, їй було абсолютно байдуже до власних регалій і багатьох  нагород. Казала, що їх не заслужила, бо не гідна того. «А тут ще й орден. Та хіба ж я Раїса Кириченко чи Ніна Матвієнко? Тепер мені і перед сусідами буде соромно — за які такі заслуги бабі орден. Та ще й телеграми поздоровчі з СХ Києва і Полтави. Подивилась та дівчинка на мене, спитала, чи не переплутали адреси. А Шурко-сусід каже, що на поминки прийде дуже багато обідальників, краще було б зразу возноситись на небо, а потім впасти десь далеко, щоб ніхто й не знав». 

Але Всесвіт розпорядився інакше, бо її життя триває у вічності. Відповідно до закону про декомунізацію, рішенням Решетилівської селищної ради 2015 року вулицю названо ім’ям Надії Бабенко. З нагоди її 90-річчя (2016) на будинку Решетилівського художньо-професійного ліцею відкрито меморіальну дошку з барельєфом. Син Олександр продовжує килимарську династію і став автором проєкту «Традиції рослинного килимарства селища Решетилівка Решетилівського району Полтавської області», який наказом Міністерства культури України (12.02.2018) внесено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України. А 2021року Національний банк України випустив п’ятигривневу і срібну десятигривневу монети «Решетилівське килимарство» із фрагментом килима «Голубий» авторства Надії Бабенко. 

Та найголовніше, що твори її надихають молодь на нові звершення. За її малюнками учні ліцею виконують зразки килимарства і вишивки. А килимарниці Всеукраїнського центру вишивки та килимарства з натхненням тчуть вироби, готуючись до виставки з нагоди  95-ї річниці Надії Бабенко. 

ДОВІДКА «УК»

Надія БАБЕНКО. Народилася 1926 року в селі Вересоч Куликівського району Чернігівської області. 1948-го закінчила Кролевецький технікум художніх промислів, здобувши спеціальність техніка-художника-технолога з килимарства. Три роки стажувалася у Станіславській (нині Івано-Франківськ) міжоблхудожпромспілці. 1951 року переїхала на Полтавщину.

Працювала за фахом на Решетилівській фабриці художніх виробів, у 1958—1973 роках — головним художником, майстром виробничого навчання з килимарства місцевого ПТУ.

Заслужений майстер народної творчості УРСР, кавалер ордена Княгині Ольги III ступеня, член НСХУ, НСМНМУ. 

Створювала традиційні для Полтавщини килими та унікальні тематичні килими-гобелени, що виокремлюються новаторством виконання і трактування місцевих народних орнаментів та їх композиційного й колірного вирішення.

Переможниця багатьох міжнародних виставок-конкурсів. Її твори зберігаються у провідних музеях і приватних колекціях світу. Її орнаментальний килим «Дерево Життя» із 1968 року прикрашає фоє штаб-квартири ООН.