ТАК БУДЕ
США не дочекаються вдячності від іракського народу
Іракська сторона з таким нетерпінням чекала моменту, коли останній американський солдат залишить Ірак, що відмовилася підписувати угоду, котра дала б змогу кільком тисячам американських військовиків залишитися в країні й після виведення основного контингенту для участі в спецопераціях та навчаннях. Під час обговорення угоди про виведення військ прем’єр-міністром Іраку Нурі аль-Малікі погодився тільки на роту (150 осіб) американських солдатів, які охоронятимуть територію американського посольства в Багдаді, а також відповідатимуть за безпеку американських дипломатів, членів їхніх родин та технічних працівників американської амбасади.
Гордитися нічим
Як заявив Обама напередодні виведення американських військових з Іраку, всі вони повернуться додому до Різдва. Аби підсолодити гірку іракську пігулку, Обама заявив, що «американські солдати залишають Ірак з гордо піднятою головою».
Однак гордитися особливо нічим. Іракська війна обійшлася Америці в 4479 молодих життів і трильйон (!) доларів. І це тільки приблизна цифра. Лауреат Нобелівської премії в галузі економіки, головний економіст Світового банку Джозеф Стігліц у своїй книжці про війну в Іраку пише, що тільки за перші 10 днів бойових дій у 2003 році США витратили 5,5 млрд доларів. Він також стверджує, що прямі й опосередковані втрати від цієї війни обійшлися людству в 6 трильйонів доларів! Причому половина цих витрат, вважає економіст, припадає на США.
Така вартість свободи й демократії, яка буцімто виборена американськими багнетами для багатостраждального іракського народу. При цьому ніхто не наводить кількості жертв самого цього народу за майже 10 років безумства, яке розпочав 20 березня 2003 року Джордж Буш-молодший. Серед здобутків іракської війни він неодмінно називав узяття в полон і страту іракського диктатора Саддама Хусейна. Але, як довели недавні події в арабських країнах, народ Іраку й без цієї кровопролитної й неймовірно витратної війни повалив би диктатуру. «Арабська весна» довела, що необов’язково вводити сотні тисяч сухопутних військ США та їхніх союзників для того, щоб допомогти повсталим арабським народам Близького Сходу й Північної Африки скинути тиранів. У Лівії, наприклад, для цього достатньо було задіяти авіацію НАТО й допомогти повстанцям зброєю.
Для того, щоб осягнути уроки Іракської війни, варто згадати, як все починалося. В 2002-2003 роках американська адміністрація доклала багато зусиль для того, аби довести, що режим Саддама Хусейна становить небезпеку для світового співтовариства. Ірак обвинувачували в поновленні розробки зброї масового знищення і співпраці з міжнародними терористичними організаціями, насамперед з Аль-Каїдою. Дані ж американської розвідки свідчили про протилежне, однак ігнорувалися вищим політичним керівництвом США. Так, 18 вересня 2002 року директор ЦРУ Джордж Тенет повідомив Джорджу Бушу, що за інформацією з близького оточення Хусейна, Ірак не володіє зброєю масового знищення. Однак цю інформацію не довели до відома членів Конгресу й ніде не оприлюднили. На початку 2002 року ЦРУ відрядило колишнього американського посла в Нігерії Джозефа Вілсона розслідувати інформацію про начебто заплановану закупівлю Іраком у цій країні урану. Провівши розслідування, Вілсон повідомив, що не знайшов жодних фактів, які підтверджували б таку оборудку. Незважаючи на це, Джордж Буш у своїх виступах неодноразово заявляв про купівлю Іраком урану в Нігерії, а в зверненні до Конгресу в січні 2003 року наголосив на цьому.
Хто з мечем прийде, той багато втратить. Фото з сайту bigpicture.ru
Фальсифікація
5 лютого 2003 року державний секретар США Колін Пауел виступив на спеціальному засіданні Ради Безпеки ООН, надавши численні докази того, що Ірак приховує від міжнародних інспекторів зброю масового знищення. В 2004 році Пауел, усвідомивши, що став співучасником великої брехні, визнав, що оприлюднені ним дані були сфальсифікованими. «Коли я робив доповідь у лютому 2003 року,— згадував Колін Пауел, — то спирався на інформацію, яку мені надало ЦРУ. На жаль, з часом з’ясувалося, що джерела були неточними, а в багатьох випадках мене навмисно вводили в оману. Я цим глибоко розчарований і досі шкодую про це».
Уже після того, як США загрузли в іракському «болоті» по саму шию, Американський центр громадянської відповідальності разом з Фондом за незалежність журналістики провели дослідження, під час якого було підраховано, що з вересня 2001-го по вересень 2003 року керівництво США зробило 935 брехливих заяв стосовно Іраку. Лідером неправди став президент Буш — 260 брехливих висловлювань, у 232-х з яких йшлося про наявність у Саддама зброї масового знищення.
Рада Безпеки ООН тоді так і не санкціонувала застосування сили проти Іраку. Але США та їхні союзники почали вторгнення без санкції, брутально порушивши статут ООН, що такі політики як Путін у Росії та Ху Цзіньтао в Китаї добре запам’ятали. Саме прикладом Америки в Іраку прикривали вони пізніше агресію проти Грузії й придушення протестів у Тибеті. Якщо можна США, то чому не можна їм?!
Піррова перемога
1 травня 2003 року президент США Джордж Буш приземлився на літаку S-3 на палубі авіаносця «Абрагам Лінкольн», що повертався на свою базу після участі в бойових діях, і виголосив промову, яка ввійшла в історичні аннали під назвою «Місію виконано». В ній, не знаючи, що все тільки-но починається, він оголосив про військову перемогу США в Іракській війні. Але перемогу цю вже набагато пізніше, коли Буш-молодший відпочиватиме на своєму ранчо в Кроуфорді, назвуть пірровою.
Кривавий плин Іракської війни був позначений не тільки жахливими втратами людських життів й колосальними фінансовими витратами, що врешті-решт призвело до глобальної фінансово-економічної кризи й падіння добробуту американського (й не тільки) народу. Світ став свідком того, як американські солдати, які прибули до Іраку буцімто боротися за свободу й демократію, холоднокровно вбивали беззбройних журналістів з гелікоптера й знущалися над полоненими в сумнозвісній багдадській тюрмі Абу-Грейб. Значний резонанс мала оприлюднена інформація про вбивство в листопаді 2005 року американськими піхотинцями 24 мирних іракців у місті Гадіта. Таких випадків було багато. Гинули американські солдати, рікою лилася й кров іракців. Ніхто так і не полічив, скільки їх лягло під час цієї війни. Були тижні, коли лік ішов на тисячі. Окрім того, сотні тисяч біженців тікали світ за очі подалі від смерті. Такою була ціна свободи, яка, втім, навіть сьогодні так і не прийшла на багатостраждальну іракську землю. Отож подяки від простих іракців Америка так і не дочекалася.
Символом ставлення іракців до Америки й цієї війни став випадок під час прес-конференції Дж. Буша в Багдаді 14 грудня 2008 року, коли вже добігав термін його президентства. Іракський журналіст Мунтазар аль-Зейді кинув тоді в американського президента свої черевики, вигукнувши: «Це тобі прощальний поцілунок від іракського народу, собако!». В арабській культурі запустити в когось взуттям рівнозначно найстрашнішій образі. Таке роблять тільки стосовно найзаклятіших ворогів. «Черевики Буша» — цей вираз став синонімом ненависті за заподіяне зло. Аби зрозуміти, як ставилися в Іраку й усьому арабському світі до цієї війни, варто згадати, що вже наступного дня після інциденту з черевиками Спілка арабських адвокатів створила спеціальний міжнародний правозахисний комітет, котрий опікувався справою Мунтазара аль-Зейді в суді, а ліванський телеканал New TV, висловивши солідарність із вчинком журналіста, зарахував його до себе в штат, нараховуючи платню з моменту запуску черевиків у Буша, а також зобов’язався виплатити будь-яку суму, якщо йтиметься про його звільнення під заставу.
Отож помиляються ті, хто стверджує, що іракський народ віками дякуватиме Америці за цю війну. Помиляються й ті, хто стверджує, що Америка швидко забуде Ірак. Не забуде. Ані тих хлопців, які поклали свої молоді життя в іракських пісках ні за що, ані тих трильйонів, за які доведеться ще довго розплачуватися простим американцям, ані «черевиків Буша», якими іракці «віддячили» Америці за цю безглузду війну.
Джордж Буш-молодший залишив в історії Іраку великий слід — приблизно 44-го розміру.
Катерина КІНДРАСЬ
для «Урядового кур’єра»,
Нью-Йорк