Її батько — видатний художник, який увійшов до сотні живих геніїв людства, Іван Марчук. Одначе для творчої долі пані Богдани не пензель став визначальним, а смичок. Вона відомий музикант, віртуозно виконує твори світової класики. Та основним своїм завданням вважає передовсім пропаганду української музики. Про творчість, про особисте й буде розмова із заслуженою артисткою України, лауреатом міжнародних конкурсів Богданою ПІВНЕНКО.
— Пані Богдано, як відчули, що ваше покликання — музика, й саме скрипкова?
— Мені було тоді сім років. З мамою йшла вулицею, вона побачила оголошення про набір по класу скрипки. Запитала мене, чи не хотіла б записатися, я одразу погодилася. До того ж згодом мені дуже сподобалася вчителька. Вона змогла мене зацікавити, вселила бажання вчитися гри на скрипці.
— Як стали ученицею одного із засновників сучасної української скрипкової школи славетного Богодара Которовича?
— З мамою жила в Харкові, навчалася у музичній десятирічці. Якось до нашого міста приїхав Богодар Которович. Знаменитий скрипаль організував майстер-клас. Мені захотілося також зіграти на цьому заході. Богодарові Антоновичу моя гра сподобалася, він запросив мене продовжити навчання в столиці, у своєму класі. Просто не могла не скористатися такою удачею. Тож поїхала до Києва дев’ятикласницею.
— Але насправді удача не завжди супроводжувала вас на скрипковій стезі?
— Так, не завжди все йшло на лад, були розчарування. Навіть іноді вважала, що краще все-таки покинути музику. Вступила до економічного університету. Рік провчилася й збагнула — не моє. Спочатку взяла академічну відпустку, а відтак і взагалі не повернулася до університету. Я сповна віддавалася скрипці, давала концерти. Щиро кажучи, важко пробивала собі дорогу в творчому житті. Один очільник національної музичної академії свого часу навіть кинув мені: «Ти — вискочка, тебе не раді ніде бачити». Довела своєю наполегливістю, відповідальністю в скрипковій праці — таки раді.
— Скрипаль-музикант — це жіноче?
— Скрипаль для мене, незалежно від статі, — це коли людина не може жити без скрипки, коли інструмент стає голосом твоєї душі, потребою брати його та дарувати людям хвилини радості, приємного, божественного. А коли ще й чудово, або й віртуозно виходить, це — найвище задоволення.
— За вами міцно закріпилися з легкої руки моїх колег висловлювання: «Паганіні в спідниці» і «Та, що біжить». Вони точно відображають ваше музичне єство, покликання?
— Напевно, багато хто читав відому казку «Аліса в країні чудес». Головна її героїня впевнена: аби залишатися на місці, треба постійно бігти. Для музиканта, як і для будь-якої творчої людини, як на мене, це твердження надто важливе, щоб не втрачати цікавість публіки. Отож я й біжу, відкриваю для себе нові музичні твори, авторів, колективи та глядачів. Скажімо, в Україні грала не лише з відомими столичними та національними ансамблями, оркестрами, але й із колективами Львова, Тернополя, Одеси, з інших міст.
Знаю, що журналісти назвали мене «Паганіні в спідниці». Це велика відповідальність. Скрипалі не часто беруться виконувати твори цього великого італійського композитора. Ніколо Паганіні був скрипалем-віртуозом. І його музика потребує ефектного, блискучого виконання, а отже, продемонструвати скрипалю весь свій талант, досконалу техніку гри, найвищий ступінь майстерності. У моєму репертуарі є твори Паганіні.
— Мав насолоду почути не менш технічно складний концерт для скрипки з оркестром №5 бельгійського композитора Анрі В’єтана, який ви виконали разом із симфонічним оркестром Тернопільської обласної філармонії.
— Цей концерт Анрі В’єтана музиканти знають, але маєте рацію: його мало хто виконує через технічну складність. Він привабив, бо мені цікаво брати такі вершини. Коли їх підкорюєш, то, як у горах, відкриваються нові обрії.
— Тішуся, що ви ще й активно популяризуєте твори українських композиторів.
— Так, я перважно займаюся українською музикою. Вважаю, що це моє завдання чи місія. Особливо, щоб вона була широко репрезентована насамперед у медіа-просторі. Сучасний слухач або глядач що робить? Правильно: заходить у всесвітню павутину та шукає, дивиться, слухає музику на власний смак, прагне мати її записи у власній фонотеці. Я на концертах не просто виконую українську скрипкову музику, а й розповідаю про неї, про авторів. Коли граю українську музику, відчуваю її на генетичному рівні. Щодо неї не існує ще стереотипів, я вільна в її прочитанні. З великим задоволенням виконую твори Мирослава Скорика, Євгена Станковича, Валентина Сильвестрова, Володимира Зубицького тощо.
Свого часу загорілася видавати «Антологію сучасної української музики» у цифровому форматі. Фінансувати цей проект узявся мій перший чоловік, бізнесмен Володимир Шульга. Для ілюстрації компакт-дисків використовували картини мого батька Івана Марчука. Але Володя загинув. З другим чоловіком Олегом Павлюченковим перейнялися популяризацією української класичної музики. Він знімає наші концерти й виставляє в YouTube. Україна й світ завдяки цьому може бачити та знати, що граємо. Адже аби гідно конкурувати на міжнародних широтах, треба, щоб про українську музичну культуру відали. Ми ж маємо, я б сказала, колосальну музику, прекрасних композиторів.
— Два роки тому ви організували проект підтримки музично обдарованих хлопчиків і дівчаток «Ми діти твої, Україно». Як визрів задум такої доброї справи?
— Радше зненацька. Я беру участь у журі найбільшого дитячого конкурсу «Акорди Хортиці», де змагаються кількасот хлопчиків і дівчаток у різних музичних напрямах. Чула там і захоплювалася грою деяких діток. Мені захотілося, щоб вони виступили на великій сцені разом з оркестром. Ба більше — цей концерт закривав хтось із найвидатніших представників сучасної української класичної музики. Задум вдалося здійснити. Я запросила передусім юні таланти з Криму, Харцизька, Макіївки, інших міст Донбасу, які через російську агресію стали переселенцями. Кошти, зібрані від концерту, передали на потреби дітей. Відтак отримали запрошення на наші виступи у Парижі, Відні, Нью-Йорку (в штаб-квартирі ООН), у Вашингтоні.
Ніколи й не гадала, що матиму своїх учнів. Нині їх уже десяток.
— Ваш син Богданчик також захоплюється скрипкою?
— Йому дев’ять років. Він, мабуть, у пошуках свого покликання. На скрипці йому до вподоби виконувати «Щедрик», любить грати на роялі, нині знайшов себе у фортепіано та джазових барабанах. Ще має хист до малювання. Мій батько завжди заходить до кімнати, де розвішані Богданчикові картини, дивиться й промовляє: «Молодець!».
— А вами батько пишається?
— Ще б пак! Коли є змога, обов’язково приходить на мої концерти. Загалом він пишається мною, а я — надзвичайно пишаюсь ним, його творчістю. Каже, що я дуже на нього схожа, насамперед характером.
— Мабуть, не кожен знає, що ви — донька славетного Івана Марчука. Невже не бажали взяти собі його прізвища?
— Батько хотів. Та на той час мене вже знали як Богдану Півненко. Мала намір написати Півненко-Марчук, але ніяк не знайду часу на цю паперову тяганину.
Зауважу: завдяки татові я познайомилася зі своїми двома чоловіками. Перший, підприємець Володимир Шульга, був палким шанувальником творчості мого батька, допоміг йому видати монографію, організувати виставку. Другий, кінорежисер Олег Павлюченков, знімав про нього документальний фільм.
— Як бережете пам’ять про першого чоловіка?
— За день до трагічної події я збиралася у Запоріжжя, щоб бути у журі дитячого конкурсу. Чомусь дуже хотіла, щоб Володя супроводжував мене. Та він залишився в Києві. Наступної ночі сталося непоправне. Смерть чоловіка я пережила вкрай важко, страшенно дошкуляв розпач, депресія, сиділа на антидепресантах, довелося звертатися по допомогу до психотерапевтів. Так тривало три роки. Гадаю, Олег Павлюченков у моєму житті з’явився вчасно та дав мені надію жити далі. Світлу пам’ять про Володимира в нашій родині свято бережемо. Щоліта син Богданчик разом зі мною відпочиває в Карпатах — у рідному селі свого батька, спілкується з родичами.
— Ви — осередок родинного вогнища?
— З появою у моєму житті другого чоловіка я почала менше їздити на гастролі. Двічі навіть відмовлялася від них. Адже сім’я для мене стала важливішою. Часто до нас навідується батько, всі разом відпочиваємо, мандруємо Україною та зарубіжжям.
— Граєте спеціально для чоловіка?
— Він постійно чує, як удома я репетирую, буває на моїх концертах, записує їх, щоб оприлюднити у медійному просторі. Але якось повернувся Олег пізно ввечері з роботи, а я одразу попросила його послухати два концерти Паганіні та Бетховена, які підготувала. Він вислухав і тихо промовив: «Може, ти мені хоч чаю наллєш?»
Син, чоловік, батько мене надихають. Ми не просто однодумці, ми на одній хвилі живемо. Намагаюся так розпланувати час, аби вечір присвятити їм. Зрештою, у мене ніколи не буває вихідних. Половину хатніх справ узяв на себе Олег: готує, миє посуд. Він — золотий! Я казала своїм чоловікам, що вмію лише грати на скрипці та прикрашати життя, а вони, як не дивно, погоджувалися.
— Маєте власний рецепт здійснення мрій?
— Треба дуже вірити й добре знати, чого душа прагне, бо багато людей насправді не відають, чого бажають. Я хочу, щоб нарешті в Україні настав мир. Намагаюся допомагати нашим бійцям АТО, беру участь у доброчинних концертах.
Микола ШОТ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Богдана ПІВНЕНКО. Народилася 1977 року в Харкові. Закінчила Національну музичну академію ім. П. Чайковського, де згодом і викладала. Була концертмейстером камерного ансамблю «Київські солісти», потім стала солісткою ансамблю «Київська камерата», грала в міжнародному молодіжному оркестрі «Філармонія націй». Організувала проект підтримки музично обдарованих дітей. Заслужена артистка України.
Ми в Google+