Оголошення скорботи для жителів Луганська стає звичною справою, бо люди гинуть від куль терористів чи не щодня. Закінчення триденної жалоби за 17 мирними городянами, які загинули від обстрілів протягом трьох днів, збіглося із загибеллю упродовж одного дня одразу 16 луганчан. Загинули три жінки й 13 чоловіків. Люди стояли біля пішохідного переходу, очікуючи, коли увімкнеться зелене світло. І тут їх накрила міна…
Хтось прийшов по воду до водовозки. Інші купували молочні продукти в кіоску на перехресті. А хтось завітав на ринок за необхідним побутовим дріб’язком. Може, за смачним кормом для улюбленого кота, як Сергій Нікачев? «Загинув друг Сергій Нікачев. Ми з ним разом працювали. Веселий бородатий дядько», — написали про товариша друзі в соціальних мережах. І розмістили фотографію привітно всміхненого чоловіка із сірим котом на плечі. Або вийшов на подвір’я, як батько Катерини Литвиненко? «Він був мирною людиною, він так і не побачив свого першого онука», — написала молода жінка про свого батька.
Нині ходити вулицями Луганська небезпечно. Тож для спілкування залишається тільки віртуальний майданчик Фейсбуку. Тут пишуть: «Я не буду зараз говорити про те, хто розстрілює Луганськ, просто констатую: Луганськ розстрілюють. Протягом дня два десятки загиблих та шість десятків поранених — серед цих жертв не було жодної «людини з рушницею», це просто мирні жителі, перехожі на вулиці».
Луганчани вирішили зібрати відомості про кожного із загиблих мирних городян. Для цього створили у соціальній мережі Фейсбук спеціальну групу «Луганськ. Біла книга». «У групі заборонено будь-які політичні нотатки. Працюємо тільки на благо людям, — заявляють організатори. — Залишаємося людьми».
Залишатися людиною дедалі складніше через страх. Тільки протягом доби під артилерійський обстріл потрапили 36 будинків. Луганчан закликають дотримуватися заходів безпеки, не виходити на вулицю, не пересуватися містом без нагальної потреби, по змозі у місцях збройних зіткнень перебувати в укриттях. Але як жити у такому місті?
Ось як реагують на те, що відбувається у місті, пересічні жителі. «Як страшно, як боляче... Сльози душать, душу на частини рве... За що нас так? Діти наші у чому провинилися? У місті дуже багато дітей», — пише одна з луганчанок. «Снаряди лягають поблизу будинку й підлога ходить ходором... Син та я на підлозі в коридорі читаємо молитву, міцно схопивши одне одного за руки», — розповідає інша мати.
«Мій батько, царство Небесне, у дитинстві пережив жахи війни, й він ніколи не хотів згадувати про пережите... Сьогодні ці жахи переживаю я й моя дитина!» — долучається до бесіди на Фейсбуці третя товаришка по нещастю. «В мене хворі батьки, вони навіть у підвал спуститися не зможуть у разі небезпеки. Ще в мене дитина. То що ж мені робити? Лишити батьків та їхати, щоб рятувати дитину? Я не можу... І я така не одна. Що нам робити, якщо ми просто хочемо жити?» — запитує ще одна жінка, для якої почуття відповідальності виявилося сильнішим за страх. «Як тепер ходити по рідному місту? Адже там усе в крові тепер!» — наголошує ще одна співбесідниця.
І скорботу луганчан почули в Києві. «Конфлікт на Донбасі продовжує забирати життя. Тільки за минулу добу в нашому Луганську загинуло два десятки людей. Закликаємо всіх, хто зараз у Києві, відволіктися від справ вихідного дня, висловити свою солідарність із містом й ушанувати пам’ять загиблих луганчан. Великий Кобзар, як символ, що поєднує наші міста, допоможе нам згуртуватися й усім разом перенести ці випробування. Ми ще зустрінемо світанок у нашому місті раніше за всіх в Україні», — повідомили організатори мітингу пам’яті про загиблих мирних жителів Луганська, збираючи людей у центрі столиці.
Горіли свічки біля підніжжя пам’ятника Т.Г. Шевченку. Сюди прийшли не лише тимчасові вимушені переселенці з Донбасу, а й багато киян. Люди мовчали, дивлячись на полум’я цих свіч. Вони — тут. Серця — там.
«У Луганську зараз так багато любові, справжньої, щирої. Залишилися пари, один (або одна) з яких мали можливість виїхати, але залишилися, щоб бути зі своїми коханими. Залишилися дорослі діти, щоб підтримати важкохворих батьків. Залишилися старі, які готові зубами вгризтися в рідну землю, і якщо й умирати — то тільки тут, де найкращий світанок... Залишилися закохані у свою справу диваки. Нікого не закликаю повторювати цей досвід. Він ірраціональний. Просто знайте: у цьому місті залишилося багато любові. Любов тепер перевіряється просто — «я з тобою назавжди, навіть якщо війна постукала у двері, не кину й не зраджу», — написала на своїй сторінці у Фейсбуці Яна Ярощук.
І сотні тисяч луганчан, які зараз майже не виходять зі своїх квартир, думаю, із задоволенням би підписалися під кожним із цих слів. Принаймні, сусіди з під’їзду будинку, де я живу. Тут — і молодята, через двері помешкання котрих можна почути «Океан Ельзи», і старі, які з радісним подивом відчиняють двері кожному, хто прийшов, і спортивні сорокарічні чоловік і жінка, які тричі на день виходять годувати котів, що лишилися напризволяще…
Павло ПОСТНІКОВ
для
«Урядового кур’єра»
Ми в Google+