У переможців ХІV Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика цікаво дізнатися життєві історії про їхнє зацікавлення рідним словом, усвідомлення його важливості та спілкування ним повсякчас.
Звісно, цим двом краще не зустрічатися: ведмідь навіть не помітить, як розчавить ногою равлика. Одного разу такій трагедії запобіг їжачок: щоб клишоногий велетень не наступив на непомітного безхребетного малюка, він спрямував його в інший бік — до липи, в дуплі якої вже наготували меду бджоли.
Їжачкові допомогла усунути небезпеку для крихітного мешканця лісу Оля Пітцик з Івано-Франківщини, яка нещодавно закінчила 3-й клас Коломийської спеціалізованої загальноосвітньої школи І—ІІІ ступенів № 5 імені Тараса Шевченка. Це було на міській олімпіаді з української мови: там її учасникам дали завдання написати невеличке оповідання за такою кінцівкою — їжачок показав равлику місце під листочком, де було багато маслючків.
А готуючись до Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика, Оля Пітцик під орудою вчительки Ярослави Іванівни Кучер написала більше 70 творів на різні теми. Надрукували їх на комп’ютері — і вийшла книжечка, яка незабаром стане яскравішою від ілюстрацій, бо Оля ще й гарно малює.
Обставини, які потрібно залагодити, щоб ніхто від чогось не постраждав і усім було затишно й комфортно, щодня трапляються не лише в лісі. Дуже розумному Олиному однокласникові чомусь іноді здається, що його ніхто не любить, і він часто на це нарікає. Тоді понад тридцять учнів разом з учителькою переконують його хором: «Ми тебе любимо, Андріанчику!»…
Бабуся Олі Пітцик, Галина Миколаївна Бойків, вважає єдину онуку найкращою, найрозумнішою, наймилішою, найчемнішою, каже, що не було такого, щоб вона її не послухала: «Коли хворію, то аж легше стає від Олиних слів — «Бабусю, що тобі приготувати?». Знає, наприклад, який я люблю салат». А оскільки в цьому салаті з пекінської капусти один інгредієнт, консервовану кукурудзу, Оля, на відміну від бабусі, не сприймає, вона наприкінці приготування ділить страву за уподобаннями. Ось така дипломатія дівчинки у дрібницях.
На перше причастя, яке відбулося в житті третьокласників нещодавно, діти та їхні батьки прийшли у вишитому вбранні. Вперше одягнув тоді вишиванку дідусь Олі Мініної — москвич, а нині коломиєць, про це попросила його онука. Як йому було гарно в українській сорочці! У цьому мальовничому гуцульському містечку, крім дідуся Олі Мініної,
з-поміж жителів чимало росіян чи російськомовних, родин колишніх військових. В однієї з них купила квартиру сім’я Олі Пітцик. Бабуся Олина розповіла, як приятелюють вони з колишніми мешканцями своєї оселі, котрі побудували собі дім у селі. Жодних проблем не виникає у спілкуванні корінних і приїжджих коломийців: кожен розмовляє своєю рідною мовою, і прекрасно розуміють та поважають одне одного. В одній із шкіл міста відкрили нещодавно класи з російською мовою викладання, проте охочих навчатися в них небагато.
Оля Пітцик вперше взяла участь у конкурсі імені Петра Яцика і одразу успішно — 3-тє місце в загальнонаціональному етапі. А три роки тому її вчителька Ярослава Іванівна привозила до Києва ще одного переможця цього престижного мовного змагання — її син Максим, тоді четвертокласник, посів у ньому 2-ге місце.
Для Олі поїздка до столиці, де відбулася церемонія вручення конкурсних нагород, — вже друга: 1 грудня минулого року вона виступала в Києві на фестивалі у шкільному танцювальному колективі «Викрутаси».
«А 2 грудня, після того як побили студентів беркутівці, батьки взяли дітей за руки, і ми пішли разом на Майдан, — розповіла мені пані Ярослава Кучер. — З Коломиї там було майже наметове містечко. Хто приїжджав сюди, казали: таке враження, що тут у Києві половина коломийців. І мій чоловік та діти, всі були на Майдані. Там наші учні дружно виголошували: «Коломия — це Європа! Україна — це Європа!». Дуже тішилися, що побачили Євромайдан. Якщо дитина відчула його своїм серцем, вона буде справжнім патріотом і не втікатиме з України, а шукатиме щастя у Вітчизні.
З Коломийщини загинули на Майдані двоє людей. Приватний підприємець з нашого міста Богдан Калиняк підтримував Євромайдан грошима й товарами. Стояв тут майже два місяці на нічних чергуваннях, допомагав пораненим. На Грушевського його облили крижаною водою з водомета, він захворів на запалення легенів. Не ходив відігрітися навіть до рідної сестри, яка живе в Києві. 28 січня у 52 роки помер в Івано-Франківську у шпиталі.
Ігоря Ткачука із села Велика Кам’янка у 39 років убив снайпер 20 лютого. Без батька лишилися троє дітей — 17 й 11 років та кількамісячне немовля.
Їхнім сім’ям тепер допомагають, усі збирають кошти. Ігор Ткачук мріяв спорудити будинок, а встиг лише закласти фундамент. За кошти, які люди зібрали в Коломиї та в районі, будинок для його родини зводить громада села. Всі раді допомогти героям Небесної Сотні хоч чимось».
«Намагаюся розмовляти літературною мовою»
Анна ВЛАСЕНКО,
одинадцятикласниця із села Червона Слобода на Черкащині,
лауреат першої премії ХІV конкурсу імені Петра Яцика:
— Для мене цей конкурс — шанс перевірити, наскільки знаю рідну українську мову й можу висловити нею свої думки. Вона складна для вивчення, у ній багато винятків із правил. Але важливо навчитися застосовувати оці сухі правила, книжні терміни в житті. Щоб людям подобалося, і як ти пишеш, і як розмовляєш.
За нагоди пояснюю одноліткам, що спілкуватися українською мовою престижно й природно, надто якщо тут народився. А ось хлопець, який у нас навчався, і на уроках відповідав завжди російською, і в родині, розповідав, послуговуються лише нею, хоч його батьки — родом з нашого села. Не розумію, чому таке ставлення в них до рідної мови.
Якось сказала тому однокласникові: окрім твоєї домівки, є ще й інший світ, де люди спілкуються мовою держави, в якій живуть, і тобі треба навчитися розмовляти з ними за будь-якої ситуації, хоча б спробуй… Він спробував, і мені здається, йому сподобалося. На жаль, перейшов до іншої школи, у Черкасах.
Я намагаюся розмовляти літературною мовою. Але в нашому селі Червона Слобода чула від старших людей і цікаві діалектні слова. Наприклад, пшоняну кашу в нас називають «пшінкою».
«Бабуся співає народних пісень»
Киянка Олена Степанюк здобуває у Військовому інституті Київського національного університету імені Тараса Шевченка фах військового журналіста. Обрала вона його за спадковою традицією: адже дідусь і батько були кадровими офіцерами, мама працювала в газеті, яка нині має назву «Народна армія», бабуся — військовим лікарем.
Саме у бабусі, Антоніни Сазонівни Бутрименко, вважає Оленка, найкраща в їхній родині українська мова — мелодійна, з особливим вінницьким акцентом і діалектом, якого в Києві не почуєш, вона постійно співає народних пісень.
З кожним конкурсом імені Петра Яцика, в якому Олена бере участь з 9 класу, а нагороду за перше місце на загальнонаціональному етапі отримала цього року, їй додавалося знайомство з новими людьми. «Я могла реалізувати не тільки свої знання з української мови, а й творчі здібності, особливо в жанрі есе», — запевняє дівчина.
«І збагнула, чому саме — «Олю»
Ольга ВАТАМАНЮК,
студентка Педагогічного коледжу
Чернівецького національного університету імені Ю. Федьковича
Ольга — постійна учасниця конкурсу імені Петра Яцика із 3-го класу, а його переможницею вперше стала цього року — посіла 2-ге місце на загальнонаціональному етапі.
— Про що ти написала в конкурсному творі, Олю?
— Про майбутнє моєї України, про те, що думаю про сучасні події: як вони вплинули на мене.
— От про це, будь ласка, конкретніше…
— Моє життя змінилося з часу Євромайдану — коли студенти вийшли на вулиці. Нині я слухаю тільки українську музику, купую лише вітчизняні продукти, звертаю увагу на речі, яких раніше ніколи не помічала.
— На що, зокрема?
— На те, як розмовляю. Я, наприклад, вживала багато русизмів, діалектних слів. Тепер працюю над своєю вимовою. Люди, які мене оточують, чують це і переймають. Щоб змінити світ, треба почати насамперед із себе. Це вдосконалення бачу в молоді: вона дуже вихована, патріотична. Студенти у Чернівцях носять українські стрічки на сумках, заплітають їх у коси, часто одягають вишиванки.
— Твоя надзвичайно гарна сорочка куплена чи має свою історію?
— Моя бабуся, Марія Ватаманюк, два роки тому сиділа над нею всю зиму. Вона вважає, що ось такий одяг, вишитий з любов’ю, повинна мати кожна дівчина. Моїй старшій сестрі вона також подарувала подібну сорочку. Бабуся вишила дуже багато сорочок. Але вона їх у чужі руки не віддає, а тільки нам, рідним, на продаж не виставляє ніколи.
— У тебе одна вишиванка?
— Кілька. Є з ромбоподібними квітами, є зі звичайними, без ромбів. Є не з таким насиченим узором, як зараз на мені.
— Який у вашій родині найстаріший стрій?
— Це сорочка, вишита не бісером, а нитками — вже пожовкла, видно, що час дає своє. Але коли бабуся витягує речі зі своєї скрині, там такий дух — не передати словами… У тій сорочці виходила заміж ще моя прабабуся, і вона все передається й передається… Я одягала її одного разу ще в школі, коли виступала на сцені в ролі Лесі Українки.
— А на своєму весіллі з’явишся в ній — як наречені попередніх поколінь роду?
— Звісно. І збережу цей скарб для дітей та онуків.
— У чиїх вустах чимось вирізняється для тебе рідна мова в твоєму селі?
— Вона особливо звучить із вуст моєї вчительки української мови Марії Тарасівни Фурман, яка, незважаючи на те, що проживає в селі й сама веде господарство, розмовляє чистою українською мовою, літературною.
Мені в школі трохи незвично було, коли всі учителі казали мені «Оля», а вона — «Олю».
— Довго тривало таке здивування?
— Ні. Я одразу запитала, чому вчителька так дивно звертається до учнів. А вона назвала сторінку підручника, щоб я прочитала. Коли вивчила правило звертання, все зрозуміла.
— Після закінчення коледжу працюватимеш у початковій школі?
— Ні. Через два роки піду на філологічний факультет Чернівецького університету імені Юрія Федьковича, щоб вивчати українську мову вже на вищому рівні. Дуже подобається мені писати твори, тож паралельно спробую себе в журналістиці.