«Добрий ранок! Французька поліція. Будь ласка, покажіть свої паспорти», — гучний оклик будить пасажирів автобуса авіаліній компанії «Люфтганза», який прямував ранковим рейсом з аеропорту Франкфурта-на-Майні до залізничного вокзалу Страсбурга. Пасажири, протираючи очі, слухняно дістають документи. Поліцейські, чемно дякуючи, беруть їх у руки, уважно роздивляються кожну сторінку, і, знову сказавши «мерсі», повертають власникам. Паспортний контроль завершено, і автобус, минаючи умовний німецько-французький кордон, потрапляє на територію провінції Ельзас.
Це вперше за останні чотири роки мого перебування у Страсбурзі я натрапила на паспортний контроль на внутрішніх кордонах країн Шенгенської зони. «Це все, мабуть, через сирійських біженців», — пошепки каже французькою своєму чоловікові молода арабка у хеджабі, ховаючи в сумочку французький паспорт.
Сирійські біженці і війна в цій країні помітно вплинули на повсякденне життя французів. І справа не лише у появі поліцейських постів на кордонах, де потенційно можуть з’явитися сирійські біженці (хоча, як пише місцева преса, вони не надто рвуться до не вельми гостинної до чужинців Франції, яка відома своєю бюрократичною тяганиною і небажанням її громадян спілкуватися англійською).
Мене вразили військові патрулі у центрі Страсбурга. Патрулі з трьох солдат, одягнених у бронежилети і каски, з автоматами в руках, різко виділялися з-поміж безтурботного натовпу туристів на тлі вечірнього міста, яке манило перехожих спокусливими вітринами ошатних магазинів і сервірованими до вечері столиками кафе й ресторанів. Ще загрозливішими й тривожнішими видавалися ці патрулі біля входу до Страсбурзького собору — головної туристичної принади міста. Військові пильно вдивлялися в обличчя туристів, не знімаючи рук зі стволів автоматів.
У суботу ми з моїм знайомим вирушили у невеличке містечко Борш, що за сорок кілометрів від Страсбурга, де мало відбутися свято міста та брокант — блошиний базар. На одній із розкладок мій товариш, який колекціонує мідний посуд і підсвічники, побачив цікаву попільничку у вигляді мухи. І хоча зазвичай подібний крам на брокантах коштує 3—5 євро, продавець вимагав за неї аж 15 євро. «Це дуже дорого!» — справедливо обурився мій знайомий. «Мосьє, всі гроші, які ми виручимо від продажу цих речей, підуть на допомогу сирійським біженцям», — суворо й докірливо відповів продавець, вказавши на плакат, який висів на стіні біля його розкладки і на який ми спочатку не звернули уваги. «То що, купуєте попільничку?» — з викликом запитав він нас.
Після відвідин броканту ми вирішили заїхати у селище Гайлігенштайн. Кожен господар тут — винороб, має власний погріб, де можна скуштувати, а потім і купити вина. Ми завернули на подвір’я до винороба Даніеля Рюфа, який давно товаришує з Місією України при Раді Європи. Мосьє Рюф радо вітає нас і пригощає «Піно Грі». З насолодою потягуючи неперевершений напій, ми розпитуємо мосьє Рюфа про життя-буття, про врожай і місцеві новини. «Та які новини, — зітхає він. — Хотів запросити до себе на збір винограду людей з України, щоб вони тут погостювали у мене, трохи грошенят підзаробили, та в нашій мерії мені відповіли, що це надто складно: потрібні запрошення, робочі візи, дозволи поліції і запропонували роботу сирійським біженцям. Проте я хочу, щоб у мене працювали православні, а не мусульмани, що в цьому поганого?» Ось, каже він, на що перетворилася Франція і Євросоюз, це справжній bordel. Після цих слів мосьє Рюф доливає нам і собі ще вина.
Прагматичні ельзасці, хоча й співчувають біженцям із Сирії, проте не готові повною мірою жертвувати заради них своїм зручним й усталеним повсякденням, робочими місцями, нарощувати соціальні витрати. Проте якщо, наприклад, війна на українському Донбасі і сотні тисяч внутрішніх біженців із зони АТО були і є для них віддаленою віртуальною реальністю (попри те, що географічно Україна розташована до Франції ближче, ніж Сирія), то сирійський конфлікт вже по-новому форматує життя французів. І їм це вже дуже складно ігнорувати.