До 24 лютого 2022-го Анастасія Лосінець 32 роки працювала кухарем комбінату громадського харчування Володимирецької райспоживспілки на Рівненщині. Здавалося б, більш мирної професії просто не буває.
«А вже на початку березня дівчата мені кажуть: «Наша Настя пішла в тероборону, тепер готує для хлопців», — розповідає директор комбінату Марія Сиротюк.
Спочатку 104 бригада територіальної оборони, до складу якої увійшла старший кухар Анастасія Лосінець (така її посада), базувалася неподалік рідного Володимирця: Хиночі, Кривиця, Стара Рафалівка. Там у польових умовах щодня готувала по 300—350 порцій сніданків, обідів та вечер. Згодом бригаду перемістили на кордон з білоруссю. Досвідчений кухар упоралася без жодних проблем.
Але найглибший слід залишив у її свідомості Бахмут: саме там місяць тримала небо над Україною її рідна бригада. На жаль, чимало хлопців не повернулося до своїх рідних.
Невимовним болем увірвалася в її серце розтрощена школа в Костянтинівці: новісінькі книжки, яких, вочевидь, ще навіть не встигли розгорнути школярі, шматував вітер; усюди учнівські та вчительські речі. А на дошці напис: «23 лютого 2022-го». То був останній день навчання.
«Як побачила на власні очі, що ці варвари там наробили, переконалася: їх не можна пускати далі. Це ж не люди, розумієте? У нас тут, на Поліссі, рай, який ми створили власними руками. Тепер особливо це цінуєш», — розповідає Анастасія Лосінець в коротку хвилинку перепочинку. Нині вона разом із бригадою перебуває на Волині.
«Ми живемо в казковій хатині, наче в лісової Мавки. Недаремно ж Волинь — мала батьківщина Лесі Українки. Маємо спальники, топимо нашу чарівну піч і готуємо неперевершені домашні страви. Що, питаєте, їмо? Та в нас тут справжній ресторан. Уранці гарячі бутерброди були з червоною рибою. Хлопці їх дуже люблять, то й замовляють. На обід ось готую фрикаделькову юшку та гречку з гуляшем і салатом; на вечерю буде картопляне пюре з горбушею. Учора нам її привезли, то ми засолили», — каже дзвінким голосом.
Анастасія Лосінець — кухар-кондитер п’ятого розряду. На початку війни, каже, для 104 бригади тероборони готували хлопці — слюсар та зварник. Як могли і як виходило. А потрібен був професійний кухар. Щойно дізналася, одразу погодилася: «Хто ж готуватиме? Я самодостатня жінка, діти вже дорослі, дадуть собі раду, чоловік працює водієм швидкої допомоги». І жодного разу, каже, не пошкодувала про свій вибір.
Страви «від шефа», як називають Анастасію побратими, — для когось смак дитинства, для інших — згадка про мирне життя. А коли ж іще помріяти про наше майбутнє, як не за смачним обідом чи вечерею? Ось і мріють, а великі мрії неодмінно здійснюються.
На День матері кожен з наших відважних бійців згадає свою маму: зателефонує, щоб привітати й бодай на хвилинку почути її голос. Той, який разом із щирою молитвою тримає нас на рідній землі й надихає на перемогу. Тож ми здобудемо її з такими матерями, як Анастасія Лосінець. Адже вона не вагаючись поставила Україну вище від особистих турбот і клопотів. Звісно, в тилу їх у неї вистачало, як і в кожної з нас. Вона має двох дорослих дітей — сина й доньку. У донечки двоє діток, її онуків. Бачилася з ними на Великдень — відпустили на день дорогою на Волинь.
Мати так і сказала: «Повернуся тоді, коли виженемо ворога з усіх наших територій разом із Кримом. Отоді й поїдемо з вами на українське море». Бо контракт Анастасія Лосінець підписала до завершення війни.