І його (про це не важко було здогадатися ще до самої події!) з величезним задоволенням Кисельов і йому подібні подали російському глядачеві для смакування. На тлі неухильного закручування ідеологічних гайок, стрімкого падіння російської економіки, зупинки заводів, що з турецьких та інших закордонних комплектуючих випускали потрібну росіянам продукцію, глухих розмов про секретні домовини, що вертаються у «матушку Росію» з України і Сирії, такий сюжет — в особливій ціні. Дивіться, мовляв, он що у хохлів робиться! У нас же — все респектабельно, спокійно.
До вдалої інформаційної спецоперації із викраденими голландськими картинами й іншими предметами мистецтва, що катком уже пройшлася по іміджу України як майбутнього члена європейського співтовариства, додався ще й небачений у світі сюжет про спробу в буквальному розумінні винести главу уряду з-за парламентської трибуни. Герой популярної української народної пісні, який сидить у Кремлі, може потерти руки: на Заході ці дві події авторитету нашій державі явно не додали!
Практика інформаційних війн показує: за подібні справи замовник платить грубі гроші, що іноді обчислюються сотнями чи мільйонами доларів або євро. За зроблену дірку в інформаційній обороні українців агресор мав би заплатити їх за іронією долі людині, яка із зброєю в руках і з ризиком для життя обороняла державний суверенітет і територіальну цілісність України. Навіть пролила за них свою кров. Бо ешелони боєприпасів не змогли зробити того, що спромігся наш народний обранець, — порушити табу на фізичну недоторканність одного із трьох найважливіших керівників держави.
Не захищаю Арсенія Яценюка особисто. Людина, яка вперше в історії України змогла зняти нашу державу з газової голки Росії, чим лише цієї зими зекономила для бюджету два мільярди доларів США, такого захисту просто не потребує. Але якщо суспільство промовчить, то за порушенням одного табу може бути друге, третє… Так і дивись, взагалі повний дисбаланс правил і системи державотворчих координат почнеться. Якщо сказати простіше — анархія й хаос.
Саме те, чого й добивається керівництво агресора. Бо в таких умовах центральна влада неодмінно слабне. В ідеологічних суперечках. Особистісних розбірках. І Україна може стиглим яблуком впасти під ноги «русского міра». Так уже було! Про що й застеріг недавно під час свого виступу у парламенті віце-президент США Джо Байден. Невже історія УНР нічому нас не навчила?
Розслідування з депутатським ноу-хау Барни, найімовірніше, ніколи не покаже, що саме за ним було — блискуче розіграна ворожа багатоходівка чи спонтанний рух людини, яка повелася на спокусу прийняти просте рішення. Але подібне може поставити на край прірви саме існування нашої держави, яка за майже чверть століття, крім надання повної (аж до отаманщини!) свободи своїм громадянам, за великим рахунком, так і не змогла більше нічого суттєвішого їм запропонувати.
То що — не можна критикувати владу? Владу не лише можна, а й потрібно постійно і безжально критикувати. Але критика ця має бути конструктивною, аргументованою. Бо саме в ній, у цій критиці, — запорука того, що влада знову не зіб’ється на манівці кумівства, корупції, прихватизації, паразитування на бюджетних потоках. Та ремонт державного (читай — міністерського, відомчого, самоврядного) механізму — це не ремонт автомобіля. Лише в автомайстерні можна приймати прості рішення: не працюють гальма — поміняй колодки і прокачай систему; потік гальмівний циліндр — заміни його аналогічним; не крутить акумулятор — купи новий тощо.
Натомість спрощені підходи за таким самим принципом ремонтувати бюрократію, що сповідують у нас, призвели до того, що за роки нашої незалежності ми взагалі втратили систему вирощування, виховання і підготовки кадрів. Як наслідок — після кожних виборів на керівні посади приходять дедалі слабші лідери. Або й узагалі не лідери, так собі — чиясь креатура!
Результат такої політики не забарився. Якщо перед здобуттям державного суверенітету УРСР посідала перше в Європі місце з видобутку вугілля, залізної руди, виплавки сталі, виробництва цукру, і сумарно виробляла чверть валового національного продукту СРСР, то нині ми стали найбіднішими на континенті. І за багатьма економічними позиціями вже «конкуруємо» з країнами Африки. А наші зовнішні запозичення взагалі наблизилися до розміру ВВП країни. Це зокрема і результат отієї нашої кадрової розхристаності за принципом «взяти і винести», що дозволяють собі дорогі наші депутати (дорогі — в прямому сенсі!). Бо необдумані вчинки в парламенті й обласних радах роблять вони, а чверть століття потерпаємо ми — платники податків.