В основних правах і обов’язках працівників Броварського міськрайонного суду Київської області виписано хоч і азбучні, але досить правильні постулати. В тому числі нагадування представникам місцевої Феміди: «Виконувати свої посадові обов’язки чесно, неупереджено, не надавати будь-яких переваг та не виявляти прихильності до окремих фізичних і юридичних осіб». На цьому, до речі, акцентував увагу і автор статті «Сімейна драма з присмаком криміналу», опублікованої в «Урядовому кур’єрі» 19 грудня минулого року. І не випадково. Адже одне з рішень, винесене в цьому суді, про яке йшлося в публікації, давало підстави для сумнівів у його неупередженості. Передусім через поблажливість представниці Феміди до однієї зі сторін і явне небажання чути аргументи та докази другої. Можливо, до цієї теми не варто було б повертатися, якби дальший розвиток подій не засвідчив, що зміни, яких прагне наше суспільство нині, безсумнівно не збігаються з інтересами окремих представників суддівського корпусу. І справа, про яку йтиметься далі, — ще одне підтвердження цієї тези.
Чесно і неупереджено?
Нагадаємо, головною темою матеріалу «Сімейна драма з присмаком криміналу» став спір між колишнім подружжям за поділ майна та роль, яку відіграла в ньому суддя Броварського міськрайонного суду Оксана Пухна. Зокрема, йшлося про те, як Лариса Ющук за підтримки представників Феміди вирішила, так би мовити, обідрати свого колишнього чоловіка мов липку. І це при тому, що Анатолій Ющук задовго до зустрічі та свого одруження з нею був людиною зовсім не бідною. Адже пропрацював керівником ремонтно-механічного заводу, пізніше реорганізованого у ВАТ «Броварська кранобудівна фірма «Стріла», майже 20 років. А вартість контрольного пакета акцій цього підприємства, який він придбав ще за шість років до одруження з Ларисою Вікторівною, сягала більше трьох мільйонів гривень, що на той час дорівнювало майже півтора мільйонам доларів. Значна частина цих коштів та все майно, яке він придбав для сім’ї, вже два роки перебуває під арештом. Сталося це після того, як подружжя вирішило розлучитися.
Спершу екс-дружина Анатолія Ющука звернулася до суду з позовом про рівний поділ всього майна і коштів на його банківських рахунках. Анатолій Силович не заперечував, хоча зі своїх сімдесяти з хвостиком років прожив з нею лише шість, протягом яких вона жодного дня не працювала. Але раптом через два місяці після своєї заяви Лариса Вікторівна подає до суду уточнюючі вимоги, які стали цілковитим шоком для Анатолія Силовича. Адже з них він дізнався, що колишня дружина вирішила забрати все — і велику суму грошей, що зберігалася на його банківському рахунку, все рухоме і нерухоме майно, а натомість залишити йому лише квартиру, яку він одержав років за двадцять до знайомства з нею, та стару дачу. Аргументувала такі вимоги екс-дружина тим, що все рухоме і нерухоме майно куплено… за її кошти. Мовляв, вона продала контрольний пакет акцій підприємства, власником якого стала ще у 2006 році.
Але в цьому випадку постає питання щодо того, яким чином у неї опинилися цінні папери, що раніше належали Анатолію Ющуку. Цим спершу цікавився і суд, коли на самому початку розгляду позовної заяви виніс ухвалу, згідно з якою Лариса Вікторівна мала надати договори, на підставі яких вона стала власником цих акцій, а також документи, що підтверджують наявність у неї грошових коштів у сумі, яку вона, начебто, заплатила за них. Однак ухвалу Лариса Вікторівна так і не виконала, проігнорувала також неодноразові вимоги прибути в суд. Але місцева Феміда чомусь проявила до неї поблажливість у цьому питанні. Більш того, суддя Оксана Пухна, так би мовити, на слово повірила позивачці, що та купила акції у свого чоловіка, а потім продала їх. Хоча у своєму письмовому поясненні Лариса Вікторівна спершу писала: «Мій чоловік прийняв рішення подарувати мені акції ВАТ «Кранобудівна фірма «Стріла», які належали йому. Через деякий час, точно не пам’ятаю, чоловік повіз мене до Києва, де я підписала документи про передачу у мою власність контрольного пакета акцій ВАТ «Кранобудівна фірма «Стріла». Але суддя закрила очі на розбіжності в поясненні та позові, не побачивши різниці між даруванням та продажем цінних паперів. Як наслідок, вона задовольнила позов Лариси Вікторівни, визнавши за нею право на нову квартиру, автомобілі й усі кошти, що були на рахунках Анатолія Силовича.
Водночас служителька Феміди відмовилася визнати доказом у справі висновки експертизи стосовно того, що підпис Анатолія Ющука у так званому договорі купівлі-продажу акцій було підроблено. Проігнорувала також його твердження, що він особисто продав свій пакет акцій, придбав усе майно, а частину коштів поклав на банківські рахунки. Верхівкою ж «неупередженості» у розгляді справи можна вважати, очевидно, те, що суддя не лише відмовилася перенести засідання через хворобу Анатолія Ющука — вона ще й вписала в рішення суду, що він та його представники брали участь у засіданні, хоча цього насправді не було. Тому Анатолій Силович звернувся до Броварського міськрайонного суду з новою позовною заявою щодо визнання договору, за яким він начебто продав акції підприємства у 2006 році своїй дружині, та передавального розпорядження недійсними.
Наша пісня гарна й нова…
Розглядом цієї справи зайнялася суддя Броварського міськрайонного суду Наталія Петришин. І ось нарешті 17 квітня цього року вона оголосила рішення суду. У ньому зокрема зазначено, що, за твердженням позивача, він ніколи не підписував договір купівлі-продажу акцій від 03.05.2006 року. Про цей документ він дізнався лише під час розгляду в суді позовної заяви його екс-дружини щодо поділу майна, яке є спільною сумісною власністю. Окрім того, суд встановив, що під час проведення слідчих дій Броварським відділом ГУ МВС у Київській області за фактом використання завідомо підробленого документа було вилучено оригінал вже згадуваного договору купівлі-продажу та проведено почеркознавчу експертизу. І далі зокрема вказується, що згідно з висновком експерта Науково-дослідного експертно-криміналістичного центру ГУ МВС України в Київській області № 687 від 11.09.2013 року встановлено: «Підпис від імені Ющук Анатолія Силовича в графі «продавець» договору купівлі-продажу акцій від 03.05.2006 року, укладений між Ющук Анатолієм Силовичем та Ющук Ларисою Вікторівною, виконаний Ющук Ларисою Вікторівною з наслідуванням підпису Ющука Анатолія Силовича». Такого ж висновку дійшли експерти Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України. Інший склад експертів з НДІ судових експертиз Мін’юсту під час проведення комісійної судово-почеркознавчої експертизи, яка є найавторитетнішою серед криміналістів-експертів, теж підтвердив фальсифікацію Ларисою Ющук підпису свого чоловіка. Далі, як зазначено в рішенні, за підписом судді Наталії Петришин, сторона відповідача, тобто Лариси Ющук, не спростувала зазначених висновків експертиз.
Після цього, здавалось би, можна було ставити крапку в цивільній справі; наставала черга слідчих МВС, які мали дослідити всі обставини підробки документів. А далі відповідні органи повинні, очевидно, визначити міру покарання тим, хто спробував незаконним шляхом заволодіти чужими коштами в особливо великих розмірах. Проте дійсність, як кажуть, перевершила сподівання. Оскільки внаслідок рішення, яке винесла суддя Броварського міськрайонного суду Наталія Петришин, одноактна драма з кримінальним відтінком перетворилася, так би мовити, на «серіал». Представниця Феміди, попри те, що під час судового засідання встановлено факт порушення прав та законних інтересів Анатолія Ющука, в задоволенні його позовних вимог відмовила. Як і її колега Оксана Пухна, суддя Наталія Петришин надала перевагу доказам представників Лариси Ющук. Зокрема твердженню, що позивач знав про договір купівлі-продажу цінних паперів та їх передавальне розпорядження ще у травні 2006 року, проте жодних дій для відновлення статус-кво не робив. На підтвердження цього вони наводять приклад іншої справи восьмирічної давнини. Тоді судовий спір щодо контрольного пакета акцій підприємства між Анатолієм Ющуком та іншим позивачем завершився тим, що 19 травня 2006 року на ці акції було накладено арешт до повного з’ясування обставин справи. Тобто 19 травня 2006 року Анатолій Силович був власником цінних паперів, хоча, за твердженням Лариси Вікторівни, вона купила їх за два тижні до цього. Стосовно ж судового спору восьмирічної давнини, то він закінчився ухвалою залишити позови без розгляду через неявку до суду без поважних причин представників сторін.
Припущення — це і є докази?
На користь того, що Анатолій Ющук не міг підписувати зі своєю тодішньою дружиною договір купівлі-продажу та передавальне розпорядження 3 травня 2006 року свідчать й інші обставини. Справа в тому, що 28 квітня того року він тривалий час змушений був виїхати за межі Київщини через загрозу його життю. Тому й не міг брати участі в судах та знайомитися з подробицями справи. Як зазначали його представники, саме в той час відбувалося рейдерське захоплення «Стріли» з метою заволодіння контрольним пакетом акцій Анатолія Ющука. Як наслідок, рейдери надовго усунули його від керівництва. А ті, хто захопив його підприємство, продукували в своїх інтересах різні документи, які були скасовані правлінням заводу лише після того, як Анатолій Силович повернувся до виконання своїх обов’язків. І тодішня судова тяганина найімовірніше була пов’язана з тим, що рейдери через осіб, близьких на той час Анатолію Силовичу, намагалися прибрати до рук його пакет акцій. Тому і не дивно, що про договір купівлі-продажу він дізнався лише після судового позову екс-дружини, а про передавальне розпорядження лише цього року, оскільки його не було раніше, хоча Лариса Ющук звернулася до суду про поділ майна ще два роки тому.
Тим не менше, суддя Наталія Петришин лише на підставі судових ухвал від 2006 року робить висновок, що Анатолій Ющук знав про існування договору купівлі-продажу акцій та передавального розпорядження. Хоча здоровий глузд підказує, що не міг він підписувати розпорядження, оскільки головний документ — договір — сфальсифіковано. Більш того, суддя Наталія Петришин знайома з відповіддю суду, в якому вона працює. У документі чітко зазначено, що справа, на яку посилаються представники відповідача, знищена ще у грудні 2011 року згідно з нормативними вимогами. Тому цілком можна погодитися з аргументами захисту Анатолія Силовича, що вердикт судді ∂рунтується на припущеннях, а не на незаперечних фактах. Тим не менше відмову в задоволенні позовних вимог Анатолія Ющука суддя аргументувала пропуском терміну позовної давності. Очевидно, це був єдиний шанс розтягнути цей «серіал» у часі, оскільки твердження про те, що відповідачка купила акції у свого чоловіка, не витримали перевірки експертизою, яка визнала, що Л. Ющук підробила підписи під договором купівлі-продажу.
P.S. Загалом у цій справі є чимало дивних моментів. Зрозуміло, що Лариса Ющук не могла пояснити, звідки в неї взялися гроші на купівлю акцій, адже доведено підробку акта купівлі-продажу. Але незрозуміло, чому оригінал цього документа зберігався в київській бізнес-структурі «Індустрія», звідки був вилучений слідчим, а не в неї. І чому нотаріус, який начебто завірив передавальне розпорядження, раніше про нього нічого не говорила, але воно раптом спливло у справі лише цього року. Чому місцева прокуратура не поспішала давати добро на кримінальне переслідування того, хто підроблював договір тощо?
Словом, запитань більше, ніж відповідей. І на них, мабуть, звернуть увагу й ті, хто має займатися люстрацією та гнати з різних структур корупціонерів. Кому-кому, а їм роботи в межах країни вистачить надовго.
Василь ЮРЧЕНКО
для «Урядового кур’єра»