Сильна Україна — найкращий пам’ятник Героям

Зацвітуть вишні, набубнявіють бруньки яблунь, зашумить молоде листя лип і тополь. З кожним подихом вітру вони вклонятимуться пам’яті тих, хто віддав життя за Незалежність, за Свободу, за Україну. Ще немає тих садів, ще не забиті кілочки розмітки під ті алеї та сквери, але є в нашого народу така традиція — вшановувати героїв, отже сади і парки будуть. 

«У День Героїв Небесної Сотні ми вшановуємо їх промовами і мітингами, але це далеко не все, що можемо зробити для увічнення їхньої пам’яті», — вважає директор Інституту національної пам’яті і безпосередній учасник Революції гідності Володимир В’ятрович.

«Революція триває, — зазначив він на наше прохання оцінити значення подій річної давності. — Першу значну перемогу, отриману Воїнами світла 20 лютого 2014-го, нині доводиться захищати, закріплювати і розвивати і на східному фронті, стримуючи російсько-сепаратистські армади, і на фронті внутрішньому — антикорупційному, реформаторському, проєвропейському.

У найважчі миті цієї тривалої боротьби завжди нагадую і собі, й товаришам, що рік тому територія свободи обмежувалася лише Майданом Незалежності. Нині від диктатури вільна вся Україна, крім тимчасово анексованого Криму і частини Донбасу, яку захопили, використовуючи значну технічну та матеріально-фінансову перевагу, загони російської армії та сепаратистів».

Володимир В’ятрович наголошує, що попри тимчасові невдачі, перемога буде за народом України: «Рік тому українці атакували диктатуру, озброєні лише вірою. Нині ми маємо набагато потужніші можливості, і вони, якщо не опустимо рук, зростатимуть».

Відповідаючи на запитання, що вже зроблено і чи достатньо цього, щоб залишалася живою пам’ять про Революцію гідності та її героїв, пан Володимир зазначив, що вже створено кілька книжок і документальних фільмів, встановлено майже 150 меморіальних дощок, іменами героїв називають вулиці, триває робота над створенням музею та проектом меморіалу. Але митці та історики не охопили, не висвітлили, не закарбували навіть сотої частини того масового пориву українців до свободи, який привернув до себе увагу світу. Також є запит суспільства на нестандартні, оригінальні ідеї у цьому напрямі.

На думку Володимира В’ятровича, належно оцінити і осмислити Майдан заважає необхідність витрачати сили українців, передовсім найбільш свідомої креативної частини суспільства, на боротьбу з путінізмом і внутрішнім саботажем та й просто совковим менталітетом. Але час збирати каміння знову настане, і кожна мить морозних, але гарячих революційних днів отримає оцінку і знайде місце в нашій новітній історії. А головне — в нашій пам’яті і в серці.

А найкращим пам’ятником і Небесній Сотні, і полеглим у війні з Росією стане сильна Україна.

Олег ЛИСТОПАД,
«Урядовий кур’єр»

Автомайданівець Сергій Синенко став першим до лав Небесної Сотні
 

НЕ ЗАБУДЕМО. 13 лютого 2014 року тітушки спалили його живцем в автівці. Страшне горе змусило подорослішати Поліночку. Коли загинув батько, а сталося це поблизу села Червоний Яр, що на межі Запорізької і Дніпропетровської областей, їй виповнилося 10 років. Дівчинка й понині здебільшого мовчить і ховає в очах невимовний сум. Малому Іванкові тоді було лише 5 років. А близнюкам Петюні й Катрусі — по чотири місяці. Вони не усвідомлюють того страшного горя, яке чорним покровом огорнуло велику і дружну родину Синенків. Але гостро відчувають страждання мами Ганни, яка й понині сприймає увесь світ крізь пелену сліз.

Сергій Синенко у свої 35 років став першим до лав Небесної Сотні. Хоча коли сталася трагедія, ще й гадки ніхто не мав про подальший розвиток подій — на Майдані народний спротив тільки набирав обертів. А на Запоріжжі цілком панувала режимна влада.

— Я знав, що Сергій активний учасник Автомайдану, він брав участь у протестних заходах у Запоріжжі, Дніпропетровську, — згадує батько Петро Синенко. — Здавалося б, чого йому не вистачало? У нас є маленький сімейний бізнес. Для життя у нього було все. Діточки підростали… У мене, до речі, також були власні рахунки з тією системою. Та я намагався терпіти. Мабуть, боявся…А от він — ні. І мене навчив не боятися! Власним життям і власною смертю навчив!

Відповідальність за смерть Сергія Синенка взяли на себе тітушки з банди «Примари Севастополя». Вони розмістили в Інтернеті відео і свою заяву з цього приводу, мовляв, «так буде з кожним».

Але міліція спочатку висунула версію самогубства багатодітного батька і успішного бізнесмена. Та в неї ніхто не повірив. Та й донині винуватих у смерті активіста так і не знайшли.

Президент України Петро Порошенко удостоїв Сергія Синенка високого звання Героя України. А запоріжці в ці дні встановили пам'ятник на місці його загибелі поблизу села Червоний Яр.

Вшанувати його пам'ять разом із близькими прийшли члени сімей Героїв Небесної Сотні — Володимира Бойківа, Володимира Кульчицького та Сергія Нігояна, — а також побратими по Майдану, представники влади, сотні небайдужих запоріжців.

Наталя ЗВОРИГІНА,
«Урядовий кур’єр»

«Ми допомагаємо родинам загиблих пережити горе»

Вікторія — автор проекту «Родинне коло», що фахово допомагає рідним полеглих на Майдані та в АТО. А поштовхом до його створення стало 1 грудня 2013 року, коли жінка разом із донькою пішли на Майдан. 

«Це був важливий для мене крок, — згадує вона, — засвідчити свою позицію, щоб потім не прокинутися в тоталітарній державі». Через кілька днів побачила оголошення у Фейсбуці й долучилася до психологічної кризової служби, підрозділи якої розміщувалися в усіх будівлях, де були майданівці. З Вікторією ми розмовляємо про те, наскільки важлива психологічна допомога для родин, де є загиблі.

— Що найбільше запам’яталося у спілкуванні з майданівцями?

— Я психолог, а ще навчаюсь на психотерапевта. У мене великий фаховий досвід. На Майдані я чергувала в Будинку профспілок, а в нічну зміну ходила від намету до намету і розмовляла з людьми. Пригадую, як у середині грудня, коли на сцені ще були ліхтарики та співи, о другій годині ночі в лютий мороз розговорилася на віддаленій барикаді з хлопцем, який представляв «Правий сектор». Він розповів, що його старший брат має маленького сина, тому не міг поїхати на Майдан, а він не одружений: «Ну, дівчина поплаче, а мамі я сказав, що я чоловік і піду хоч на смерть».

Мене вразило, що він висловлював виважену готовність самопожертви без екзальтації. Я була ошелешена. У мене змінилося сприйняття молоді. Я бачила, як вони йшли під кулі, настільки це були рішучі й свідомі хлопці.

Було і розчарування в політиках. Я бачила розрив між ними і тими, хто стояв на Майдані. Таке враження, що вони існували в паралельному світі.

Скажу відверто: ще влітку 2013-го в мене було відчуття, що в Україні нема справжніх чоловіків ні серед моїх однолітків, ні серед товаришів 21-річної доньки. В них — тахта, капці й пиво. А на Майдані я побачила дуже різних чоловіків за віком, статусом, освітою, сутність яких — готовність обстоювати свої погляди.

— Як ви почали допомагати сім’ям загиблих в АТО?

— Для мене Майдан закінчився, коли втік Янукович. Далі це мало б перейти в діалог громадянського суспільства і влади, в інші форми контролю за владою. Майдан маргіналізувався. Тож на початку березня, щойно організувалася група підтримки родин загиблих, я відчула, що хочу їм допомагати. Ми ставали посередниками між ними та фондами, які пропонували фінансову підтримку, бо їхнім працівникам було важко спілкуватися з такими родинами щодо узгодження певних бюрократичних процедур. Ми збирали для них інформацію, а також підказували журналістам, яких питань під час підготовки матеріалів уникати, як розмовляти.

— Скільки психологів залучено в асоціацію?

— Нині майже в усіх областях є осередки нашої служби за різними напрямами: робота у шпиталях з пораненими, їхніми родинами, є мобільні бригади в зоні АТО, у військових частинах з мобілізованими і з тими, хто на ротації, також з переселенцями із Криму й Донбасу.

— Яких помилок слід уникати у спілкуванні з родинами загиблих?

— Родина переживає різні фази втрати. Перша — це шок і заперечення. Друга — стадія гніву, потім депресія і далі вже прийняття втрати. Не можна родини, які перебувають на різних етапах, збирати разом на певні заходи, як це сталося в одній з областей. Там вони всі наче провалилися у відчуття втрат. Ось слова однієї жінки: «Як могилою повіяло». До заходу додали світськості, позбавили його інтимності, потрібної для терапевтичної мети. Вони начебто зробили добре діло, але не професійно.

— Розкажіть докладніше про мету свого проекту «Родинне коло».

— «Родинне коло» передбачає терапевтичну мету, щоб запобігти патологічним переживанням горя, дати змогу відповідно до його стадії проговорити свої почуття. Рідні повинні розуміти, що буде полегшення. Треба дати їм ресурс і відчути його. Це може бути віра, діти, онуки, робота, вшанування пам’яті, наприклад, меморіальні дошки. Є різні способи, які допомагають вийти з такого стану.

— Хто вам допомагає фінансово?

— Різні інституції. Скажімо, в Чернігові — адміністрація. Три «Родинних кола» нам оплатив Міжнародний благодійний фонд з Німеччини. Мої знайомі дали кошти для проведення зустрічі в селі Зарваниця. Для сімей загиблих в АТО провели спеціальні заходи у Дніпропетровську, Києві, Чернігові, на Тернопільщині, плануємо на Івано-Франківщині та в Харкові. Відгукнулися на нашу ідею в Сумах — там батько загиблого воїна шукає кошти на зустріч у «Родинному колі». На Вінниччині моїм проектом зацікавилася обладміністрація.

— Чи є допомога від вищих державних інстанцій?

— Мінсоцполітики спрямувало листи в кожну обладміністрацію про співпрацю з нашою асоціацією. Ми розраховуємо на оплату праці психологів, бо для родин допомога має бути безкоштовною. На підготовку заходу витрачаємо 2—3 місяці. А три дні «Родинного кола» — це 12-годинна праця. В держбюджет треба закладати кошти на психологічну допомогу. Родини повинні обирати фахівців, а держава — адресувати їм гроші.

— У вас є основна робота?

— Звичайно, а на що жити? Волонтерство — мій добровільний і свідомий вибір. Так знижую свою тривожність. Треба кожному робити внесок у спільну боротьбу. А родини загиблих часто почуваються полишеними і державою, і людьми. Проводжу для них скайп-конференції, семінари.

Ще одна моя мета — передати свій уже значний досвід колегам. Важливо організовувати навчання фахівців, які працюють з такими родинами: психологам, соцпрацівникам, учителям. Але ми не можемо безкінечно шукати кошти. Коли держава зрозуміє, наскільки це важливо?

Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
для «Урядового кур’єра»

ДОСЬЄ «УК»

Вікторія КОЧУБЕЙ. Народилася 1969 року в селі Димер на Київщині. Закінчила Українську академію друкарства, Відкритий міжнародний університет розвитку людини та Український католицький університет. Волонтер громадської організації «Українська асоціація фахівців з подолання наслідків психотравмуючих подій».