У дні святкування 24-ї річниці Незалежності наш Державний гімн лунав і на площах, і в квартирах, і в місцях відпочинку. Але мене вразило його виконання в російському Ростові-на-Дону.
Це місто знову опинилося в центрі уваги світових інформагенцій. Тепер уже не через покарання бідного олівця руками державного втікача. Засуджені на 20 і 10 років українські бранці заспівали наш славень у клітці російського судилища. Так відреагували Олег Сенцов та Олександр Кольченко на вирок Феміди, яка залишила пов’язку на очах, але вставила слуховий апарат, щоб краще чути голос Кремля. Президент Порошенко попередив російських суддів про відповідальність (чому б йому так само не застерегти і наших нелюстрованих?).
Але я про судилище над Олегом. Для нас він — герой, який показує меркантильному світові силу духу. Людина, яка вимагає дотримання пріоритету її прав над великодержавними забаганками. Для Путіна, що прагне стати в один ряд із Петром І і Сталіним, український кримчанин — просто пішак у державницькому розкладі. Власне, як і ті безіменні російські вояки, що полягли на Донбасі й знайшли вічний спочинок під Ростовом-на-Дону. Адже одна з підвалин РФ, яка всього 154 роки тому звільнилася від рабства, — людське життя нічого не варте в задоволенні імперських амбіцій.
Є певний розрахунок у тому, що вирок оголосили наступного дня після святкування Дня Незалежності й після зустрічі у нормандському форматі. Невідомо, про що розмовляли в телефонному режимі європейські лідери з очільником Росії, але в Ростові-на-Дону озвучили відповідь: 20 і 10 років суворого режиму опонентам окупаційної влади, яка нав’язала російське громадянство і оголосила патріотів України терористами. Росія, засуджуючи надуманих терористів, сподівається, що в такий спосіб зупинить назавжди супротив своїх громадян та дезавуює підтримку терористів на Донбасі, хоча б перед своїм майже «одноголосним» електоратом.
Не вплинули на президента Росії ані депеші про санкції, ані відкриті листи понад тисячі діячів у галузі культури. В самій Москві на підтримку політв’язня відбулися акції в Центрі Сахарова, «Театр.dok» поставив п’єсу Сенцова «Номери». Автор своєю творчістю протистоїть ідеології тоталітаризму, виявляє значення навіть одиничного спротиву державній машині й застерігає суспільство, що після жертовності бунтарів владу узурпують лідери з диктаторськими намірами. Олег і сам схожий на свого героя: після Майдану намагався організувати спротив у Сімферополі, допомагав у Криму українським військовим, хоч ще не завершив другий фільм.
Напередодні вироку до протестів приєдналися всесвітньо відомі режисери: Звягінцев, Герман-молодший, Сокуров… Вони — цвіт російського народу. Але їхня чисельність не набрала критичної маси. Були й діячі, які підтримали вирок. Наприклад, колишній харків’янин Едічка Лімонов. Хтось із лідерів рейху свого часу заявив, що його рука тягнеться до пістолета, коли він чує слово «культура». Такі асоціації логічні в умовах фашизації російського суспільства.
Колись Брежнєв проголосив, що в СРСР створено нову наднаціональну спільноту — «радянський народ». Тепер президент РФ, використовуючи марення значної частини народу про СРСР, за допомогою підконтрольних ЗМІ втелющує в мізки вірнопідданих ідею імперської надспільноти — великоросів від Аляски до Кракова і від Швеції до Туреччини, яку, подейкують, підтримує 85% населення. Насправді, як казали мені знайомі з РФ, що недавно побували в Києві, — цифра дута, і зазначають: росіяни, хоч і дуже повільно, але все-таки звільняються від страху перед державою, цим Молохом, що їсть своїх дітей.
Якщо світ не знайде дієвих засобів впливу на новітній Мордор, донька Олега й син-аутист поповнять ряди тих, хто відчує сирітство повною мірою. І підтримка держави не замінить їм батька-героя. Кримський кінематографіст став символом спротиву митця-інтелігента експансії «руського міра», як стійкість Надії Савченко стала символом незламності духу українських військових.
Попереду в Олега й Олександра апеляція. Можна не сумніватися, вона теж стане розмінною монетою в геополітичні кривавій грі Путіна. Його непрогнозованісь перебільшують, щоб виправдати прогнозованість українських штабістів і можновладців.
Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
для «Урядового кур’єра»