ЛЮДИНA І ВИРOБНИЦТВO

Важко працювати там, де очікують прибутків не від роботи, а від перепродажу землі

Ні, не звикнути до обезлюднення сіл, заміни клубів і бібліотек генделиками, до розвалу ферм, здичавіння колись родючих ланів. А це спостерігається на полях, віднесених до Чорнобильської зони, уже за кілька десятків кілометрів від Києва вздовж трас, якими везуть до столиці заморську продукцію, що раніше виробляли в Україні. Це, так би мовити, ілюстрація до сучасного підручника економіки.

- А в нас добре, - почув від одного з сільських голів. -Селяни продали земельні паї, купили легковики і їздять тепер сторожувати в столицю...

Ось такий менталітет. Розуміння ситуації і перспективи! Страшна дійсність, яка може позбавити майбутнього не лише сіл, що спеціалізуються на вартуванні зарубіжного краму. На цьому тлі. погодьтесь, має бути особлива увага і повага до тих, хто продовжує і відроджує виробництво. Майбутнє - за нами. На жаль, так склалося, що нині більше цінується вміння гендлювати, а не працювати. І той, хто береться за плуг, на жаль, скоріше виняток, ніж правило. Микола Мурашко - один з них.

Справа результатом славиться

Він працював на авторитетному і стабільному підприємстві. Був знаючим спеціалістом і, вибачте за офіційність, вмілим організатором. А ще - ініціативним і дуже відповідальним. Саме тому інвестори, задумавши відкрити в Макарові Київської області (Чорнобильська зона) птахофабрику, запросили його очолити нове виробництво.

- Приїхав на місце знайомитись, - розповідає Микола Григорович. - Якщо бачили у фільмах жахів руїни, можете уявити, з чим зустрівся. Належало освоїти територію, яку займав колись колгоспний відгодівельний цех ВРХ.

Інший би на його місці злякався.

- А мене взяла злість, - продовжує Микола Григорович. Чому ми такі байдужі до себе, до справи, чому не бережемо зробленого раніше? Одне слово, погодився. Був і будівельником, і електриком, і сантехніком. Учився залагоджувати справи з численними організаціями, які видають дозволи і контролюють.

Йому вдалось неможливе: у рекордно короткі строки фабрика запрацювала. Хто бачив, як ставив її на ноги директор, мимоволі порівнював Мурашка з головою правління "Київптахопрому" Миколою Жеребовим. Двадцять років тому Микола Єпіфанович силою власного ентузіазму підняв птахофабрику, яку всі вважали безперспективною.

Нині Макарівська птахофабрика - одна з найпотужніших в області. За 5 років вдалося досягти рубежів, до яких інші йшли десятиліттями. І це без будь-якої підтримки. Завдяки знанням і ентузіазму керівника. Так сталось, що на певний час Микола Григорович залишав підприємство. Це одразу ж позначилось на роботі. З поверненням Мурашка все стабілізувалось.

- Здається, - каже він, - технологію відпрацювали, людей навчили, уже не ми шукаємо споживачів, а вони нас, то й життя має бути спокійнішим. Не виходить. Працюючих підприємств у районі мало, а котролюючих органів багато. Куди йдуть? Правильно, до нас. Декому із жителів райцентру не подобається, що підприємство функціонує. Мовляв, краще на цьому місці зробили б склади. Я їх розумію. Навкруги поля заросли бур'янами. За 20 років у багатьох склалось враження, що взагалі все треба возити з-за кордону і жити зі спекуляції. Люди через пасивність влади впали у своєрідну сплячку. Всі хочуть перепродувати і контролювати. А так не повинно бути. Потерпіле від чорнобильського вибуху Полісся при такому підході не відродити.

Умови створюють самі

Виробництво організовується не для виробництва. Воно має задовольняти потреби людей. Висока якість продукції птахофабрики задовольняє споживачів. За курячими яйцями сюди їдуть з усієї України. Майже 200 жителів району тут задовольняють своє конституційне право на працю. На відміну від тих, хто продав земельні паї і тепер оберігає чужинську продукцію, працівники птахофабрики соціально захищені, мають перспективу і для себе, і для дітей. Тут робота вимагає знань людського розвитку. Все це сприяє осідлості, закріпленню населення в навколишніх селах. Тут дружать з наукою, бо ведення сучасного птахівництва без опори на її досягнення належного результату не дасть. Фабрика не лише споживає наукову продукцію, а й стимулює її виробництво, оскільки оплачує рекомендації і препарати. До речі, спеціалісти добрим словом згадували харківських учених, що пропонують препарати, які не поступаються зарубіжним аналогам, але в десятки разів дешевші. Зрештою, тут використовують вітчизняне обладнання. Всі ці прописні істини доводиться наводити, аби нагадати, що одне підприємство стимулює роботу інших. І чим більше їх працюватиме, тим міцнішою буде економіка держави, швидше загоюватимемо чорнобильські рани.
 

Микола OЛЕКСAНДРЕНКO,
для "Урядового кур'єра"