Вітчизняна сфера послуг намагається змінитися на краще, принаймні під час Євро-2012. Власники українських піцерій зрозуміли: закордонний споживач — балуваний. Це до свого кур’єр може завітати через 2—3 години, привезти «задубілу» їжу та ще й бурчати: «Чому так далеко живете, самі винні, що мені довелося довго добиратися. Тож тепер ваш святий обов’язок дати мені чайові — за страждання!» А от американець або німець, не отримавши своє замовлення через 30 хвилин, нізащо не заплатить за прострочений товар.
Тож і наші кур’єри почали навчатися швидкості, проте… Виявилося, що швидко по-українському, то, на жаль, не завжди якісно.
Нещодавно біля однієї зі станцій метро мені вручили флаєр нової столичної піцерії. Реклама повідомляла, що доставка здійснюється майже як за кордоном — за 45 хвилин. А ще з’ясувалося, що ця фірма доставляє також і мої улюблені суші.
Отже, в суботу зранку замовила суші. І, справді, через 45 хвилин пролунав дзвінок у двері. Розплатившись із кур’єром та навіть на радощах накинувши йому 5 гривень чайових, уже подумки ласувала смачненьким. Аж тут зателефонувала подруга, і я на 20 хвилин поринула у розмову. Коли ж врешті розкрила пакет із замовленням, не знайшла там жодної приправи — ні соєвого соусу, ні імбиру. Здогадалася, що, мабуть, кухар так поспішав виконати моє замовлення, що про соус просто забув. Але ж без нього смакування улюбленою стравою втрачало сенс. Отже, зателефонувала на фірму і поскаржилася. Дівчина-оператор довго вибачалася, сказала, що таке в них уперше, і все насправді сталося через поспіх. Адже власник закладу позбавляє їх премії, якщо кур’єр запізнюється, а замовник скаржиться. Проте знову відправити машину з кур’єром, аби довезти мені лише приправу, вона не може. Тож, аби загладити свою провину, пообіцяла, що на наступне замовлення матиму знижку 10%. Довелося погодитися…Наступної суботи зателефонувала до тієї самої піцерії. Перед тим, як зробити замовлення, нагадала, що мені обіцяли знижку за неякісно надані минулого разу послуги. Але… інша дівчина-оператор відмахнулася, сказавши, що про це нічого не знає. Та вже нехай! Головне, я кілька разів наголосила, аби не забули покласти спеції до суші. Оператор роздратовано відповіла, що й одного нагадування було достатньо.
І знову доставка не забарилася. Рівно через 45 хвилин пакет із суші був на моєму столі. Спочатку розкрила пакет… а потім і рота. Але не для того, щоб поласувати, а щоб знову зателефонувати до служби доставки. «То де, де ж мій соус, де імбир та гірчиця васабі? — гнівно кричала я у слухавку. — Ви продовжуєте наді мною знущатися?!» Цього разу оператор змінила тон з дратівливого на виправдний. «Вибачте, ми так поспішали доставити замовлення вчасно… Але повірте, наступного разу це не повториться». «Звісно, не повториться, — гримнула у відповідь. — Адже наступного разу просто не буде. А вам на майбутнє раджу час від часу згадувати старе прислів’я: «Поспішиш — людей насмішиш!»