Від початку року в усіх центрах зайнятості України запрацював новий для суспільства інститут кар’єрних радників. Утім, на Рівненщині вже мають досвід у цій актуальній справі та охоче діляться ним.

— Нам дуже допоміг пілотний проект Міжнародної організації праці «Інклюзивний ринок праці для створення робочих місць в Україні», в якому наші фахівці працюють від середини минулого року, — розповідає заступник директора обласного центру зайнятості Тетяна Новорок. — І це, по суті, збіглося із впровадженням нового порядку реєстрації, перереєстрації безробітних та ведення обліку осіб, що шукають роботу, який уряд затвердив своєю постановою 19 вересня 2018-го. Чинності ж він набув від початку 2019-го. Ідеться про кардинальну зміну підходів: із «середньостатистичного» чи, якщо хочете, шаблонного, на виключно індивідуальний, щоб людина максимально ефективно застосувала свої навички та компетенції на ринку праці. Для цього понад дві сотні наших фахівців пройшли навчання та тренінги, які проводили тренери інституту підготовки кадрів Державної служби зайнятості.

Майбутніх кар’єрних радників готували до найголовнішого — самостійного ухвалення рішення щодо кожного клієнта.

Чи зробить весну перша ластівка?

І ось, так би мовити, перша ластівка: від початку 2019-го ще до набуття статусу безробітного (!) на Рівненщині працевлаштовано понад 70% осіб, які звернулися до служби зайнятості. Тоді як за весь минулий рік цей показник був на 10% нижчим.

Кажуть, одна ластівка ще не робить весни. Проте динаміка заінтригувала. Тому вирішила побачити нові реалії на власні очі.

У Рівненському міському центрі зайнятості зустрічаюся з кар’єрним радником Оленою Трохимчук і тепер уже колишньою її клієнткою Наталією Мариничевою: вона вже працює у травмпункті обласної дитячої лікарні.

— У січні я вирішила змінити кар’єру: у шкільної медсестри, погодьтеся, немає професійного зростання. У медицині, яку обожнюю, є чимало іншої живої роботи, де можна постійно вдосконалювати навички. Тому одразу ж на першій зустрічі з Оленою Трохимчук сказала про свої очікування. А коли вона запитала, чи готова я почати працювати вже завтра, відповіла ствердно. Ми одразу ж склали індивідуальний план заходів із пошуку роботи, адже професія затребувана. Олена допомогла мені скласти резюме, розповіла, де і на яких ресурсах шукати вакансії, як розмовляти з роботодавцями і постійно, так би мовити, активізувала мене. За кілька тижнів я перебрала чимало вакансій, а зупинилися саме на цьому робочому місці. Отак разом з кар’єрним радником знайшли те, чого хотіла, лише за місяць. Нехай інколи приймаю по 50 пацієнтів на день, і травми в них різні, робота динамічна і благородна: ти повертаєш дітям і батькам надію, — усміхається 35-річна Наталія. — А улюблена робота — то для мене справжній наркотик.

Що тут додати? Хіба те, що її зарплата, як і раніше, залишилася мінімальною. Але Наталка дуже сподівається на ефективність медичної реформи, яка дійде й до закладів третинного рівня.

«Допомагаємо всім: студентам, пенсіонерам»

— Нині клієнти служби зайнятості — не лише ті, хто має статус безробітного. Це і незайняте населення (на Рівненщині насамперед сільське), і студенти, й навіть пенсіонери, які прагнуть працювати, — розтлумачує нові підходи директор обласного центру зайнятості Іван Ткачук. — Завжди кажу: що нам треба йти до кожного, хто може працювати й допомагати знайти себе на ринку праці. Водночас державні інституції мають оперативно, на вимогу часу, вносити зміни у трудове та законодавство щодо сприяння зайнятості, синхронізуючи його з європейським. Бо нині воно в Україні, по-перше, часто не відповідає запитам ринку праці, а по-друге, стримує наші можливості зокрема в навчанні дорослих.

Навіть за таких умов служба зайнятості Рівненщини намагається змінити стереотипи споживацького мислення земляків і мотивувати їх до нового алгоритму дій у кар’єрному зростанні. Тут переконані: коли людина хоче працювати — шукає можливості, коли ж ні — причини.

І якщо досі відомство сприймали переважно як касу з виплати допомоги, то ситуація змінюється. Так, служба зайнятості зобов’язана підтримувати клієнтів, бо виконує важливу соціальну місію від імені держави. Але треба розуміти й інше: інвестиції у професійний розвиток та пошук роботи (а це теж, вибачте за тавтологію, складна робота) мають повернутися тій-таки державі сторицею через легальну роботу та заробітну плату, яку завтра отримає людина. Це зовсім не означає, що вона повинна надовго засісти за підручники, щоб у свої 45 чи 50 здобути нову формальну освіту. Головне — виявити ті навички та компетенції, яких потребує ринок праці, а вони дуже часто не пов’язані з дипломом. І це робота кар’єрного радника: через глибоку професійну діагностику він розкриває у клієнті додаткові можливості для працевлаштування, й вони разом ухвалюють остаточне мотивоване рішення. Адже навіщо людині, яка прийшла вчитися на кочегара, семінари з основ підприємництва, тренінги й інші заходи, які ще торік неодмінно треба було відвідати? А ось молодому ІТ-спеціалістові радники можуть запропонувати роботу за межами області, бо мають доступ до загальноукраїнської бази вакансій. До речі, нею безкоштовно може скористатися кожен, кого це цікавить.

Тобто інститут кар’єрного радника став першим, але доволі рішучим кроком у модернізації самої служби зайнятості як конкурентного провайдера послуг на сучасному ринку праці. Можливо, ця хода ще не скрізь така впевнена, як на Рівненщині, але дороги назад немає. А це дорога із двостороннім рухом.