ДИСКУСІЯ

Для когось вона як державна — гнобитель,  а хтось не уявляє в цьому статусі ще однієї

Закон про мови і його подальша регіональна імплементація виразно продемонстрували, що й через понад 20 років незалежної держави у мовному питанні всі крапки над «і» та «ї» ще не розставлено. Одесити — люди переважно прагматичні, заклопотаності мовними питаннями особливо не виказували, проте новими можливостями для російськомовних скористатися не відмовилися.

Реванш  чи демократія?

Річ у тім, що свої заходи, спрямовані на підтримку російської мови, тутешня міська влада вжила ще до відповідних рішень на загальнодержавному рівні. 2011-го тут ухвалили програму збереження та розвитку російської мови в Одесі на 2011—2015 роки. Одним із найпомітніших її моментів стало те, що батьки змогли вільно обирати мову навчання для своїх дітей у будь-якій з одеських шкіл — достатньо набрати не менш ніж 15 відповідних заяв від батьків.

Наслідки не змусили себе довго чекати. За час реалізації програми кількість заяв на російськомовне навчання зросла майже на 10%. Якщо 2010-го співвідношення між бажаючими навчати дітей українською й російською становило, відповідно, 61,5% на 38,5, то нині частки стали практично рівними: 48% — за російську, 52% — за українську. Заступник начальника міського управління освіти Вікторія Іщенко припускає подальше зростання кількості заяв на російську мову. А перешкоджати такому процесу вважає щонайменше недемократичним: «Ми дуже пишаємося, що в нас у школах — тріумф демократії: батьки можуть вибрати мову навчання, і такі умови створені в кожному навчальному закладі, окрім одного».

Єдина суто українська

Цим єдиним винятком з-поміж 125 одеських загальноосвітніх закладів стала гімназія №7. З 1989 року за ініціативи батьків вона поступово переходила на українську мову викладання — у мільйонному місті, де на той час було лише дві українські школи. Від початку й донині її директор — заслужений працівник освіти Світлана Мельник.

Вона каже, що як законослухняний громадянин та керівник довела батькам рішення міськради. Інша річ — ніхто із них не забажав скористатися новим привілеєм. Єдина  з-поміж одеських шкіл сьома гімназія не внесла змін до статуту, які перевели б її в розряд двомовних.

Світлана Мельник наголошує, що нічогісінько не має ані проти російської мови, ані проти росіян, з якими її заклад активно співпрацює в рамках спільних навчальних проектів. Просто, на її думку, в державі має бути лише одна державна мова, і саме вона повинна стояти першою в черзі при наданні всіляких бонусів: «Я абсолютно переконана, що коли вирішується питання про якусь більшу увагу до російської мови як регіональної, то, беззаперечно, має бути написана дуже серйозна національна програма підтримки розвитку саме державної української мови, особливо в таких мегаполісах, як, скажімо, Одеса, Дніпропетровськ, Донецьк, Луганськ. Вважаю, що сьогодні, зробивши такий крок у бік мови російської, наш уряд, наші представники влади обов’язково зроблять як мінімум у 2–4 рази, якщо не в 10, більше для розвитку саме української мови».

Мовні дискусії біля імпровізованого пікета. Фото надане автором

Скандал  як привід  для розмови

Одеський медіа-бізнесмен, власник «Просто-радіо» та співвласник мережі кінотеатрів Артем Вознюк зауважує, що в підтримці державної мови суто кількісний підхід не є вичерпним: «Головне, чого має прагнути влада у просуванні української мови, — це максимальна креативність».

Артем Вознюк — прихильник двомовної України. Торік улітку його дискусія з опонентами переросла в помітний скандал. У суперечці з одним із користувачів Фейсбуку Артем Вознюк казав про доцільність «організувати нормальних російськомовних людей та гнати поганою мітлою нациків», у брутальній формі заявляв про небажання надалі залишатися толерантним. Тоді це дало привід кільком одеським активістам звернутися до прокуратури та СБУ з вимогою притягнути його до кримінальної відповідальності за розпалювання міжнаціональної ворожнечі та дискримінацію громадян України.

Медійник каже, що нічого такого й близько не мав на увазі, і запевняє, що не виступав проти української мови та культури: «Безумовно, я себе українофобом не вважаю. Ніколи не був проти української мови. Організував дуже багато концертів, наприклад, гурту «Океан Ельзи» в Одесі. І вважаю, що роль Слави Вакарчука в просуванні української мови напевне більша, ніж навіть Шевченка.

Ось таким шляхом можна просувати українську мову, коли п’ятитисячна зала в одеському Палаці спорту — російськомовні люди — співає пісні українською мовою! У такий спосіб можна прищеплювати любов до української мови, як це робить Вакарчук. Ось такі люди своєю творчістю, креативністю роблять для української мови значно більше, ніж Ющенко, котрий нічого доброго для української мови не зробив. Він українській мові надавав статусу мови-гнобителя, мови-насильника. А в кожній мові існує вислів, що «насильно милим не будеш».

Наведена раніше шкільна статистика виразно демонструє, що адміністративно-командне просування української — не найкращий метод. Люди за першої ж нагоди доволі охоче повертаються до звичнішої у краї російської.

Джентльмени віддають  перевагу  російській?

Ще один «гамбурзький» рахунок не на користь української наводить Артем Вознюк: «В Україні відкрилися журнали «Форбс», «Есквайр» — так само, як і попередні всі франшизи, вони вийшли російською мовою. Тут діє комерційна логіка процесу, раціоналізм видавців, які розуміють, що тих, хто читає російською, — у рази більше».

І це в загальному заліку, а не лише щодо південно-східних регіонів.

Та сама комерційна логіка дозволяє Артему Вознюку не надто перейматися акцією з бойкоту його кінотеатрів, проголошеною в соціальних мережах його опонентами: «Коли сто людей об’єднуються у якусь групу, і з них відсотків 90 живуть не в Одесі, про що можна казати? Коли десять людей вирішили не ходити — це їхній вибір. Мені вже ці підходи — «оголосімо Вознюку бойкот, не будемо в нього купувати квитки». Так само можемо закликати до того, щоб не купували продукцію певних фірм, які очолюють українські націоналісти. Це шлях у нікуди».

І принаймні це точно не шлях для прагматичних одеситів. Вони переважно усвідомлюють зміну суспільних реалій, що сталися за останні 20 років, і налаштовані на те, щоб діти добре знали й українську.

«Спілкуємося вдома російською, навчаємося — українською», — вирішили мовне питання на сімейній раді одеситки Світлани, котра привела свою дитину все-таки до українського класу: «Ро?сійська мова в нас усюди, а українська — лише у школах та деяких закладах. Тому слід знати українську нарівні із російською».

За такого підходу звичайних громадян ще б трішки креативності з боку влади — мовне питання досі навряд чи залишалося б стандартним об’єктом політичних спекуляцій. Та сама сьома гімназія свій внесок у пропагування української зробила не через саму тільки мовну затятість. «Працюємо і працювали дуже серйозно, відповідально, — каже директор навчального закладу Світлана Мельник, — і батьки вже йшли не в українську школу, а на хороші освіту, увагу, ставлення, до гарних педагогів».

Без права на некреативність

Щось подібне Артем Вознюк хотів би бачити і в сфері мас-медіа та культури. Як людина, безпосередньо пов’язана з кінобізнесом, він наполягає, що слід було «не перекладати фільми українською мовою, а знімати своє кіно і давати дорогу людям, які можуть творити». Натомість «фільмів українською, які зроблені в Україні, катастрофічно мало — практично немає».

У цьому сенсі навіть радянська дійсність видається бізнесмену Вознюку привабливішою: «На мій погляд, утисків української мови у Радянському Союзі взагалі не було. В Одесі мову викладали цілком серйозно. До того ж ви могли тут придбати книжку українською мовою, коли така сама російська була в дефіциті. Видавали величезну кількість книжок українською — у рази більше, ніж нині. І держава про це дбала».

Такою справою не гріх зайнятися і в незалежній Україні: «Якби влада хотіла, можна було б створити фонд із розвитку україномовних груп, з пошуку талантів, просування не жахливої попси, яка домінує на деяких телеканалах, а класних виконавців, які є справді талантами. Виділяти їм якісь субсидії, надавати можливості для зйомки кліпів. Тільки таким чином можна підтримати мову — в жодному разі не через насильство. Я цілком згоден із тим, що в Україні треба державно спонсорувати українську мову — але, я б сказав, державно креативно спонсорувати. Тобто можна створити кілька цікавих програм з розвитку української мови, і я особисто готовий у цьому взяти участь, якщо комусь із влади це буде цікаво».

Свою креативність молоді одесити мали нагоду демонструвати переважно в політичній площині. Протестуючи проти закону про мови, про свій імпровізований і несанкціонований пікет, вони говорили: «Ми просто тут сидимо і поширюємо свою інформацію». А ще знаходили щось позитивне в тому, що міліціонери зібрали в них паспорти і переписали їхні дані: «Теорія, що ми всі бандерівці зі Львова, провалилася».

Тепер лишилося довести чи спростувати теорію про те, що наша країна може мати толерантне, засноване на взаємній повазі суспільство, залишаючись при цьому, власне, Україною.