Мій дядько по маминій лінії Федір Мироненко загинув під Кенігсбергом на початку травня 1945-го. Незадовго до цього писав додому, що війна завершується, і він ось-ось приїде у своє рідне село на Слобожанщині.
Згодом, коли прозвучали переможні травневі залпи і всі чекали родичів-визволителів додому, на адресу його батьків, а моїх дідуся і бабусі, надійшла похоронка. У ній повідомляли, що син пропав безвісти, а де саме — не відомо. Але пошуки тривають, щоправда, наскільки результативними вони будуть, у похоронці не повідомляли.
Невідомість затягнулася на три десятки років, аж до середини 1970-х. Власне, старенькі втратили всі надії на те, що колись дізнаються, де ж загинув їхній єдиний син. І як же сколихнула серця батьків звістка від піонерів однієї зі шкіл Калінінградської області, які в листі написали, що під час розкопок знайшли медальйон, а в ньому дані про солдата родом із глибинного села Гринівка під Тернами на Сумщині.
Понад те, запросили на урочисте перепоховання останків кількох воїнів у тамтешній братській могилі. Як з’ясувалося, тоді під Кенігсбергом полягло чимало солдатів, яких роками вважали зниклими безвісти. Але завдяки медальйону особи кількох полеглих вдалося встановити.
На жаль, вік уже брав своє, і старенькі не поїхали в таку далечінь, хоча дуже з того журилися. Натомість вони написали листа школярам, у якому щиро подякували не тільки за запрошення, а й за небайдужі юні серця і душі. Бо що можна порівняти з пам’яттю про рідну людину, доля якої так довго залишалася невідомою?
Про це особливо часто згадую останнім часом, відтоді як розпочалася АТО на сході України. І що триваліші в часі криваві події, то все частіше з’являється інформація про загиблих воїнів, яких віддають землі як невідомих. Ось і недавно в Запоріжжі поховали 56 бійців, з яких 54 невпізнані, а їхні могили — під номерами. Загалом же, за статистикою, з початку воєнних дій таких уже понад тисячу.
Як усвідомити, що наші співвітчизники віддають свої життя за рідну землю, а про них нічогісінько не відомо? Не знаємо не тільки прізвищ чи імен, а навіть те, звідки прибули, якого віку, де працювали. І взагалі, як це може бути, що солдат і — невідомий?
Ось тут і згадуєш оті солдатські медальйони, які так допомагали в роки Великої Вітчизняної війни (та й після неї) встановлювати імена воїнів, аби з невідомих вони ставали відомими. Зрештою, їм, загиблим, уже байдуже, а як бути нам, нині сущим, жити з таким моральним тягарем? Бо таки справді: війна не закінчується доти, доки не поховано останнього солдата, про якого повинні знати вдячні нащадки.
То невже складно запровадити перевірені часом медальйони і видавати їх тим, хто вирушає на фронт у східний регіон? Так, неймовірно тяжко усвідомлювати таке рішення, однак війна завжди залишатиметься війною.
Дехто посилається на те, що зробити це в нинішніх реаліях складно. Мовляв, у бойових діях беруть участь не лише професійні військові, а й прикордонники, міліціонери, представники Національної гвардії і, що особливо важливо, численні добровольці. Спробуй простежити, хто саме, коли і звідки вирушив на схід?
Аргумент, м’яко кажучи, напівдитячий. Хто б, звідки і від яких підрозділів не прибував на фронт, неодмінно мають бути на єдиному і ретельному контролі у відповідних структурах чи формуваннях. Війна — не екскурсія в аквапарку, не прогулянка пляжем, куди можуть потрапити всі бажаючі і де навстіж розчинені ворота або ж вільний вхід. Ідеться не просто про ризик, а про неймовірно високу небезпеку, на яку наражаються бійці. І вони про це знають.
То чому б перед відправленням не забезпечити кожного з них отим самим іменним металевим «документом»? Можливо, тому, щоб обмежити інформацію про його власника, аби не змогли скористатися нею вороги? Але навряд чи вони виявлятимуть особливий інтерес до українських патріотів, бо вони лютують і ненавидять тих, хто став на захист своєї землі.
А ось для нас це не просто важливо, а вкрай необхідно. Бо невідомість, як моральна іржа, яка одразу ж чіпляється за збайдужіння, — вона з’їдатиме не тільки нинішнє, а й наступні покоління.