Дев’ята п’ятниця після Великодня зазвичай збирає на Козацьких могилах стільки людей, що тут у прямому значенні яблуку ніде впасти. Цього року хоча й не ювілей — 364 роки з дня завершення битви під Берестечком, та на святе для кожного українця місце з’їхалися не лише єпископи УПЦ КП на чолі з Патріархом Філаретом, а й політики, чиновники, народні депутати.

Патріарх, як і годиться, відправив Божественну літургію у Свято-Георгіївському соборі за українське козацьке військо, яке склало голови за віру православну та за наш народ. Згадав нинішніх воїнів-звитяжців, які захищають Українську державу й не вагаючись кладуть на її вівтар власні життя…

Стою серед велелюддя й думаю: чому в нас, українців, така багатостраждальна доля? Чому ота спіраль історії закручена так, що знову повторюється сьогодні? Чому, врешті-решт, ми так завзято вшановуємо поразки, тоді як перемоги, як-от під Жовтими Водами чи під Пилявцями, — далеко не завжди? Нині ж бо дедалі голосніше говорять про те, що виховувати своїх дітей маємо на перемогах. А тут — стільки малюків у вишиванках, що душа радіє: вочевидь, є у цій місцині магічна сила нескореного українського духу, зачерпнути якого їдуть звідусіль.

Чую, як перемовляються між собою люди, що стоять поруч: ми, кажуть, приїхали із Запорізької області. «А ми — нащадки тих бандерівців, якими вас лякають. Спочатку на цьому місці був курник, потім — кролеферма, а у соборі, де зараз правлять, — зерносховище. Дарма що в тодішнього голови колгоспу було начебто селянське прізвище Пастух, не любив він історії, знищував її, ще й людей підмовляв розібрати по цеглині храм. Тільки ніхто з місцевих на це не наважився», — чую детальну невигадану оповідь. Із конкретними датами, які вже, виявляється, навіки закарбовані в колективній суспільній пам’яті. Це ті карби, яких не вирвеш із корінням, — вони ж бо вписані в генофонд нації. І тому битва під Берестечком — унікальний приклад нескореності українського духу — впевнено рухає до перемоги наших чоловіків та синів і нині.

А ось політики… Так, усі вони говорять начебто правильні й точно вже патріотичні речі. От тільки що за риторикою? Немає їхньої виснажливої праці, спрямованої на модернізацію держави, а значить — немає, на превеликий жаль, і народної довіри. Її не купити за гроші, як місце в партійному списку, про неї не домовитися, як про бюджет у новорічну ніч… І не приховати від людського ока, як персональні пенсії (не спеціальні, а саме персональні, що ні на йоту не змінилися, бо їх і далі отримують обрані). Нас лякають дефолтом, та, як на мене, дефолт народної довіри страшніший за фінансовий. Якщо невідкладно не перейти від слів до діла, лінія фронту переміститься значно ближче. І тоді цілком може статися нове Берестечко, якого українці владі не пробачать. Про це доволі символічно нагадав дощ із градом, що раптом випав над цим святим місцем у самісінький розпал урочистостей. Такого місцеві не пригадують уже з добрий десяток років.     Молімося і діймо, аби запобігти повторенню подій битви під Берестечком…