Цими неспокійними днями, коли душа щемить від болю за постраждалих під час майданівських протистоянь, коли, здавалося б, зовсім не до пісень, у голові невідомо звідки з’являються давно забуті рядки Булата Окуджави: «Возьмемся за руки, друзья, чтоб не пропасть поодиночке». І справді, візьмімося! Йдеться, зрозуміло, про всіх тих, кому наша держава, наша країна дорога. І найперше серед них — про нас, журналістів.

Пам’ять переносить років на двадцять назад, коли довелося працювати в міській газеті «Черкаси». Тоді, у перші роки незалежності, зрозуміло, до журналістів за радянською традицією продовжували ставитися як до «підручних партії», коли будь-яке вільнодумство засуджувалося. І коли на газету, яка в ході дискусії насмілилася опублікувати лист відомого письменника лауреата Шевченківської премії Василя Захарченка до ветеранів, щоб вони схаменулися й переглянули своє ставлення до комуністичних вождів, до червоних радянських прапорів, адже воювали насправді за народ, за добробут своєї країни, з усіх боків обрушився шквал осуду. Газету, по суті, намагалися знищити, зацькувати підставними «зверненнями», судовими позовами, а колеги з інших видань, телебачення, радіо чомусь просто… мовчали. Хоч пошепки й говорили між собою про кричущу несправедливість.

Ті часи минули. Думається, безповоротно. Нині журналісти не мовчать. Кожен випадок фізичного нападу на представника нашої професії, тиску на них тих чи тих структур, перешкоджання професійній діяльності має широкий резонанс у ЗМІ. Слід сподіватися, матиме й належну правову оцінку. І зовсім не важливо, в мирні дні відбуваються такі інциденти чи в час заворушень, протистоянь.

Проте ставлення до журналістів як до «підручного» матеріалу, як до тих, кого можна й потрібно повчати, як нині кажуть, вішати локшину на вуха, далеко ще не вивітрилося з наших суспільних відносин. Блюзнірські слова жалю окремих державних діячів із приводу того, що багато наших колег  поплатилися за перебування в гарячих точках своїм здоров’ям, а то й життям, що нічого, мовляв, не вдієш, адже всіх убивають, ще більше переконують: суспільство, зокрема керівну його частину, треба серйозно лікувати, прищеплюючи не тільки здорову мораль, а й гуманне ставлення до свого народу, до майбутнього своєї країни.

У пам’ять врізався один випадок, коли Віктор Ющенко спрямував на молодого журналіста, який посмів поставити «незручне запитання», цілий шквал обурення, почав його привселюдно вчити, як потрібно працювати. Дивують і міркування, які висловив недавно на прес-конференції голова Черкаської облдержадміністрації Сергій Тулуб, відповідаючи на запитання про побиття журналістів, які під час захоплення активістами майдану приміщення облдержадміністрації виконували свої професійні обов’язки:

— Так, є прикрі випадки, коли побили журналістів. На цю тему в нас була розмова з прокурором, з керівником управління МВС. Але й журналістам треба правильно реагувати. Одного тягли, і він казав: «Я з преси!» — і його відпустили. І скажіть, чому разом із «гастролерами» з інших областей приїхало стільки журналістів? Їм що, заплатили? Ці журналісти знали, що будуть відповідні дії міліції — значить, розуміли, куди вони їдуть. Мені дуже цікаво було чути пояснення Тетяни Чорновол, нібито вона разом з чоловіком приїхала подивитися, як живуть Черкаси. І своє ознайомлення з містом почала опівночі саме з того, як у будівлю облдержадміністрації полетіли «коктейлі Молотова» і світло-шумові гранати, а агресивні молодики почали трощити все і вся. Я цього не розумію…

Лікар лікує хворого тими засобами й методами, які рекомендовані наукою, яких його навчили в медичному виші. Не радить же медикам власник приватного закладу, як потрібно лікувати! Чому ж журналістові беруться диктувати, куди їхати, де і о котрій годині стояти? Що і як писати? Спецпризначенці, як розповів кореспондент телеканалу «Інтер» Станіслав Кухарчук, били його на площі в Черкасах просто за те, що він там працював. Били, намагаючись поцілити в голову, хоч і знали, що б’ють журналіста. Напевне, його травми були б набагато тяжчі, якби не допоміг оператор одного з місцевих телеканалів Сергій Єфімов. Його крик «Не бийте, це журналіст!» чула вся Соборна площа. Від удару спецпризначенця постраждала його камера.

Та що камера! Постраждала наша віра у справедливість, людяність, у громадянське демократичне суспільство. Чи вдасться відновити її?